(мій переклад зі збірки Джойса «Дублінці»)
Вона сиділа коло вікна і споглядала вечір, який заполонив проспект. Її чоло спиралося на віконну завісу від чого у ніздрях стояв запах запиленої тканини.
Декілька людей пройшло повз. Чоловік із останнього будинку на вулиці крокував додому; вона почула йогу ходу, як він клацав ногами по тротуару, а потім захрустів на немощеній доріжці перед новими червоними будинками. Колись давно це було поле, в якому вони грали кожного вечора із іншими дітьми. Потім, хтось із Белфаста купив поле і побудував там будинки, не такі, як були в них - маленькі і брунатні, а яскраві, цегляні із бляшаними стріхами. Діти з проспекту грали разом на тому полі - Девінси, Вотерси, Дунси, малий калічка Кег постійно стояв на шухері і подавав знак, як бачив що наближається батько.
Здавалося, вони тоді були щасливі, їх батько був непоганим у той час, коли мама була жива . Це було так давно. Вона, всі її брати і сестри виросли, а мати померла. Тізі Дун теж померла, а Вотерс повернувся до Англії. Все змінюється. Зараз вона, як інші, збирається залишити свій дім.
Дім! Вона озирнулася довкола оглядаючи всі знайомі речі у кімнаті, які вона щотижня чистила від пилу. Можливо вона ніколи більше не побачить те, що здавалося таким невідʼємним. І, протягом усих цих років так і не дізналася імені священника, пожухла фотографія якого висіла на стіні над її зламаною фізгармонією, поряд із кольоровим зображенням видіння, яке відкрилося Марґарет Марі Алакок.
Він був шкільним приятелем її батька. Колись він показував це фото гостям і додавав «Він зараз у Мельбурні». Вона погодилась піти, залишити свій дім. Чи було це мудре рішення? Вона намагалася зважати цей крок, розглянути з усіх боків. Вдома вона, принаймні мала їжу та дах, вона мала тих, кого знала усе життя. Звісно, мала вона й важко працювати і вдома, і на роботі. Що скажуть про неї у крамниці коли дізнаються, що вона із кимось втекла? Може скажуть, що вона дурна і її місце в крамниці завішають рекламними оголошенням. От міс Гаван зрадіє. Вона завжди їй дошкуляла, особливо на людях. «Міс Гіл, чи ви не бачите, що пані чекає?» «Тримайтеся бадьоріше, міс Гіл, будь-ласка». Тож вона не буде переживати через те, що я облишу крамницю.
Але у її новій оселі, у далекій незвіданій країні усе буде інакше. Потім вона вийде заміж. Вона, Евелін. От тоді люди її поважатимуть. До неї поставляться не так, як колись до її матері. Навіть зараз, коли їй виповнилось девʼятнадцять, не зникає почуття небезпеки насилля через її батька. Через це у неї починало калатати серце. Коли вона була молодшою, він насправді не здіймав на неї руки, як це траплялось із Гаррі і Ернестом тому, що вона була дівчинкою. Але згодом, він вже казав, що стримується лише через світлу пам’ять її матері. І зараз не було нікого, хто б захистив її. Ернест помер, а Гаррі, який займався оздобленням церков, майже завжди непастився десь на селі. Крім того, незмінні сварки через гроші суботніми вечорами неймовірно виснажували. Вона завжди віддавала усе, що заробила - сім шилінґів і Гаррі завжди надсилав усе, що міг, але біда була в тому, щоб отримати бодай щось від батька. Він казав, що вона безголова, що він не дасть їй важкозароблені гроші викинути на узбіччя. Ба більше, суботніми вечорами він був уже неабияк на підпитку. Потім вона мала квапитись настільки наскільки це можливо на закупи стискаючи в руках свій чорний шкіряний гаманець, ліктями торуючи шлях через базарний натовп, щоб потім пізно увечері повертатися під тягарем провізії. Вона повинна була важко працювати, щоб утримувати господарство і двох молодших дітей, яких лишали під її відповідальність. Вона мала прослідкувати, щоб вони вчасно поїли й відвідали школу. Це було тяжке життя, але зараз, коли вона щойно має його залишити все здавалося не таким уже й непривабливим.
