Про автора: Френсіс Дж. Гевін є почесним професором [програми імені] Джованні Аньєллі та директором Центру глобальних відносин Генрі А. Кіссінджера в Школі передових міжнародних досліджень ім. Джона Гопкінса.
Після жорстокого нападу росії на Україну, що ми дізналися про роль ядерної зброї - як у війні, так і у світовій політиці загалом?
Після закінчення Холодної війни ядерна зброя стала повсюдною і потужною силою, що формує світову політику, залишаючись при цьому, за іронією долі, майже невидимою, рідко обговорюваною і навіть не обдумуваною. Ця страшна зброя обмежувала дії ключових гравців, часто навіть без їхнього повного усвідомлення [цього]. Ці потужні ефекти мали місце, незважаючи на те, що термоядерна зброя ніколи не використовувалася в бою і не мала відношення до більшості аспектів сучасних міжнародних відносин. Дійсно, провідна ядерна держава, Сполучені Штати, за останні десятиліття зробила важливі кроки, щоб зменшити значення [ядерної] бомби як у світовій політиці, так і у своїй власній великій стратегії. Це одна з причин, чому драматична поява «ядерної політики» під час російсько-української війни була такою тривожною і шокуючою.
Вторгнення росії в Україну і ядерні погрози, що послідували за ним, повернули ядерну зброю на авансцену світової політики вперше з часів закінчення Холодної війни - і, можливо, з часів криз кінця 1950-х і початку 1960-х років. Зрозуміло, що багато аналітиків і політиків переглянули десятиліття ідеологічного і геополітичного змагання між Радянським Союзом і Сполученими Штатами, щоб побачити, чи містять вони уроки або інструкції для нашої епохи, в той час як інші підкреслили, наскільки нинішні обставини відрізняються від минулих. З розвитком війни ми починаємо краще, хоча і не до кінця, розуміти роль, яку відіграють і продовжуватимуть відігравати ядерна стратегія і державна політика як у цій війні, так і у світовій політиці загалом. Зі зростанням політичної напруженості між великими державами такі кризи можуть стати більш поширеними.
Незбагненність ядерних криз
Важливо підкреслити, як мало ми насправді знаємо як про ядерну динаміку загалом, так і про її роль у російсько-українській війні, і як багато з того, що викладено нижче, є, в кращому випадку, обґрунтованими здогадками. Ядерні кризи важко оцінювати з кількох причин.
По-перше, як ми повинні визначати ядерну кризу? Найширшим визначенням була б суперечка за участю принаймні однієї країни, що володіє бомбою. Багато баз даних з міжнародних відносин приймають цей стандарт. Проблема, звичайно, полягає в тому, що ядерні держави можуть мати всілякі протистояння, де ані ставки, ані обставини не роблять ймовірність застосування ядерної зброї взагалі правдоподібною. Більш вузьке визначення - це конфлікт між ядерними державами, який має реальні шанси перерости в ядерну війну. Але як зробити таку оцінку ядерного ризику? Деякі приклади прості: вимога президента Джона Кеннеді до Радянського Союзу прибрати ракети з ядерними боєголовками з Куби в жовтні 1962 року породила страшну кризу, всі учасники якої вважали, що небезпека ядерної війни була значною. Однак такі чіткі приклади трапляються рідко. Якби сили НАТО вторглися в росію, це, ймовірно, спричинило б тиск на росію, що міг би спричинити застосування ядерної зброї у відповідь. Але американські і російські збройні сили не ведуть прямих бойових дій, і нинішня війна, за винятком окремих диверсій, не ведеться на російській землі; скоріше, це проксі-війна, в якій одна сторона надає допомогу [країні], противник якої володіє ядерною зброєю, подібно до підтримки росією і Китаєм Північного В'єтнаму (1960-1970-ті роки) або підтримки Сполученими Штатами моджахедів в Афганістані (1980-ті роки).
