Автори: Перун та Майкл Кофман
Оригінальне відео було опубліковане 18 жовтня 2026 року
Перун: На цьому каналі ми багато говорили про українську винахідливість та адаптацію в цій війні, але за всі ці роки російська армія теж змінювалася. Фактично цей канал розпочав роботу в лютому–березні 2022 року з доволі нищівного аналізу того, як були побудовані російські збройні сили. Серед головних тем були вкрай сумнівні інвестиційні рішення, які не відповідали тій війні, що її росіяни згодом вирішили розпочати, та спроба вторгнутися в країну площею 600 000 км² армією зі скороченою піхотною складовою, яка передбачала часткову мобілізацію, але яку вони навіть не потрудилися провести. Утім, війна може бути жорстоким, але ефективним учителем. Тож сьогодні ми розберемося не лише в тому, чому російська армія була саме такою, а й у тому, як вона згодом змінювалася — на краще чи на гірше, залежно від конкретних змін. І не лише тому, що це може допомогти краще спрогнозувати її подальші дії в цій війні або те, наскільки небезпечною вона може бути після війни — ще й тому, що міжнародна військова конкуренція — це сфера, де плагіат усіляко заохочується: вчитися на чужих болючих помилках значно дешевше, ніж на власних, а запозичувати вдалі ідеї, коли вони з’являються, — цілком розумна практика.
Щоб додати ще один погляд не лише на те, як російська армія змінилася з 2022 року, а й на те, чому вона тоді була саме такою, сьогодні я вітаю Майкла Кофмана, який уже давно досліджує російські збройні сили. Нині Майк — старший науковий співробітник програми з питань росії та Євразії у Фонді Карнегі, а раніше очолював програму досліджень росії в “Центрі військово-морського аналізу”. Він також працював дослідником в Університеті національної оборони та Інституті сучасної війни у Вест-Пойнті, а зараз веде [дуже відомий старим підписникам каналу - прим. Мортіса] подкаст The Russia Contingency. Протягом цієї війни він досить часто відвідував Україну, тому я вдячний йому за те, що він погодився сьогодні поділитися своїм баченням.
Ми поділимо розмову на дві частини. Сьогодні йтиметься про російську армію станом на 2026 рік - не лише про те, що було не так із її початковою побудовою, а й про можливі причини цього, про зміни в період з 2022 по 2026 рік, про те, що сучасна російська армія досі робить погано, і про те, що їй вдається добре - зокрема, про деякі напрями, до яких іноземним спостерігачам варто придивитися й, можливо, дещо запозичити. У другій частині ми зазирнемо в майбутнє: як російська армія, ймовірно, змінюватиметься надалі, якою вона може бути після війни та скільки правди в поширених у медіа твердженнях про те, що вже за кілька років після завершення цієї війни росія зможе становити конвенційну загрозу державам НАТО.
Отже, сьогодні в нас насичена програма. Щоб зрозуміти, як змінювалася російська армія, спочатку варто було визначити вихідну точку. У чому вона, ймовірно, помилилася напередодні 2022 року й що згодом довелося терміново змінювати? Якщо повернутися до початку березня 2022-го, коли вторгнення ще перебувало на початковому етапі, моя теза на каналі полягала в тому, що навіть поза питаннями конкретної тактики існували фундаментальні проблеми загального характеру. Однією з трьох основних тез випуску «All Bling, No Basics» — «Суцільний блиск, жодних основ» — було те, що росія фактично побудувала не ту армію для такої війни: роками вкладала гроші в ефектні доповнення на кшталт нібито суперзброї, престижних надводних кораблів або ядерного арсеналу масштабів Армагеддону замість того, щоб належно забезпечити базові потреби. Це поєднувалося з аргументом, що попри всю наявну в Рʼросії військову техніку значна її частина залишалася вразливою і діяла менш ефективно, ніж могла б, оскільки росія вступила у війну без достатньої кількості піхоти для захисту бронетехніки. Проблема скороченої піхотної складової зберігалася й загострювалася в міру швидкої української мобілізації — аж доки у вересні 2022 року росіяни нарешті не наважилися натиснути кнопку часткової мобілізації. На мою думку, навіть через усі ці роки ці основні тези залишаються цілком переконливими.
Але на початку інтерв’ю нам було цікаво з’ясувати не лише те, у чому полягали проблеми. Нас цікавило «чому»: хід думок і припущення, які могли привести росіян до їхніх рішень. І ключове слово тут — «припущення». Кожна країна, коли будує армію або обирає стратегічний курс, неминуче робить припущення про загальний характер майбутньої війни, про те, як політичне керівництво, ймовірно, застосовуватиме її збройні сили, як вони проявлять себе на практиці та якою буде відповідь противника. Майкл висловив думку, що напередодні 2022 року з російського боку майже всі ці припущення виявилися хибними, включно з найпершим.
Майкл Кофман: Будь-яка війна, що виходила б за межі короткочасного конфлікту невеликого масштабу, стала б проблемою для цієї армії. Концептуально її будували на уявленні, що сучасну війну визначатимуть високоточні удари та вогневе ураження із закритих позицій у протистоянні високоманеврових сил. Вважалося, що російській армії не потрібна значна піхотна складова — саме її переважно й скорочували, — а також що їй не знадобиться дуже потужна логістична складова для стратегічних сухопутних наступальних операцій, і що вирішальним елементом можливого зіткнення з НАТО стане повітряно-космічний напад та оборона від нього або його відбиття в перші дні війни. Загалом вони виходили з того, що тривалі позиційні бої на виснаження залишилися в минулому, що це війни XX століття. Тому, на мою думку, вони надмірно оптимізували армію під конкретні умови — або принаймні зробили дуже серйозні ставки, не залишивши собі істотної страховки на випадок невдачі, коли російські збройні сили відправили в Україну. І нарешті, з погляду теорії та оперативних концепцій вони надто багато поставили на можливості далекобійних високоточних ударів і на ті вирішальні результати, яких можна досягти ними на початку війни. Гадаю, причиною було неправильне прочитання американських кампаній від 1991 року до 2000-х.
Перун: Тут я одразу зазначу, що це дуже відносне твердження. За світовими мірками російська армія 2022 року мала чимало піхоти порівняно з багатьма іншими арміями. Чого їй бракувало — то це піхоти порівняно з попередніми версіями російської та радянської армій. І частина пояснення підводить нас до того, чому припущення про майбутній характер війни, хоч і необхідні, можуть бути небезпечними. Самі по собі помилкові прогнози — звична річ: держави постійно помиляються щодо майбутньої війни й здебільшого уникають наслідків. Проте помилковий прогноз — помилкова теорія — стає небезпечним тоді, коли він неминуче впливає на побудову збройних сил. Ви припускаєте, якою буде майбутня війна, і створюєте армію під цей сценарій. Тож моє запитання до Майка фактично полягало в тому, як це припущення могло вплинути на рішення щодо побудови армії, які зрештою створили Москві проблеми.