Ще трохи і вона мала б відкрити для себе інше життя разом із Френком. Френк був вельми добрим, щирим і мужнім. Вона планувала відчалити нічним рейсом до Буенос-Айреса , де він мав дім що чекав на неї. Як же добре вона пам’ятала мить першого побачення із ним. Він орендував житло в будинку на головній вулиці де вона постійно бувала. Здавалося, це було декілька тижнів тому. Він стояв коло воріт і його картуз був на потилиці, а волосся зачесане наперед над бронзового кольору обличчям. Потім вони познайомилися. Він зустрічав її кожного вечора біля крамниці і проводив додому. Він водив її на «Дівчину із Богемії» і вона почувала себе піднесено, коли сиділа у незвичайному для неї приміщенні театру разом із ним. Він надзвичайно захоплювався музикою і сам трохи співав. Люди знали про те, про їх взаємне захоплення і коли він співав про дівчину, яка полюбила моряка, вона завжди приємно ніяковіла. Він грайливо називав її лялькою. Для неї у першу чергу захопливо було просто зустрічатися із хлопцем, але згодом він почав їй подобатись. Він розповідав багато історій про далекі краї. Він розпочав свою кар’єру юнгою за фунт на місяць на кораблі яким керував Алан Лайн і ходив до Канади. Він перераховував назви кораблів на яких він ходив у море і назви екіпажів. Він проходив Магеланову протоку і розповідав історії про страшних патагонців. Він осів у Буенос-Айресі, а у старий світ повернувся лише на вакації. Звісно, батько дізнався про їх стосунки і заборонив мати будь що із ним. «Знаю я цих мореплавців» сказав він.
Одного разу він мав сварку із Френком і вони були змушені зустрічатися таємно. Вечір ставав глибшим. Два листи, що вона тримала на колінах мляво біліли у темряві. Один був адресований Гаррі, інший батькові. Її улюбленцем був Ернест, але Гаррі вона теж любила. Вона помітила, що батько постарів. Він сумуватиме за нею. Іноді він бував дуже милий. Нещодавно, коли вона прихворіла і злягла на день, він читав їй історію про привидів і спік тост. Колись, коли ще мати була жива, вони ходили разом на пікнік на гору Говт. Батько надягав на голову мамин каптур, щоб насмішити дітей.
Час спливав, але вона продовжувала сидіти навпроти віконної фіранки і дихати запиленою тканиною. З кінця авеню було чути звуки вуличного органу. Знайомий настрій. Дивно, що саме цього вечора у неї виринув спогад, обіцянка дана матері утримувати дім стільки, скільки можливо. Вона памʼятала останню ніч хвороби своєї матері. Вона знову була у темній кімнаті неподалік, а зназовні доходив меланхолійний настрій Італії. Потім органіст пішов отримати свої шість пенні. Вона згадала, як батько сердито зайшов до кімнати хворої зі словами «кляті італійці! Лізуть сюди!»
Вона міркувала із жалем про життя своєї матері і раптом помітила його тінь і на власному існуванні - бутті сповненому буденної дрібної самопожертви, яка призвела до божевілля. Вона здригнулася при спомині материного голоса, який невпинно повторював беззмістовну фразу «Деревон Серон».
Вона різко здійнялася в несподіваному нападі люті. Втеча! Вона має тікати! Френк володітиме нею. Він дасть їй життя і, можливо, любов також. Вона хотіла жити. Чому вона має бути нещасною? Вона має право на щастя. Френк володітиме нею, обійме обома руками. Він врятує її.
* * *
Вона стояла посеред рухомого натовпу на станції біля Південної Стіни. Він здійняв свою руку і вона знала, що він звертався до неї, повторюючи щось про посадку знову і знову.
Станція була повна військових із брунатними капелюхами. Через широкі двері ангарів вона миттєво побачила чорну громаду човна, що стояв поруч із набережною із блискучими ілюмінаторами. Вона нічого не відповіла. Вона аж відчувала, яка її щока бліда і холодна від напруги і молила Бога направити її, показати, де саме її покликання. Корабель у тумані видав довгий тужливий свист. Якби вона пішла, то завтра була б у відкритому морі із Френком, на шляху до Буенос Айреса. Їх рейс був заброньований. Чи могла вона ступити назад після всього того, що він їй говорив? Через напругу її нудило, а губи ворушилися у палкій молитві.
Дзвін сколихнув її серце і вона відчула, як тягне за руку. «Ходім!»
Ні! Ні! Ні! Це було неможливо. У лихоманці вона вхопилася за залізо і тужливо зойкнула у бік моря.
«Евелін! Евві!»
Він рвонув до огорожі покликати її за собою. Йому звеліли йти, але він все ж її кликав. Вона повернула до нього бліде лице, безпорадне і байдуже, як у тварини. Її очі не виявляли жодного знаку любові, прощання, ба навіть упізнавання.