Звідси випливає другий виклик: використання ядерної зброї є значною мірою бінарним. Ви або використовуєте ядерну зброю в конфлікті, або ні. Це відрізняється від більшості інструментів державної сили, таких як санкції, кібератаки або конвенційні бойові дії, де ви можете легко збільшити або зменшити інтенсивність. Це правда, що існує діапазон застосування ядерної зброї - від демонстраційного пострілу до повномасштабної термоядерної війни, але межа між застосуванням і незастосуванням ядерної зброї вважається досить чіткою, і, ймовірно, бар'єр для її перетину є дуже високим. Однак ми не знаємо заздалегідь, де саме знаходиться цей бар'єр. У випадку росії, її доктрина стверджує, що вона може застосувати ядерну зброю, якщо проти неї буде застосована зброя масового знищення або якщо існування держави опиниться під загрозою, що є високим стандартом. З іншого боку, кілька разів російське керівництво погрожувало застосувати ядерну зброю, якщо виникнуть обставини, значно нижчі за загрозу виживанню держави.
Третій виклик випливає з перших двох: існують потужні стимули блефувати, або, використовуючи менш ввічливе слово, брехати про свої наміри щодо ядерної зброї. Це не обов'язково стосується інших елементів державної стратегії і державного будівництва, де брехня часто карається. Наприклад, у кризі без ядерної зброї обидві сторони можуть зробити приблизні оцінки того, яка сторона матиме перевагу, якщо почнеться війна, прорахувавши свої можливості та інтереси. Якщо на полі бою вирішальну роль відіграють танки, і в однієї сторони їх п'ятдесят, а в іншої - сто п'ятдесят, сторона з меншим арсеналом буде наполягати на своєму лише до певної межі, оскільки існує велика ймовірність, що вона може програти, якщо суперечка дійде до бою. У випадку з ядерною зброєю, однак, важливо не стільки те, скільки у вас її є, скільки ваша готовність її застосувати. Іншими словами, важлива рішучість - набагато менш об'єктивна і вимірювана характеристика, ніж спроможність чи навіть інтерес, хоча і спроможність, і інтерес впливають на рішучість у спосіб, який важко прорахувати заздалегідь. Це породжує хибні стимули. Відповідальні держави і лідери визнають, що застосування ядерної зброї є огидним і що створення ядерних погроз є безвідповідальним. Безвідповідальні (або просто слабші) держави і лідери, однак, можуть скористатися почуттям відповідальності свого супротивника, роблячи зухвалі погрози застосування ядерної зброї. Більш відповідальна сторона може відступити, навіть якщо вона має більшу силу і праведнішу мету, щоб уникнути вибуху ядерної зброї.
Четверте питання також висвітлює ще один спосіб, яким прийняття «ядерних рішень» відрізняється від інших форм державного управління: рішення про застосування бомби одноосібно зосереджене в руках однієї людини, лідера держави. Це справедливо як для росії Владіміра Путіна, так і для Сполучених Штатів, де президент зберігає одноосібне право на застосування [ядерної] бомби. Існують важливі історичні та стратегічні причини того, що процес прийняття ядерних рішень еволюціонував саме таким чином - це аж ніяк не було неминучим - але він має важливі наслідки для того, як ми оцінюємо ймовірність застосування ядерної зброї. Хоча можуть існувати неформальні норми або неявні гарантії, що обмежують лідера, ключовою змінною для застосування ядерної зброї є те, хто приймає рішення і якими є його пріоритети, історія, темперамент і схильності. Більше, ніж більшість елементів державного будівництва і стратегії, розуміння процесу прийняття ядерних рішень і ядерного стримування вимагає оцінки психології, як індивідуальної, так і колективної - категорії, яку, як відомо, важко виміряти і кількісно оцінити a priori.