Майкл Кофман: Я б сказав, що це було поєднання двох великих компромісів. Історично російська армія спиралася на часткову мобілізацію, а напередодні 2022 року російські збройні сили поступово розширювалися. Валєрій Гєрасімов разом із тодішнім міністром оборони Шойгу вкладали ресурси у збільшення контрактної складової. Але російська армія завжди використовувала подвійну модель формування сил. Оскільки приблизно третину або й більше особового складу становили строковики, їх передусім використовували як джерело поповнення: цих солдатів намагалися залучити до підписання контрактів і переходу до регулярної армії. За цією подвійною моделлю для більшості можливих ситуацій — невеликих короткочасних війн, де потрібні сили підвищеної готовності, — кожна бригада чи полк мали бути здатні сформувати дві укомплектовані батальйонні тактичні групи. Це загальновійськові формування, укомплектовані контрактниками. Решту сил із часом можна було використати для формування додаткових батальйонів. А для більших війн — регіональних чи великомасштабних — передбачалося проведення часткової мобілізації, підвищення загального рівня укомплектованості й розгортання цілих полків та дивізій. Це важливо тому, що російські сили, відправлені в Україну, були сформовані для локальної війни порівняно невеликої тривалості. Їх основу становили контрактники, доповнені допоміжними силами Росгвардії та мобілізованими з окупованих територій так званих «народних республік Л/ДНР». І ці сили вже були серйозно ослаблені, оскільки, намагаючись до 2022 року розширювати формування — переходити від бригад до дивізій, — російська армія збільшувала організаційну структуру, але не фактичну чисельність. Тобто на практиці це робили просто шляхом зниження рівня укомплектованості. Дуже швидко виникала ситуація, коли механізована рота, що спочатку мала приблизно 100 військових, скорочувалася десь до 76. Якщо ж подивитися на фактичну готовність, у наявності там було радше 60 або 59 осіб. Коли ці вже серйозно ослаблені сили відправляють у бій, вони просто не можуть забезпечити потрібну чисельність. У результаті в них дуже мало піхоти, дуже мало бійців, які можуть діяти спішено. Це своєрідний каскадний наслідок двох великих компромісів: армія залежить від часткової мобілізації — для початкового вторгнення, ймовірно, було залучено близько 40% загального потенціалу російських сухопутних сил, — і додатково в ній проводять скорочення. Коли ці скорочення поєднуються зі зниженням укомплектованості, у загальновійськовому механізмі починає бракувати важливих складових.
Перун: Отже, тут є два основні моменти, і жоден із них не є суто російською проблемою. Перший — спокуса розширювати щось, не забезпечуючи це ресурсами, перед якою не встояла росія. Чи йдеться про армію, бізнес або державну установу - найшвидше щось можна збільшити на папері. Ви додаєте кілька дивізій і підвищуєте ще кількох генералів або створюєте пару нових бізнес-підрозділів із новими керівниками. Або хочете показати громаді, що серйозно ставитеся до охорони здоров’я чи правопорядку, і будуєте додаткові лікарні або поліцейські відділки. Але наймати нових людей дорого, тож ви просто забираєте їх із наявних установ і ще більше розтягуєте той самий кадровий ресурс. До 2022 року росіяни, по суті, саме так і робили. Вони збільшували кількість частин, розподіляючи наявний особовий склад між ними дедалі тоншим шаром. Проблема в тому, що в будь-якому з описаних сценаріїв це часто менш результативно й менш ефективно, ніж узагалі відмовитися від такого розширення на папері. Недостатньо забезпечені структури зазвичай працюють погано. Для росії це означало, що багато частин, які згодом вторглися в Україну, вже на практиці критично недоукомплектовувалися, зокрема піхотою. Як уже почав пояснювати Майк, на воєнний час передбачався спосіб обійти цю проблему. У конфлікті низької інтенсивності ви просто відправляєте частини високої готовності, які й так відносно добре укомплектовані. А якщо конфлікт серйозний, проводите часткову мобілізацію, відправляєте мобілізованих разом зі строковиками — і ось у вас армія воєнного часу, частини якої вже не є до смішного крихкими. При цьому в мирний час не потрібно оплачувати утримання такої чисельності. Проблема, на мою думку, полягала в тому, що це зручне з військового й економічного погляду припущення спиралося на цілком конкретне уявлення про те, на що російське політичне керівництво та особисто Владімір Путін будуть готові піти під час кризи.
Майкл Кофман: Тут також була взаємодія військового планування з припущеннями військових щодо готовності політичного керівництва діяти. Це ключова проблема: якщо ваша армія спирається на часткову мобілізацію, то в її основі лежить припущення, що в разі війни, яка не є короткочасною й локальною, політичне керівництво віддасть наказ і заплатить політичну ціну за її ведення. Тобто проведе певну часткову мобілізацію або якось інакше розв’яже структурну проблему нестачі людей. Ми знаємо, що зрештою Путін наказав провести часткову мобілізацію, але чекав до вересня 2022 року й катастрофічної поразки російської армії на Харківщині. Тож приблизно сім місяців цієї війни російська армія неухильно втрачала наявних людей і до вересня 2022 року отримала структурний дефіцит особового складу.
Перун: Я додав би тут ще дві речі. На мою думку, наявні дані також свідчать, що вони втрачали набагато більше техніки, ніж могли б, оскільки вона не мала належного піхотного прикриття або тому, що вони втрачали позиції зі складами техніки, які не могли втримати. До того ж значна частина втрат припадала на професійніші складові армії, які важко замінити. Багато довоєнних контрактників і молодших офіцерів опинялися в дуже складному становищі й зазнавали великих втрат, бо не мали ресурсів, необхідних для ведення бою так, як передбачали російська доктрина та її вихідні припущення. З історичного погляду держави нерідко потрапляли в пастку, намагаючись заощадити або недостатньо вкладаючись у великий стратегічний задум, а потім виявляли, що часто немає нічого дорожчого за дешеву війну. І, схоже, росія зробила саме це: ґрунтовно недозабезпечила свої зусилля й усі ці роки продовжує стикатися з наслідками хибної економії. Другий момент: якщо ви представник іноземних збройних сил і спостерігаєте за цим, такі висновки мають спонукати до самоаналізу та відвертих дискусій. Історія знає чимало прикладів, коли військові приймали зручні у військовому й економічному сенсі припущення про майбутню війну, які дозволяли їм укладатися в межі наявних ресурсів. Проблема в тому, що ці військові припущення часто лоб у лоб стикаються з реальною політикою. Наприклад, повітряні сили тренуються й готуються здобувати перевагу в повітрі ударами по ворожих аеродромах і знищенням авіації, а потім виявляють, що ворожі МіГи вилітають з іншого боку кордону. Тож переслідувати їх там не можна, і доводиться боротися з ними в повітрі.
Або, як у росії, ви будуєте армію, виходячи з того, що в разі війни проведете мобілізацію, а політичне керівництво каже: воювати будемо, але проводити мобілізацію — ні. Небезпека виникає, коли всі дотримуються організаційного принципу «живи й дай жити іншим»: у мирний час такі суперечності можна замаскувати. Проте російський приклад показує, що під час війни ці припущення іноді виявляються катастрофічно хибними. Кажуть, припущення — мати всіх… ну, продовження ви знаєте. Але оскільки без принаймні обґрунтованих припущень нічого не працюватиме — чи йдеться про характер майбутньої війни, чи про те, зустрічатимуть вас українці квітами або «Стугнами», — постає запитання: як ваші сили впораються із ситуацією, якщо одне чи кілька припущень виявляться до біса дурними? Це підводить нас до того, що у 2022 році російська армія не мала великого готового резерву. Схоже, вона не була готова до того, що щось піде не так, — з цілком закономірними наслідками.
Майкл Кофман: Якби щось у російській операції пішло не так, було дуже добре видно, що ані плану Б, ані плану В не існувало. Ці сили діяли майже без запасу міцності. Їх створювали під певні ставки, не закладаючи жодної страховки, а це також важливо враховувати, говорячи про побудову й структуру збройних сил. Якщо припущення щодо армії про спосіб її застосування або про характер війни — те, як вона планує воювати, — виявляються хибними, вже за кілька тижнів вона опиняється в дуже поганому становищі. Саме це, на додачу до всіх інших проблем, і сталося з російськими збройними силами.
