(Нещодавно відкрив для себе незаслужено маловідомого київського поета)
Красно дзвонять срібні дзвони,
темна ніч у мандри кличе,
перестуки електричок
повз освітлені перони.
Теплий віє з півдня вітер.
Як ще кинеш виклик долі?
За мале руденьке поні
я віддав би все на світі.
Жевріє вугілля рудо,
річка — наче сік з берези,
і — тривожний подих чуда.
Чорні шелюги воскресли.
Наче ніж у білі груди,
б’ють у воду срібні весла.
(мій переклад зі збірки Джойса «Дублінці»)
Прозові вірші
Сьогодні цілий день було похмуро. Серпневий дощ. Осінь помахала рукою?
Меланхолійне прощання з минулим, де пам’ять, втрати й надія вплітаються в тонке полотно спогадів. Ліричний герой балансує між світлом і пітьмою, між болем і прийняттям — щоб залишити найцінніше як спадок і з усмішкою зробити крок у новий світанок.
Двоє тіл несуть тінь одного духу. Йдуть крізь знищене, мов крізь час, не заради життя, а щоб памʼять не зникла. В кожному русі — спротив зникненню. В кожному погляді — доказ, що ще існуємо.
Меланхолійне прощання з минулим, де пам’ять, втрати й надія вплітаються в тонке полотно спогадів. Ліричний герой балансує між світлом і пітьмою, між болем і прийняттям — щоб залишити найцінніше як спадок і з усмішкою зробити крок у новий світанок.
Двоє тіл несуть тінь одного духу. Йдуть крізь знищене, мов крізь час, не заради життя, а щоб памʼять не зникла. В кожному русі — спротив зникненню. В кожному погляді — доказ, що ще існуємо.