Це призводить до останнього виклику: нам бракує потужних інструментів для прогнозування ймовірності застосування ядерної зброї. Ядерна зброя була застосована проти супротивників у війні лише двічі: коли Сполучені Штати бомбардували Хіросіму і Нагасакі з інтервалом у тиждень у серпні 1945 року. Відтоді її не застосовували. Під час потенційної кризи може бути важко робити ймовірнісні оцінки того, чи застосує противник ядерну зброю і за яких обставин, оскільки база даних минулих подій майже порожня. Аналітики роблять різноманітні заяви про ймовірність ескалації, часто досить впевнено, але ці оцінки рідко бувають кращими за обґрунтовані здогадки, засновані на дедуктивній логіці, а не на емпіричних твердженнях. Багато теорій, які часто лежать в основі наших нинішніх стратегій, досить старі, вони з'явилися досить давно - в 1950-х і 1960-х роках. Вони в першу чергу базуються на суперництві часів Холодної війни між Радянським Союзом і Сполученими Штатами. Теорії і стратегії часів Холодної війни виникли у світі, який значно відрізнявся від сучасного, де найбільшим страхом був повномасштабний стратегічний термоядерний удар - «грім серед ясного неба», а кривава, тоталітарна поведінка гітлерівської Німеччини і сталінської росії була ще в живій пам'яті. Мало які з цих теорій, якими ми користуємося сьогодні, були оновлені з того часу, хоча наш сучасний світ зовсім не схожий на той, з яким стикалися стратеги ядерної сфери, такі як Томас Шеллінг, Альберт Вольштеттер і Герман Кан.
Те ж саме можна сказати і про ретроспективні оцінки стримування. Наприклад, люди стверджують, що ядерне стримування було успішним під час Холодної війни, тому що воно не дозволило Радянському Союзу вторгнутися в Західну Європу. Це може бути правдою. Однак, можливо, Радянський Союз ніколи не мав наміру нападати, або вирішив не робити цього з причин, які не мали нічого спільного з ядерною зброєю. Дуже важко робити конкретні, переконливі твердження про те, чому чогось не сталося.
Розглянемо, наприклад, історію про те, як адміністрація Байдена отримала сигнали про те, що росіяни розглядають можливість застосування ядерної зброї у вересні 2022 року, і суворі попередження адміністрації про те, що якщо росіяни підуть далі, вони заплатять жахливу, але невизначену ціну. Чи зупинили росіян погрози Америки? Чи їх стримували інші джерела, такі як досить примітні і цілком публічні застереження Китаю проти застосування ядерної зброї? Або, знаючи, що Сполучені Штати підхоплять і відреагують на докази підготовки до застосування ядерної зброї, росіяни могли блефувати, щоб привернути увагу Америки і досягти політичної мети? Ми не можемо знати напевно: навіть Путін міг не бути впевненим і, можливо, хотів побачити, як розвиватимуться події. Це робить такі кризи особливо тривожними. Як зазначає Дженіс Гросс Стайн, «є вагомі докази того, що лідери не лише не знають переваг свого супротивника, коли умови змінюються, але іноді вони можуть не знати і своїх власних уподобань».
Правильною реакцією на небезпеки і невизначеність, пов'язані з ядерними кризами і можливою ядерною війною, є як серйозність, так і епістемологічне смирення. З огляду на наслідки, ядерні загрози не можна просто ігнорувати, але, враховуючи природу ядерної динаміки, їх не обов'язково слід сприймати за чисту монету. Вирішення питання про те, як реагувати, вимагає балансу, чутливості і готовності переглянути свої упередження. На жаль, багато аналітиків не відреагували на ядерну динаміку, пов'язану з війною, натомість розглядаючи поведінку Америки і росії як підтвердження своїх попередніх припущень. Це схоже на казку про Золотоволоску: одні вважають, що реакція Сполучених Штатів була занадто «гарячою», що призвело до ризику застосування росією ядерної зброї, в той час як інші кажуть, що вона була занадто «холодною», сприймаючи російські погрози занадто серйозно і надмірно обмежуючи свою реакцію. Якщо війна закінчиться і ядерна зброя не буде застосована, дехто скаже, що росія весь цей час блефувала, і що реальної загрози ніколи не було. Якщо в якийсь момент в майбутньому ядерна зброя буде застосована, інші побачать, що причини для її застосування були завжди очевидні, на виду і неминучі. Іншими словами, нам здається, що ми маємо рацію, доки це стає не так, і більшість наших оцінок випливають з наших попередніх теорій світової політики і ядерної динаміки. Це затуляє нам очі на важливий фактор - застосування (або незастосування) ядерної зброї може статися тоді, коли ми цього найменше очікуємо, або з'явитися з несподіваного, раніше не проаналізованого шляху. Мало хто, наприклад, передбачав заколот Євгєнія Прігожина і «Групи Вагнера» в червні 2023 року або передбачав, як він розгортатиметься. Політика часто розгортається нелінійно і несподівано, з прихованих причинно-наслідкових зв'язків, які розпізнаються лише постфактум.