Перун: У цьому сенсі можна сказати, що російська армія певною мірою стала жертвою власного успіху із захопленням Криму у 2014 році. З її погляду все пройшло майже ідеально. Але якщо озирнутися назад або програти цей сценарій у військовій грі, цілком очевидно, що все могло скластися інакше. Якби припущення щодо українського спротиву або іноземного втручання виявилися хибними — а у 2022 році хибними виявилися обидва, — легко уявити, як швидко в «зелених чоловічків» почалися б проблеми. Утім, якщо подивитися на історію, розраховувати, що все піде добре, перш ніж кидати військові кубики в надії на швидку переможну війну, — радше загальне правило, ніж якась суто російська особливість. Мабуть, головне нагадування тут таке: хоч би яким ви уявляли перебіг конфлікту, варто чесно програвати його у військових іграх, моделювати або просто запитувати себе: що може піти не так і що ми робитимемо, якщо щось не спрацює? У випадку Росії можна уявити, що люди, які ухвалювали військові рішення, вважали: у них є ще принаймні одна остання страховка від наслідків деяких із цих рішень. Цією страховкою було те, що Україна навряд чи колись сама вторгнеться в росію. Отже, регіональна конвенційна війна проти відносно великої держави, але не проти НАТО, була реалістичним сценарієм лише тоді, коли Москва сама вирішить її розпочати. І, ймовірно, передбачалося, що вона цього не зробить, доки не приведе армію до ладу. Однак у цьому випадку Путін і Гєрасімов, схоже, були готові ризикнути за принципом «живемо один раз» з тим, що мали. Решта — вже історія.
Отже, початкові проблеми побудови залишили армію недоукомплектованою, крихкою й погано пристосованою до того конфлікту, в який росія вирішила її кинути. За це рішення довелося заплатити різними способами. Зокрема, воно дозволило українцям у процесі мобілізації тимчасово зберігати чисельну перевагу у 2022 році, що зрештою привело до результатів, які ми бачили на Харківщині й Херсонщині. Тоді, обираючи між поразкою та змінами, росія неохоче обрала друге. Ми побачили часткову мобілізацію у 2022 році, а потім кілька етапів реформ. Спочатку головну увагу приділяли повторному розширенню й нарощуванню чисельності, а згодом, навіть коли темпи зростання почали спадати, — пристосуванню до тактичних і технічних змін, породжених війною в Україні. До них ми ще дійдемо, але спочатку я попросив Майкла коротко описати цей етап розширення. По-перше, звідки росіяни брали людей? І по-друге, як із часом змінювалися результати цього процесу?
Майкл Кофман: Протягом наступних трьох місяців тієї осені й зими, попри всі проблеми призову, російська армія переважно розподіляє сили на дві складові. Вона підвищує укомплектованість військ, уже розгорнутих на той час в Україні, але водночас створює дуже значний оперативний резерв. Формують близько 70 резервних танкових, артилерійських і піхотних полків, десятки окремих піхотних та протитанкових артилерійських батальйонів. Якщо подивитися на розподіл мобілізованих, приблизно 170 000 із них викорисали для створення цих нових резервних частин, знімаючи зі зберігання техніку, передусім радянську. Ще близько 100 000 спрямували на доведення сил в Україні до повної чисельності, доукомплектовуючи початково розгорнуті полки й бригади. І ці сили починають швидко зростати. Звісно, насамперед вони усувають дефіцит піхоти. Вони не лише доукомплектовують усі мотострілецькі батальйони, а й починають додавати до цих частин нові піхотні батальйони. Так починається дуже значне розширення російського угруповання в Україні. Від цього моменту російська армія зростає і за чисельністю сил, розгорнутих в Україні, — нині це понад 700 000 осіб у країні та навколо неї, — і загалом. До повномасштабного вторгнення загальна чисельність російських військових на дійсній службі становила, ймовірно, близько 850 000, а зараз — приблизно 1,3–1,4 мільйона.
Перун: І тут знову проявляється згадана раніше проблема зіткнення політичних реалій із військовою необхідністю. Саме тому іноземним арміям так важливо будувати плани на реалістичних політичних припущеннях. Як зазначив Майкл, попри всі її проблеми, російська мобілізація у вересні 2022 року мала надзвичайно велике військове значення. Вона допомогла швидко поповнити фронтові частини й стабілізувати лінію фронту, а в поєднанні зі зняттям техніки зі зберігання стала основою для досить швидкого збільшення чисельності сил. Але цікаво, що попри початкове припущення про часткову мобілізацію перед великомасштабною війною й остаточне визнання необхідності бодай певної мобілізації політичної волі продовжувати цей процес, схоже, не вистачило. Фізично росія, ймовірно, могла б і далі мобілізувати більше людей, причому дедалі швидшими темпами. Натомість ми отримали модель із наголосом на в’язнях і контрактниках.
Майкл Кофман: Гадаю, для тих із нас, хто багато років спостерігає за російською армією, стало несподіванкою, що вони здатні підтримувати таку масштабну загальнонаціональну вербувальну кампанію. Примітно, що це перший великомасштабний конвенційний конфлікт, який росія веде, не залежачи від мобілізації в класичному, звичному для нас розумінні. Адже росія змогла залучити на контракт для цієї війни значно більше ніж 1,3 мільйона чоловіків, переважно за рахунок виплат і грошей. Ті, кого мобілізували у вересні, нині становлять, можливо, до 20%, але загалом, імовірно, 15% або менше від усієї кількості людей, залучених до цього конфлікту. За ці роки ми бачимо, що російська армія загалом спромоглася набирати понад 400 000 осіб у 2024 та 2025 роках, а план набору на 2026 рік становить 409 000 осіб. І, наскільки я можу судити, вони не надто відстають від цього плану. Головна проблема, з якою вони стикаються ще з літа 2025 року, полягає в тому, що безповоротні втрати — загиблі й важкопоранені — не лише зрівнялися зі щомісячним набором, а й у багато місяців перевищували його. Але якщо запитання в тому, чи справді вони набирають для цієї війни в середньому від 33 000 до 35 000 людей на місяць, то відповідь — так. Це залишається правдою й у 2026 році.
Перун: З огляду на те, як важко росії раніше давалося залучення достатньої кількості контрактників для досягнення повної штатної чисельності, успіх воєнного набору, який безперервно приводить нових людей у військову форму, заслуговує на увагу. Це контрастує з Україною, якій за значно меншого населення доводиться спиратися на мобілізацію, щоб поповнювати лави. Проте важливий момент щодо того, як ця модель набору змінювала російську армію, зводиться до питання: чи залишалися з часом достатніми ті показники, які росія підтримувала на відносно сталому рівні? Можливо, в майбутньому ми докладніше розглянемо деякі дані про російські та українські втрати, але, сподіваюся, не буде суперечкою сказати, що протягом війни втрати не були лінійними. Тому кількість людей, якої раніше вистачало для нарощування сил, за підвищення рівня втрат може вже не давати військовому керівництву тих самих можливостей.
Майкл Кофман: Вони були спроможні не лише підтримувати чисельність угруповання попри втрати, які зростають щороку, а й поступово збільшувати його аж до 2025 року. Саме у 2025-му виникає серйозна проблема: вони вже не можуть розширювати сили. Головна увага зосереджується на компенсації втрат. Дедалі виразніше проявляється те, що їхній загальний підхід, імовірно, ще близько року тому в цій війні почав давати спадну віддачу.
Перун: Не заглиблюючись у деталі, я додав би сюди два основні показники з російського боку. По-перше, Путін час від часу публічно називав чисельність зс рф у так званій зоні “СВО”. Вона дуже швидко зросла приблизно до 617 000 наприкінці 2023 року, потім почала виходити на плато: до 700 000 у 2024-му, а після ще одного року набору наприкінці 2025-го — усе ще 700 000. Частково це може пояснюватися тим, що новобранців спрямовують в інші складові збройних сил, але за наявних темпів набору така зміна тенденції показова. Він також затверджував збільшення максимальної чисельності зс рф, але темпи цих розширень були значно нижчими за темпи набору. Наприклад, річний план набору в росії перевищує 400 000, але надворі жовтень, а штатну чисельність підвищили лише приблизно на 47 000. Це свідчить, що, попри можливі відмінності в цифрах, із урахуванням втрат нинішнього темпу набору, ймовірно, вже просто недостатньо для такого розширення сил, якого росіяни досягали раніше. Але наступне питання еволюції, до якого я хотів перейти, стосувалося не лише чисельності, хоча вона й важлива. Йшлося про значні зміни в тому, як російська армія воювала. Тому, перш ніж переходити до подробиць, я запитав Майка, як і чому змінився російський підхід.