Те ж саме, до речі, стосується і того, як може виглядати світ і конфлікт на наступний день після застосування ядерної зброї. Уявіть собі, що росіяни застосували бойову ядерну зброю у війні проти України. Якими були б наслідки? Найкраще, що ми можемо зробити - це спекулювати.
Можна уявити сценарій, за яким світ з жахом реагує на застосування росією ядерної зброї і, побоюючись подальшої ядерної ескалації, вимагає припинення конфлікту, примушуючи Україну сісти за стіл переговорів - і все це на користь росії. Такий світ міг би підкреслити цінність ядерних загроз і застосування ядерної зброї, змінивши десятиліттями триваючу тенденцію до мінімізації ролі ядерної зброї у світовій політиці. Не менш правдоподібно, однак, можна також уявити сценарій, за яким, застосувавши ядерну зброю проти України, росія втратить всю глобальну підтримку, що залишилася, включно з Китаєм, чия неявна підтримка і економічна допомога є майже необхідною для продовження росією своїх зусиль. Росія може не лише опинитися в повній ізоляції. Сполучені Штати і Захід можуть відчути, що стримуючі фактори зняті, і у відповідь застосувати проти росії руйнівні кібернетичні, конвенційні та інші неядерні сили і засоби, які підірвуть її військові зусилля. Сегменти російського суспільства або навіть його еліта можуть виступити проти режиму. Покарання росії за використання ядерної зброї може стати потужним сигналом для світу, що змусить світову спільноту подвоїти свої зусилля, спрямовані на зменшення ролі ядерної зброї у світових справах.
На превеликий жаль, ядерна політика, навіть більше, ніж більшість елементів державного будівництва і стратегії, позначена глибокою невизначеністю. Серед багатьох страшних дилем, пов'язаних з ядерною зброєю, ми мало що можемо сказати з великою впевненістю. Ми не знаємо, що визначає ядерну кризу або як найкраще оцінювати ядерні загрози чи ескалацію тиску, доки не відбудеться подія, якої ми намагаємося уникнути - застосування ядерної зброї, і навіть тоді наша оцінка, швидше за все, буде спекулятивною. Ми навіть не знаємо, якими можуть бути наслідки застосування ядерної зброї на полі бою. Проте, зважаючи на надзвичайну загрозу ядерної зброї, важкий вибір щодо ядерної політики і стратегії все одно має бути зроблений, навіть якщо він ґрунтується не більше ніж на здогадках.
Державне будівництво і стратегія, однак, вимагають, щоб вибір був зроблений, навіть/особливо перед обличчям небезпеки і невизначеності. Як ми повинні оцінювати дії американських лідерів і які уроки з ядерної стратегії і державного будівництва можна винести для подальшого розвитку?
Ядерні уроки?
Можливо, найважливіший і найочевидніший урок полягає в тому, що ядерну динаміку слід оцінювати в контексті ширших інтересів і цілей залучених держав. Іншими словами, як ядерну динаміку війни росії проти України, так і реакцію Сполучених Штатів слід аналізувати з точки зору того, чого кожна сторона хотіла досягти і чого намагалася уникнути. Можна припустити, що в лютому 2022 року росія прагнула завоювати Україну низькою ціною, і в процесі цього послабити і розділити НАТО, одночасно підвищивши свій власний порівняльний престиж і силу. Сполучені Штати прагнули стримати росію від вторгнення. Після того, як ця стратегія провалилася, вони спробували підтримати оборону України, не втягуючись у прямий військовий конфлікт з росією, зберігаючи при цьому згуртованість зі своїми європейськими союзниками.
Незважаючи (або навіть завдяки) на те, що американські лідери зіткнулися з такою глибокою невизначеністю щодо майбутнього, у лютому 2022 року і пізніше довелося робити складний вибір, а ризики і винагороди були збалансовані. Для багатьох аналітиків, через кілька років війни, ці рішення легко піддаються критиці. Росія продовжує свій кривавий наступ на безневинну суверенну націю без жодних ознак зупинки. Вона успішно працює в обхід західних санкцій і мобілізувалася для більш тривалої війни, отримуючи явну чи неявну підтримку від різних держав, особливо на «Глобальному Півдні». Війна зблизила Китай і росію, а також збільшила внесок і координацію з боку Ірану і Північної Кореї. Тим часом військова підтримка з боку США та інших західних країн часто надходила повільно, безсистемно або нескоординовано, іноді через низький рівень запасів, іноді через занепокоєння постачальників ескалаційними наслідками надання певних видів озброєнь. Оскільки війна перетворилася на потворну битву на виснаження, а інші міжнародні кризи відволікають [від неї] увагу, політична підтримка України в західних країнах зменшилася.
Існує й інший погляд на триваючий конфлікт. Уявіть собі, що в лютому 2022 року ви сказали американським політикам, що російське вторгнення буде значною мірою відбите, що країна зазнає величезних, раніше немислимих втрат у людях і матеріальних засобах, а Україна залишиться суверенною державою, яка веде боротьбу, результати якої перевершували б будь-чиї лчікуваггя. Далі, уявіть, що ви сказали тим же політикам, що довгострокові демографічні, економічні, технологічні і навіть військові перспективи росії є досить похмурими у якості прямого наслідку війни з Україною. Цілком ймовірно, що особи, які приймають рішення в західних столицях, були б здивовані. А тепер уявіть собі, що це станеться в той час, коли НАТО одночасно зберігає згуртованість, збільшує свої військові можливості і розширюється за рахунок Фінляндії та Швеції. Уявіть також, що Сполучені Штати зробили свій внесок у серйозне послаблення суперника за низьку ціну, продемонстрували надзвичайні можливості розвідки, випробовуючи і відточуючи військовий потенціал, який може стати в нагоді в інших непередбачуваних ситуаціях (наприклад, у війні з Китаєм), і стали найважливішим світовим гравцем на нафтових і газових ринках. І все це відбулося без втягування Сполучених Штатів або НАТО в прямий конфлікт з росією або із застосуванням росією ядерної зброї. Цілком ймовірно, що в лютому 2022 року цей сценарій для багатьох людей був би дуже оптимістичним.
Ці розбіжності в оцінках підкреслюють різницю між світом ex ante (очікуваного) того, хто приймає рішення, позначеним великою невизначеністю, ризиком і конкуруючими інтересами, включаючи внутрішню політику, Близький Схід і вимоги протистояння агресивному Китаю, що зростає, і світом ex post (фактичним) того, хто критикує, який часто лише оцінює те, що сталося, не ставлячи під сумнів альтернативні сценарії, які призвели до іншого, а часто і набагато гіршого, світу. Можливо, позитивні результати є ще більш вражаючими, оскільки вони з'явилися в тіні постійних російських ядерних загроз, деякі з яких були неявними, інші - явними, що змусило принаймні деяких аналітиків закликати до більшої обережності і навіть умиротворення.
Окрім цього більш широкого питання про оцінку ядерної динаміки через призму політичних цілей та інтересів, в результаті конфлікту з'явилися щонайменше чотири інші елементи ядерної динаміки, хоча два інших питання є менш зрозумілими.