Майкл Кофман: До складу цих формувань фактично входили й усі створені ними резервні полки та батальйони. Тож чисельність сил різко збільшилася, а їхня щільність на полі бою зросла. Окрема загальновійськова армія керувала значно більшою кількістю частин, ніж передбачала доктрина. Водночас організаційні рівні загалом залишалися тими самими: полк, дивізія, загальновійськова армія, а далі — регіональне угруповання військ. Парадокс, із яким зіткнулася російська армія, — і це, принаймні для мене, найцікавіший момент у спостереженні за цією війною, — полягав у тому, що вони розраховували здобути перевагу над Україною в людях і матеріальних засобах завдяки безперервному розширенню сил та надходженню техніки й озброєння. Йшлося як про продукцію російської оборонної промисловості, що становила невелику частку — можливо, 15% загального обсягу, — так і про те, що знімали зі зберігання: успадковану ними радянську спадщину. Гадаю, якщо подивитися на 2024 та 2025 роки, вони дуже розлінилися. Вони припустили, що можуть просто прогризати фронт і що зрештою ця перевага стане вирішальною, навіть якщо їм не вдаватиметься досягати оперативно значущих проривів, як видно з перебігу боїв у 2024–2025 роках.
Перун: Якщо поки що прийняти цю оцінку як бодай приблизно правильну — тобто росія подивилася на ситуацію у 2023 та 2024 роках, вирішила, що має перевагу у формуванні й відновленні сил, а отже, найкраще безперервно перемелювати противника вздовж фронту, доки українці не виснажаться першими, — то за таким рішенням могли стояти кілька логічних ставок. Зокрема, припущення, що начебто лінійна тенденція триватиме вічно й що щось можна безмежно масштабувати, не змінюючи принципів його роботи. У цьому випадку таке прямолінійне припущення щодо виснаження спиралося на те, що кілька чинників залишатимуться незмінними або змінюватимуться так, що переважно компенсуватимуть один одного. Здатність російської армії завдавати втрат мала залишатися сталою або зростати. Здатність українців завдавати втрат у відповідь — залишатися сталою або знижуватися. І потрібно було, щоб жодні чинники, здатні зірвати задум, як-от іноземна підтримка чи тактичні новації, не порушили цю начебто виграшну військово-стратегічну комбінацію. Але для Майкла одним із ключових практичних моментів є те, як втрати, яких російська армія зазнавала під час атак, вплинули на її спроможність і надалі ефективно наступати.
Майкл Кофман: Проблема в тому, що російська армія опинилася в парадоксальній ситуації. Що більше зростали російські сили в Україні — і за щільністю, і за загальною кількістю розгорнутих військ, — то меншу їхню частину вони могли застосовувати на тактичному рівні. Якщо подивитися на реальну динаміку взаємодії з українською армією, масштаби одночасного застосування російських сил зменшувалися в міру того, як їхня чисельність в Україні зростала. У результаті ми й досі маємо сотні тисяч росіян на фронті, але переважно їх застосовують за тактикою просочування: до українських позицій відправляють по одній-дві людини. Вони використовують невеликі вогневі групи або час від часу, але досить рідко, проводять механізовані штурми та штурми на ЛАТ. Зовні це може виглядати як дії батальйонного масштабу, але насправді російська армія зводить разом кілька різних рот не надто добре підготовлених людей, які не вміють взаємодіяти під час такого штурму. І навіть це відбувається доволі рідко. Сподіваюся, логіка цієї історії зрозуміла. Як бачите, проблема зберігалася, попри те що за кількістю особового складу й матеріальних засобів ці сили збільшувалися. Насправді, попри всі втрати — а російська армія втратила в цій війні близько 24 000 одиниць техніки, — танків у військах у них зараз, імовірно, більше, ніж було навіть на початку війни. Якщо подивитися на різні типи техніки, які вони отримали, проблема не в цьому. Не в кількості й не в щільності сил. Їхня проблема — те, що, на мою думку як військового аналітика, часто визначає результати війн: застосування сил, тобто те, що ви здатні зробити з наявною армією. Завдяки ефективній адаптації, поєднанню технологій і капіталу та зробленим ставкам українська армія змогла нівелювати ці переваги й фактично протидіяти російському підходу так, що росіяни не змогли скористатися ані українським дефіцитом особового складу, ані зростанням власних сил. І це навіть з урахуванням того, що вони розширили безпілотну складову настільки, що на головних ділянках — принаймні на оперативних напрямках на полі бою торік і цього року — мали відносний паритет з українськими підрозділами. Просто російські сухопутні війська з погляду наступального потенціалу не можуть цим скористатися й мало що здатні з цим зробити. Гадаю, доказів цього вже достатньо.
Перун: Перш ніж перейти до того, який вигляд російська армія має сьогодні та в чому її сильні й слабкі сторони, тут можна сказати ще багато. Але спочатку я хотів порушити важливе питання про взаємодію доктрини й того, як ми бачили росію у війні. Іноді цю важку, виснажливу модель російських дій описують фактично як російський спосіб ведення війни. Проте до 2022 року, судячи з їхніх доктринальних документів та аналізу багатьох західних спостерігачів, які їх вивчали, росіяни уявляли майбутню війну інакше. Тож важливо було запитати: як ця армія відійшла від способу ведення війни, описаного у власних документах, до того, який ми побачили на практиці? Я повертався до деяких матеріалів, написаних ще до цього вторгнення, зокрема, була аналітична записка, над якою Майкл з колегами працював у 2021 році. У ній ішлося про те, що сучасне російське оперативне мистецтво прагнутиме зберігати війська, уникати наступів із великими втратами й менше покладатиметься на масовість через обмежені людські ресурси. Можливо, це дещо нагадує концепцію 2022 року, але зовсім не схоже на безперервний виснажливий наступ, який ми спостерігали в наступні роки. Тож моє запитання: які висновки ми можемо зробити із самого факту цього переходу? Він завжди був частиною планування чи це властивість, що виникає, коли армія стикається з новою проблемою й повертається до своєї організаційної пам’яті?