По-перше, внутрішньоконфліктне стримування і стабільність, схоже, встановилися на ранніх етапах [війни]. У перші дні війни очікувалося, що обидві ядерні держави, росія і США, будуть здійснювати повільні і невпевнені рухи щодо ядерного потенціалу одна одної, оскільки «червоні лінії» кожної зі сторін були нечіткими. Небезпечні помилки, на думку багатьох, могли б легко призвести до несподіваної кризи і небезпечної, навіть ядерної конфронтації. Багато аналітиків керувалися своїми уявленнями про ненавмисну ескалацію - потужною концепцією, розробленою під час Холодної війни, але значною мірою заснованою на певних поглядах на те, як липнева криза 1914 року призвела до Першої світової війни. Вважалося, що ядерна зброя може бути застосована не тому, що хтось планував використати бомбу, а тому, що туман війни, політичні хибні уявлення і оперативне поєднання звичайних і ядерних сил можуть призвести до непереборного тиску. Насправді ж Сполучені Штати і росія, схоже, вже на ранньому етапі приблизно визначили «червоні лінії» один одного, і внутрішньоконфліктне стримування було напрочуд стабільним. Навіть коли виникали кризи чи інциденти, жодна зі сторін не прагнула до ескалації проти іншої. З обох сторін ядерні сили і операції виглядали цілком відокремленими і захищеними від конвенційних операцій. Адміністрація Байдена також оновила свій аналіз «червоних ліній» росії - надто повільно для декого, звісно, - збільшуючи з часом свою військову підтримку, оскільки виявилося, що «червоні лінії» росії не такі вже й червоні і не такі вже й близькі, як вона вважала спочатку. Найкраще це було продемонстровано в розміреному випуску певних систем озброєнь з плином часу - наприклад, високомобільних артилерійських систем різної дальності, ракет «Петріот» і просунутої бронетехніки. Здавалося навіть, що існує вражаючий рівень прямої і непрямої урядової комунікації з ядерних питань. Як показує Дженіс Гросс Стайн, багато в чому це було наслідком цілеспрямованої американської стратегії управління ескалацією, яку вона називає «навчання на практиці»: робити поступові кроки, зупинятися, щоб оцінити, чи досягнуто критичного порогу, а потім знову рухатися вперед.
По-друге, і це пов'язано з цим, ядерні погрози з боку росіян мали обмежену корисність. Під час Холодної війни точилася здорова наукова дискусія щодо ефективності того, що було названо «балансуванням на межі застосування ядерного озброєння». Чи може ядерна погроза допомогти державі досягти політичних цілей, які в інший спосіб були б недосяжними? Радянський прем'єр Нікіта Хрущов застосовував ядерні погрози під час кризи навколо статусу Західного Берліна між 1958 і 1961 роками. Судячи з наявних фактів, ці погрози були порожніми, хоча в той час вони сприймалися досить серйозно. Американський президент Річард Ніксон також використовував ядерні погрози, іноді впівсили, для досягнення певних політичних цілей, як під час війни у В'єтнамі, так і під час війни на Близькому Сході 1973 року. У жодному з випадків балансування на межі не було успішним, хоча, принаймні, у випадку Хрущова і Берліна, воно змусило лідерів Заходу взяти паузу. У певному сенсі це не дивно. З огляду на наслідки застосування ядерної зброї і побоювання ескалації від одноразового застосування до більш масштабної термоядерної війни, будь-яка ядерна загроза, якою б безвідповідальною вона не була, має бути оцінена і розглянута серйозно. Тим не менш, для всіх очевидно, що ядерні погрози, швидше за все, є блефом. Владімір Путін і дехто в його внутрішньому і зовнішньому оточенні виступили з ядерними погрозами, небаченими з часів Холодної війни. Хоча адміністрація Байдена публічно засудила російські погрози і виступила з приватними попередженнями, не схоже, щоб вона змінила якесь політичне рішення перед обличчям цих загроз. Іншими словами, не схоже, що росія була винагороджена поступками, попри безвідповідальні заяви. Тим не менш, адміністрація, ймовірно, обмежила свій діапазон відповідей ex ante, щоб запобігти ядерній кризі. Цікаво поміркувати над тим, що б Сполучені Штати зробили в альтернативному світі, де росія не володіла б ядерною зброєю. (Очевидною відповіддю може бути те, що Сполучені Штати відчували б себе менш обмеженими, надавали б більш летальну допомогу і, можливо, розглядали б можливість більш прямого втручання. З іншого боку, чи турбувала б Сполучені Штати поведінка неядерної росії по відношенню до країни, в якій було задіяно мало ключових американських інтересів, особливо враховуючи, що НАТО, ймовірно, володіє достатньо потужними силами, щоб запобігти вторгненню за межі України?)