Майкл Кофман: По-перше, більшість доктринальних напрацювань російської армії та її оперативних концепцій були орієнтовані на війну проти НАТО, у якій російські сили поступалися б і кількісно, і якісно. Вони не були орієнтовані на те, що вважалося менш вимогливим сценарієм застосування. Це дуже поширене явище у збройних силах та серед фахівців з оборонного планування. Я постійно стикаюся з цим тут, у Вашингтоні. Зазвичай аргумент звучить так: «Послухайте, нам потрібно підготувати армію до великомасштабної конвенційної війни — скажімо, між Китаєм і США через китайське вторгнення на Тайвань. Тоді всі інші можливі сценарії будуть простішими, а якщо армія побудована для такого високоінтенсивного конфлікту, вона має впоратися й з усіма іншими ситуаціями». На перший погляд це логічно, і для людей, які так міркують, це завжди має сенс. От тільки це неправильно. Армія, оптимізована для сухопутної війни в Європі… Наведу приклад. Армія, оптимізована для сухопутної війни в Європі, не обов’язково добре впорається з тривалою протиповстанською чи контртерористичною операцією на Близькому Сході, правда? Це вимагатиме суттєвої адаптації. Армія, оптимізована для протиповстанських дій, не обов’язково добре проявить себе у великомасштабному конвенційному конфлікті проти противника з приблизно рівними силами, спроможностями й так далі. Отже, російська армія уявляла бажаний спосіб ведення війни та свого ймовірного противника передусім крізь призму протистояння з НАТО. Вони просто припускали, що війна з такою країною, як Грузія або Україна, — локальна війна — буде тим, із чим вони зможуть упоратися наявними спроможностями. І, повір, я не вперше бачу, як таке мислення визначає планування. Вони припускали, що на суходолі, принаймні спочатку, діятимуть переважно в межах маневреної оборони: виснажуватимуть противника, а потім контратакуватимуть. Але центральним елементом цього протистояння мало стати створення вирішальної вогневої переваги та ураження противника на всю глибину його побудови, щоб послабити його здатність підтримувати наступальні операції й створити сприятливіше співвідношення сил. Причина цього й того, чому російська армія так швидко перейшла до моделі виснаження, для мене очевидна. За своєю культурою російська армія — артилерійська армія. Радянська армія була артилерійською, а до неї такою ж була армія Російської імперії. З погляду структури російську армію загалом організовували навколо величезної кількості артилерії, органічно включеної до її маневрових з’єднань і наявної в усіх військах. Армія організовувалася навколо понять вогню, удару й маневру, але загалом її цікавить створення вирішальної вогневої переваги, використання цієї переваги, подальше висування вогневих засобів і їхнє перегрупування, щоб знову послабити противника та забезпечити вирішальну вогневу перевагу. У цьому сенсі російська армія історично доктринально досить сильно відрізнялася від деяких західних армій. Якщо подивитися і на військову культуру, і на структуру сил, природною схильністю російських збройних сил є модель, орієнтована на знищення або виснаження. Тому певною мірою мене зовсім не дивує, що вони так швидко до неї перейшли.
Перун: Я б продовжив цю думку так: росіяни не опинилися в становищі сторони, яка поступається кількісно й якісно, як очікували. У поєднанні з наступальним характером їхніх цілей це означало, що етап маневреної оборони вони могли просто пропустити. Водночас значна частина критично важливої промисловості, заводів, складів постачання та інших об’єктів, які забезпечували країну, на яку вони напали, розташовувалася за її межами й поза політично допустимими межами для далекобійних ударів. Тому на цей елемент доктрини вони також не могли покладатися тією самою мірою. До того ж вони не здобули переваги в повітрі над самою Україною після того, як російські вкс лоб у лоб зіткнулися з одним із найбільших зосереджень засобів ППО за межами росії. Проте в них залишалося багато резервної техніки, багато артилерії й, принаймні у відносному вимірі, кількісна перевага. Додайте до цього традиції російської армії як сили, орієнтованої на вогневе ураження, — і деякі з побачених адаптацій уже не здаватимуться такими дивними. Звісно, приблизно у 2024 році російська армія не припинила змінюватися. Пізніше ми побачили низку нових явищ: тактику інфільтрації, масштабне розширення безпілотних сил, значні зміни в кампанії далекобійних ударів, зміну способу застосування авіації, перелік можна продовжувати.
Тому в останній третині я хотів розглянути хороші, погані та зовсім непривабливі сторони російських військових спроможностей у 2026 році. Усе це корисно не лише для прогнозування перебігу війни в Україні найближчими місяцями. Якщо ви спостерігач, уроки можна винести і з успіхів, і з невдач. А якщо це чужі успіхи чи невдачі, то з погляду витрат — тим краще. Так ми підійшли до першого з очевидних недоліків. Можна було обговорити багато вже знайомих на цьому каналі тем — від культури звітування до корупції. Але головну увагу ми зосередили на різних аспектах якості військ - передусім на їхньому застосуванні, а потім на таких складових, як якість техніки.
Майкл Кофман: Російська армія переважно зосередилася на кількісному поповненні без відновлення якості чи здатності проводити масштабні загальновійськові операції, особливо наступальні. А саме там це має найбільше значення, тому що в сухопутній війні наступати набагато складніше, ніж оборонятися. Якщо подивитися на самі сухопутні війська, вони дедалі більше спеціалізуються на застосуванні спішеної піхоти. Ми проходимо шлях від батальйонних тактичних груп на початку війни до спроб створити групи прориву, потім ротних тактичних груп, далі невеликих штурмових загонів, а зрештою — вогневих груп і тактики інфільтрації. Отже, російська армія намагалася прогризати фронт, підтримуючи тиск на широкій смузі та застосовуючи сили дедалі меншими групами. Причина в тому, що українські перекидання особового складу з традиційних складових маневрових з’єднань до безпілотних підрозділів у поєднанні з ефективним мінуванням, застосуванням артилерії та дронів зробили традиційні механізовані штурми й будь-які штурми з концентрацією сил переважно нежиттєздатними для російської армії. Це фактично позбавило її можливості скористатися зростаючою кількісною перевагою в людях і матеріальних засобах. До цього додається взаємодія умов поля бою та якості військ. Російська армія переважно набирає контрактників, дає їм два тижні підготовки або менше, а потім кидає в частини зі словами: «Можеш не перейматися злагодженням відділення, взводу чи роти, бо так вас однаково не використовуватимуть. Ми просто відправлятимемо вас по одному-двоє під керівництвом дрона». Головна проблема армії в тому, що вона втратила здатність проводити масштабні сухопутні операції. І хоча окремі її частини експериментують, усе ще намагаючись проводити механізовані штурми або штурми на ЛАТ, як ми бачили під Добропіллям у липні, ми бачимо серйозні проблеми з плануванням, виконанням і координацією між підрозділами. Зрештою, і далі йдеться про дії із залученням на рівні батальйону. Так, його підтримує велика кількість безпілотних підрозділів, авіація, скажімо, із застосуванням КАБів, артилерія. Але зрештою масштаб наступальних дій настільки малий, що вони не можуть подолати добре облаштовану підготовлену оборону або зональну оборону, яка значною мірою спирається на мінування й дрони.
Перун: Тобто частина аргументу, як я розумію і як ми вже обговорювали, полягає в тому, що багато російських частин — і українські я б тут теж включив — просто не мають ані належної підготовки особового складу, ані досвіду, ані потрібних сержантів та офіцерів, ані необхідних штабних спроможностей для проведення складних великомасштабних наступальних операцій. Вони здатні оборонятися або здійснювати невеликі наступальні дії, але щось більше, за винятком окремих досвідченіших та елітних частин і з’єднань, може бути для них проблемою. Очевидне заперечення, звісно, полягає в тому, що напевно знати неможливо. Більшість російських частин в Україні взагалі не намагалася б виконувати такі маневри, бо за нинішніх умов українського поля бою сумнівно, що навіть здатні на них війська пережили б таку спробу. Наприклад, можна припустити: якщо взяти випадкову механізовану чи бронетанкову бригаду однієї з армій НАТО, перекинути її в Україну й наказати атакувати, вона, можливо, зможе все спланувати, скоординувати й спробувати виконати. Але її, ймовірно, одразу рознесуть — як ми вже бачили на деяких навчаннях за участю ЗСУ і НАТО.
Утім, можна уявити щонайменше два сценарії, у яких такий розрив у якості військ матиме значення. Перший: якщо в СОУ станеться локальний обвал або з’явиться вразливість і росіяни отримають можливість скористатися нею для досягнення результатів оперативного масштабу. Невеликих груп інфільтрації тут буде недостатньо — захочеться спробувати щось масштабніше. І якщо через зміни в цих частинах та понесені втрати вони не матимуть потрібної спроможності, таку можливість можуть змарнувати. Другий момент, якого ми докладніше торкнемося в другій частині: у сценарії протистояння росії та НАТО нездатність виконувати такі маневри може обмежити стратегічні можливості Москви.
Водночас у цій розмові я порушив і певну аналітичну проблему - наскільки впевнено ми взагалі можемо оцінити здатність російських частин проводити такі операції? Так, ми бачимо, що вони, схоже, не дуже часто до цього вдаються. Але значною мірою це може бути просто наслідком гіркого досвіду: вони вже зрозуміли, що тут це, ймовірно, не спрацює. У мене запитання щодо діагностики й аналізу. Думаю, можна припустити, що за достатнього часу вони спробують відновити цю спроможність. Але якщо розглядати нинішні сили, досить важко визначити, на що здатна конкретна мотострілецька частина або навіть ціла загальновійськова армія в проведенні таких операцій, якщо вони не роблять цього регулярно. І постає запитання: ви цього не робите, бо це не працює, чи тому, що не маєте відповідної спроможності? Як відрізнити одне від іншого?
Майкл Кофман: Це чудове запитання. Я постійно обговорюю його з колегами, які теж є провідними аналітиками російських збройних сил. Сьогодні ввечері я якраз зустрічаюся з колегою за вечерею, і ми, безперечно, продовжимо цю дискусію. Коротка й невтішна відповідь — так, тому що неможливо просто відокремити якість військ та спосіб їхнього застосування від умов поля бою. Вони взаємодіють. Уявімо класичне завдання подолання підготовленої оборони: мінні поля, стаціонарні підготовлені позиції, артилерія та війська, які їх утримують, — скажімо, безпілотні підрозділи у випадку України. Тут класична проблема прориву оборони додатково ускладнюється масовим застосуванням високоточних засобів на полі бою, правда? Дрони масово застосовуються проти будь-якого зосередження сил. Причому їхня конфігурація не так уже й важлива: чи це механізовані сили, чи сили на легкому транспорті, чи спішена піхота. Поєднання мін, артилерії та дронів може впоратися з усіма трьома. Потім виникає друга проблема — зниження якості військ. Це природний процес: армія, з якою ви вступаєте у війну, зазнає втрат, а надалі ви дедалі більше використовуєте або мобілізованих, як Україна, або нових контрактників. Але російська армія обрала підхід, зосереджений на підтриманні тиску — безперервного тиску на українські сили — і веденні наступальних дій протягом приблизно десяти місяців на рік замість окремих наступальних операцій. Щороку ми чуємо від колег у медіа про весняний, літній чи осінній наступ, хоча такого поділу немає. Російський наступ зазвичай починається наприкінці лютого — у березні й триває аж до листопада–грудня. Отже, це свідоме рішення російського військового керівництва підтримувати постійний тиск. Можна припустити, що воно зумовлене політичним керівництвом — по суті, вимогою показувати результати. Але за того способу застосування сил, який вони обрали, тиску на СОУ недостатньо для оперативно значущих проривів. Натомість ціною цього стає нездатність самої російської армії відновлювати свій наступальний потенціал: неможливо проводити операції батальйонного масштабу з людьми, яких щойно набрали на контракт і кинули в бій після двох тижнів підготовки. По-друге, коли ви втратили стільки командирів нижчої ланки — командирів взводів, рот, батальйонів, полків, а росія втратила багатьох із них у перші місяці війни, — на відновлення потрібні роки. Вони також свідомо обрали спеціалізацію на маломасштабних діях як спосіб адаптації до української оборони. І так, це привело до ситуації, коли за величезної щільності військ на полі бою щоденні штурми типового командира полку чи дивізії мають дуже малий масштаб. Це кілька людей.
Перун: Утім, хоч як на це подивитися, є й зворотний бік. Можливо, російські командири та солдати тепер мають набагато менше досвіду координації великих піхотних чи механізованих наступів, ніж до 2022 року. Але якщо подивитися на їхній досвід координації інших спроможностей — радіоелектронної боротьби, дронів і вогневого ураження, зокрема авіаційними планерними бомбами, — крива навчання тут, як і в українців, імовірно, пішла в протилежному напрямку.
Майкл Кофман: Вони можуть щодня координувати на полі бою застосування значної кількості безпілотних підрозділів, підрозділів РЕБ, артилерії та ударних систем. У цьому сенсі вони, як не прикро це визнавати, справді стали набагато кращими в організації розвідувально-вогневих і розвідувально-ударних спроможностей та в ефективному ураженні цілей, які потребують швидкого реагування. Тобто тепер вони можуть гнучко застосовувати ці засоби на полі бою так, як раніше не могли. Я хочу запропонувати для обговорення думку, що тут немає простої відповіді на кшталт: «Усе пояснюється лише специфічними умовами поля бою цієї війни» або «Російська армія просто вирішила воювати так, хоча могла б набагато краще». Я багато часу провів з українськими підрозділами, які поєднують ураження дронами зі штурмовими діями. Вони активно експериментували з ефективним застосуванням дронів, далекобійних одноразових ударних боєприпасів або баражувальних боєприпасів — хоч би як ви описували чи класифікували міддлстрайки, — щоб повернути маневр на поле бою. І це непросто. Із часом вони досягли значно кращих результатів, але завдання від цього не стало легким. Навіть сили, які зосереджуються на підготовці, організації та створенні окремої нової структури для механізованих штурмів за підтримки безпілотних формувань, мають із цим чималі труднощі. Тому мене дратують люди, які вважають, що для західних армій це мало б бути дуже легко, особливо для тих, хто мало тренується проводити масштабні сухопутні операції, але іноді говорить так, ніби й досі регулярно це робить. Тож відповідь тут, на жаль, дещо складніша. Це поєднання умов: українські сили постійно вдосконалювали оборону й дедалі частіше контратакували, а також взаємодії цього виклику — у тому вигляді, в якому він постав перед російською армією, — з обраним нею способом адаптації. У певному сенсі це давало результати у 2024–2025 роках, але потім вивело їх на шлях спадної віддачі. Сюди ж належать їхнє прагнення підтримувати тиск, яке постійно тисне на них самих у питаннях формування сил, і надмірна оптимізація під певний спосіб ведення війни, який тепер уже не дає результатів.
Перун: Але ось у чому річ. Можна сказати, що спроможності, які могли атрофуватися принаймні в частині російських підрозділів, — наприклад, здатність координувати великомасштабний механізований наступальний маневр, — насправді не були тим аспектом російського військового потенціалу, через який іноземні планувальники не спали ночами до 2022 року. Якщо поки відкласти ядерну зброю, сильною стороною російських сухопутних військ був радше не маневр, а вогневе ураження. І в цьому сенсі вони вступили у війну в Україні з великою вогневою потужністю, але, можливо, з недостатньою здатністю ефективно її використовувати.
Майкл Кофман: Однією з найбільших проблем російської армії на початку цієї війни було те, що вона все ще зосереджувалася на традиційному застосуванні артилерійського вогню й концентрації артилерії, маючи досить слабку реалізацію розвідувально-вогневих і розвідувально-ударних контурів. Тобто здатності поєднати три складові в реальному часі. І, щоб було зрозуміло, це радянські концепції. Розвідувально-вогневий та розвідувально-ударний когтур сформувався в радянській військовій думці наприкінці 1970-х — на початку 1980-х. Значною мірою це було осмисленням того, що США намагалися зробити в межах AirLand Battle 1 та AirLand Battle 2.0, реакцією на це й на всю дискусію про революцію у військовій справі. Радянська армія, а після неї російська, мала величезну вогневу потужність, але серйозну проблему зі «сліпотою»: зі здатністю оперативно виявляти й уражати цілі за лінією фронту в значних масштабах. Ми знову побачили це в тому, як російська армія застосовувала свої сили на початку 2022 року. Але з часом ситуація суттєво змінилася завдяки поєднанню трьох складових. Перша — засоби розвідки та спостереження, тобто дрони різних типів, які дають постійну ситуаційну обізнаність на полі бою вдень і вночі та на дедалі більшій глибині, у поєднанні з інформаційною інфраструктурою: можливістю фактично отримувати цю інформацію в реальному часі. Далі — управління вогнем, тобто здатність армії використовувати цю інформацію. Це дуже важлива складова. Люди зосереджуються на дронах, але насправді ключове — організаційна спроможність і технології, які роблять усе це можливим. Де була б ефективність українського застосування дронів без поєднання Starlink, таких застосунків, як Delta, та інших програм, створених із часом для постійної ситуаційної обізнаності й перебудови того, як воює бригада? І — якщо це хороша бригада — для усунення численних зайвих рівнів ухвалення рішень, щоб застосовувати дрони й ударні засоби в таких масштабах. І нарешті — самі ударні спроможності. Перехід від традиційних артилерійських підрозділів, яких у росії й досі чимало. Гадаю, можливо, артилерії в росії зараз навіть більше — не стільки самохідної артилерії, — але загалом артилерії у військах може бути більше, ніж раніше, і вони точно планують зберігати її у великих кількостях. Чесно кажучи, не думаю, що ви коли-небудь позбавите російську армію артилерії.
Перун: Для мене це ключова відмінність від початку війни. У 2022 році росії було важко — і ми це бачили — уражати, наприклад, українську техніку в русі навіть порівняно близько до лінії фронту. Тепер кіллзона розширилася настільки, що техніка вже не під’їжджає до переднього краю так, як раніше: ризик такого пересування часто просто не виправданий. До цього привело кілька чинників: організаційні зміни, нові технології, поширення всіх цих дронів та ударних систем у військах. Росія створила власні сили безпілотних систем і адаптувалася до їхньої інтеграції. Є навіть прості — хоч як жахливо це звучить — дарвінівські чинники, пов’язані з тим, як у військах розподіляються втрати та досвід. Наприклад, на російську штурмову піхоту припадає непропорційно велика частка втрат, тож досвідчені штурмовики траплятимуться порівняно рідко. Натомість російські оператори дронів або люди на командних пунктах, які координують вогонь, хоч і можуть іноді побачити у своєму щоденному прогнозі погоди щось на кшталт одного Storm Shadow — або семи, — загалом, як можна очікувати, змінюються через втрати значно рідше. Тому логічно, що після років бойових дій дехто з них набув величезного досвіду й став дуже, дуже добре виконувати свою роботу. І хоча, на мою думку, справедливо сказати, що загалом Україна швидше адаптувалася й була винахідливішою з двох сторін, у моїй розмові з Робіном Дімою був один момент, який спочатку не потрапив до тих двох випусків. Нагадаю, Діма служив у складі українських Сил безпілотних систем. Він висловив думку, що в деяких аспектах організаційні рішення росії щодо її безпілотних сил можуть бути для інших країн кращим зразком для наслідування, ніж українські. Як і українці, росіяни створили сили безпілотних систем, але організовані й застосовуються вони часто дещо інакше. Якщо дуже спростити українську модель, маневрові частини й далі мають власні безпілотні засоби, але власне підрозділи СБС часто більш незалежні — за браком кращого слова — від звичайного військового командування, ніж їхні російські аналоги. Можна навести дуже вагомі причини, чому країна в становищі України, яка прагнула швидко розвинути нову спроможність, пішла саме цим шляхом. Але така модель, імовірно, дуже залежить від ефективної співпраці. Коли ж росіяни пізніше створили власні сили безпілотних систем, вони залишили значну частину цих засобів тісніше інтегрованою у звичайну структуру. І, здається, Діма вважає, що для багатьох інших країн, які спостерігають за цією війною й мають розкіш часу, російська модель може бути перспективнішою.
Робін Діма — архівна вставка: Зараз я скажу суперечливу річ і, можливо, отримаю багато негативних реакцій, але в багатьох випадках я радше робив би те, що робить росія, ніж те, що робить Україна. Якщо говорити про російську структуру і впровадження дронів та засобів протидії, вони мають дивізії — переважно дивізійну структуру — і людину, відповідальну за операцію. У неї є всі можливості для завдання ударів на оперативно-тактичному рівні: дрони, «Торнадо-С», ракети «Іскандер» тощо. Несучи всю відповідальність, вона може сказати: «Добре, я використаю цей батальйон із цього полку, щоб посилити вогневу потужність або спроможності цієї дивізії, бо бачу, що тут ми маємо певний успіх». А що відбувається в Україні? Приблизно так: «Добре, у нас є армійські корпуси, у нас є власні спроможності». Але, перепрошую, ми не можемо наказати підрозділам СБС: «Вам потрібно зробити ось це», бо вони не підпорядковуються нашим наказам. Ми можемо лише попросити. Тому, на мою думку, російська структура, російський підхід — не реалізація — набагато кращі. На жаль, у деяких випадках я вражений. Я не хочу сказати, що вони роблять щось надзвичайне. Вони просто роблять так, як це й має робитися в армії під час війни.
Перун: Якщо повернутися до інтерв’ю з Майком, саме ці російські безпілотні ударні й розвідувальні спроможності теж привертають його увагу, коли йдеться про найнебезпечніші складові цієї армії.
Майкл Кофман: Якщо дивитися в майбутнє, сьогодні мене набагато більше непокоять ті складові російської армії, що пов’язані з поширенням у ній різних типів безпілотних підрозділів, інтегрованих із радіоелектронною боротьбою та традиційними вогневими засобами. Це еволюція вогневого ураження й ударних спроможностей та їхня нинішня здатність реалізовувати розвідувально-вогневі й розвідувально-ударні контури в значних масштабах. При цьому вони залежать уже не стільки від традиційної артилерії, якій ми можемо протидіяти й давно планували протидіяти, скільки від різноманітних засобів на основі дронів та одноразових ударних боєприпасів. Я маю на увазі взвод дронів у кожному мотострілецькому батальйоні, батальйони дронів у кожній бригаді чи, можливо, полки або роти дронів у кожній дивізії — подекуди це насправді досить великі формування. Додайте до цього, за прикладом українських сил, зростаючу складову наземних роботизованих комплексів. Звісно, не такого масштабу й не з такою ефективністю, яких досягла Україна, але вони все ж намагаються певною мірою йти її слідами. Далі — розбудова формувань вищих рівнів. Є окремі безпілотні батальйони, які вважаються елітними, такі структури, як «Рубікон», про який аналітики багато говорять ще з 2025 року. Вони фактично розгортаються разом із ключовими оперативними формуваннями й працюють із регіональним угрупованням військ на підтримку загальновійськових армій. Потім їх розширюють у ще більші формування, розгортають окремі полки й безпілотні бригади — знову ж таки за українським прикладом — і посилюють координацію між цими формуваннями та рештою армії. Це своєрідний російський аналог українського підходу «Лінія дронів», із яким вони експериментували протягом 2025 року. Вони описували його та намагалися поширити на всі війська. І ось це я вважаю не просто пристосуванням до цієї війни чи тимчасовою адаптацією, а справжніми змінами в структурі сил, організаційній спроможності, системному перерозподілі особового складу на конкретне завдання та посиленні координації між рештою армії й тією її складовою, яка дедалі більше забезпечує основну частину вогневого ураження та ударних спроможностей - на відміну від початку війни, коли це спиралося на традиційну концентрацію артилерії або наземні далекобійні високоточні ударні системи. Усе це підкріплюється значним розширенням виробничих потужностей оборонної промисловості.
Перун: На цьому я поки зупинюся, бо до російських промислових потужностей ми обов’язково повернемося в майбутньому. А зараз, думаю, варто завершити кількома підсумковими думками про нинішній стан російської армії. Військовий аналіз має розвиватися. Він має бути динамічним, тому що істина — рухома мішень. Деякі оцінки російської армії, зроблені у 2021 році, абсолютно не витримали перевірки першими шістьма місяцями 2022-го. І, наприклад, деякі тенденції, виявлені на початку 2023 року, так само не збереглися до 2026-го. Але якщо взяти за вихідну точку 2022 рік, очевидно, що деякі складові російських сил та їхні спроможності розвинулися, тоді як інші деградували — іноді дуже сильно. Частина армії зараз, слід визнати, досить пошарпана. Якість особового складу часто суттєво відрізнятиметься від російської армії 2022 року, яку переважно комплектували контрактниками, набраними в мирний час за іншими стандартами. Крім того, за окремими категоріями запаси техніки й боєприпасів були значно більшими. Наприклад, росія 2022 року, як і Україна 2022 року, мала величезний запас зенітних ракет, і багато видів боєприпасів витрачалися значно швидше, ніж вироблялися нові. Чорноморський флот зазнав серйозних ударів, а поєднання навантаження від постійної експлуатації та втрат літаків, імовірно, виснажило частину російських повітряно-космічних сил, передусім стратегічну бомбардувальну авіацію.
Водночас є багато напрямів, зокрема, можливо, серед найнебезпечніших складових російської армії, де відбулося значне покращення. Росіяни, можливо, пізніше стартували, але вони безумовно прийняли війну дронів. Російський командир може мати доступ до набору засобів — від «Гєранєй», здатних долати 1000 км, до маси розвідувальних дронів, «Молній», баражувальних боєприпасів, FPV-дронів, дронів-бомбардувальників і наземних роботизованих комплексів, — який за кількістю та досвідом застосування, ймовірно, значно перевершуватиме те, що можна знайти в багатьох аналогічних частинах НАТО. Армія виграє від нарощування виробництва тактичних балістичних ракет, а також розробки й розгортання нових категорій зброї, таких як реактивні одноразові ударні дрони чи мініатюрні крилаті ракети. Дуже грубо кажучи, здатність російської армії до маневру могла атрофуватися, але вона відновила масовість і, можливо, стала сильнішою у своїй традиційній сфері. Якщо вдаватися до «технічних термінів», ця армія історично любила багато стріляти, а в деяких аспектах тепер стріляє ще більше. Інакше кажучи, якби ви взяли російську армію 2026 року й телепортували її у 2022-й, люди могли б неабияк розгубитися, побачивши штурмові підрозділи, повні засуджених і чоловіків віком за 40-50 років, військових на цивільних машинах, перероблених у стилі «Шаленого Макса», або невеликі житлові споруди, збудовані на танках. І, мабуть, здивовано підняли б брову, почувши, що ракет-перехоплювачів не вистачає для повного забезпечення всіх підрозділів ППО. Але потім уся ця критика мала б дещо вщухнути, тому що від таких сил можна було б очікувати, що вони буквально прокладуть собі шлях до перемоги вогнем завдяки значно вдосконаленому й оснащеному дронами розвідувально-вогневому комплексу 2026 року. Гіпотетичні сценарії завжди складні, але я підозрюю, що якби знову програти лютий 2022 року, замінивши тодішню російську армію її версією 2026 року, для українців усе, ймовірно, закінчилося б гірше. А якби замість українських захисників 2022 року поставити захисників 2026-го, то попри всі втрати й виснаження вони, мабуть, без зайвих церемоній дали б добрячого ляпаса вторгненню зразка 2022 року. Безумовно, є сфери, у яких російська армія виснажилася й досі, ймовірно, не досягає результатів, відповідних її ресурсам. Але хоча є спокуса подивитися на повільніші темпи російського територіального просування у 2026 році порівняно з попередніми роками й сказати: «Ось, російська армія стає гіршою», — на мою думку, при цьому можна пропустити щонайменше два важливі моменти. По-перше: на такому полі бою, за такого рівня технологічного розвитку, облаштування оборони й таких тактичних змін, наскільки кращих результатів ви насправді очікували б від інших армій світу, які в цій війні не воювали? Саме це питання Майкл зрештою порушив зі свого американського погляду.
Майкл Кофман: Дискусія, яку я веду і, як уже казав, імовірно, продовжу сьогодні за вечерею, стосується того, якою мірою проблема в самих умовах, із якими інша армія теж мала б труднощі. Припустімо, західна армія мала б перевагу в повітрі й інші вирішальні переваги, яких немає в росіян. Тож ми не знаємо напевно, який це мало б вигляд. А якою мірою проблема в якості військ? І якою — у свідомому виборі російської армії, який привів її на цей шлях? Адже вони могли обрати інший підхід до цієї війни, правда? Просто не обрали. На мою думку, це безумовно поєднання чинників, зокрема умов, які дуже важко подолати. Тому мене обурює твердження, ніби інша західна армія, зіткнувшись із такою грамотно організованою обороною Збройних сил України, змогла б просто пройти її без зусиль або легко подолати. Знаєте, я постійно чую від власних військових: «Ну, ми б так не воювали». Так, це правда. Але це не означає, що спосіб, у який ми самі плануємо воювати, теж не має проблем. Що все було б легко або що люди в цій війні воюють певним способом лише тому, що не здогадалися: можна ж воювати зовсім інакше й набагато краще. Вибачте, але вони воюють так не тому, що їм просто не спало на думку робити все зовсім по-іншому.
Перун: Це зауваження напрочуд нагадувало те, що ми чули від Діми в попередньому інтерв’ю. Воно, на мою думку, підкреслює, наскільки важливо пам’ятати: майбутнє поле бою може зовсім не сприяти тому способу ведення війни, який армія вважала б ідеальним.
Майкл Кофман: Ні, на полі бою зовсім не обов’язково буде ділянка з великою табличкою: «Маневруйте тут», «Тут ми не поставили мін, а безпілотні підрозділи точно не почнуть негайно дистанційно мінувати місцевість перед вашими військами й не побачать, як ви зосереджуєтеся та накопичуєте сили за багато кілометрів від переднього краю». І ніби існує якийсь значно легший спосіб усе це зробити. Або інша думка, до якої ми ще можемо повернутися: авіація — це наче магічне заклинання, воно розв’язує всі проблеми, щойно ви здобудете локальну перевагу в повітрі, традиційні проблеми бою на близьких дистанціях — прорив підготовленої оборони, подолання ефективного масового застосування противником високоточних засобів на полі бою — нібито зникнуть, усе це просто вирішиться, бо ви маєте локальну перевагу в повітрі.
Перун: І це, гадаю, підводить мене до останнього висновку. Якщо ми шукаємо пояснення того, чому росії так важко просуватися у 2026 році, причина не обов’язково в тому, що російська армія за інших рівних умов стала гіршою, ніж у попередні роки. У неї більше дронів. Більше вогневої потужності, і вона краще координує все це. І хоча серед новобранців, можливо, далеко не найкращі представники росії, вони значною мірою закрили той дефіцит особового складу, який, імовірно, був у військах 2022 року. Натомість я б сказав, що проблема в іншому: поки російська армія вчилася нових прийомів, українці теж не стояли на місці. Вони знайшли способи поєднувати технологічні, тактичні й організаційні зміни, щоб нівелювати російські матеріальні переваги. На мою думку, було б помилкою пояснювати зміну російських успіхів і невдач із часом лише тим, як змінюється сама російська армія. Потрібно віддати належне українцям і подбати про те, щоб учитися також у них. А те, як баланс між двома сторонами змінюватиметься надалі, значною мірою залежить від подальшого розвитку російської армії — і під час війни, і, що особливо важливо з європейського погляду, потенційно після неї. Але цю тему, думаю, краще залишити для майбутнього випуску.