По-третє, стратегічний ядерний баланс, схоже, не відіграє значної ролі в цій кризі. науковці, що вивчають ядерне питання, вже давно сперечаються про те, чи надає стратегічна ядерна перевага переваги під час кризи, і якщо так, то як можна виміряти як ядерну першість, так і його наслідки. Так, у важливій статті 2006 року Деріл Пресс і Кейр Лібер припустили, що Сполучені Штати мають значну здатність завдати першого удару проти росії, тоді як Метью Креніг стверджував, що ядерна першість має значні переваги для її власника. Без сумніву, стратегічні сили росії значно покращилися з 2006 року, і Сполучені Штати також займаються значною і дорогою модернізацією своїх власних сил. Проте протягом усієї кризи мало хто звертав увагу (не кажучи вже про аналіз) на те, яким є фактичний стратегічний баланс і чи вплинув він на прийняття рішень у Москві чи Вашингтоні. Можливо, це пов'язано з тим, що конфлікт залишається проксі-війною; якби американські або натівські війська брали безпосередню участь у бойових діях проти російських сил на своїй території, можливо, стратегічний баланс став би більш очевидним. Тим не менш, привертає увагу те, як мало обговорюється стан, готовність і чисельність збройних сил двох найбільших ядерних держав. Дійсно, були певні зусилля, спрямовані на продовження обмежень контролю над стратегічними озброєннями, як формально, так і неформально.
По-четверте, війна поки що не призвела до посилення глобального тиску на розповсюдження ядерної зброї або життєздатність режиму ядерного нерозповсюдження. У лютому 2022 року були підстави думати, що це може статися. Україна відмовилася від доступу до зброї, залишеної колишнім Радянським Союзом після його розпаду, в обмін на слабкі гарантії безпеки. Фактичний доступ України до цієї зброї був невизначеним і оспорюваним, але в деяких колах існує переконання, що вона мала майже ядерний статус. Якби Україна отримала цю зброю, можна було б навести вагомий аргумент, що росія була б стримана від вторгнення.
Можна стверджувати, що ключовий урок для будь-якої держави, яка стикається із загрозою безпеці з боку ядерного сусіда, який не бажає піддаватися тиску і примусу, полягає в тому, що вона повинна зробити вибір. Або вона може вступити в тісний, зобов'язуючий союз безпеки зі Сполученими Штатами - на кшталт НАТО - або розробити власну ядерну зброю. Такі держави, як В'єтнам, перед обличчям ядерного Китаю, або арабські країни Перської затоки, занепокоєні зародженням ядерної програми Ірану, прагнули б або тісного союзу, або власної ядерної зброї. Навіть ті держави, що перебувають під американською парасолькою ядерної безпеки, такі як Південна Корея і Японія, можуть відчути, що їм потрібна власна ядерна зброя, щоб компенсувати занепокоєння щодо довіри до гарантій безпеки з боку Сполучених Штатів.
Можна також уявити собі занепокоєння щодо ширшого режиму Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Цей режим завжди дратувала очевидна нерівність між державами, які володіють ядерною зброєю, і тими, які її передбачали. Існує безліч причин, чому держави відмовляються від ядерної зброї, але однією з них є обіцянка, що ядерні держави не будуть використовувати свою несправедливу перевагу для примусу і агресії проти неядерних держав. Іншими словами, неядерні держави можуть розраховувати на те, що решта світу, в тому числі і особливо ядерні держави, будуть рішуче реагувати, щоб захистити їх від примусу і відвернути будь-яку агресію з боку ядерної держави. Те, що росія відчула себе здатною вторгнутися в Україну і уникнути покарання і навіть осуду з боку багатьох частин світу, в тому числі ядерних держав, таких як Китай, Індія і навіть Ізраїль, повинно було вселити тривогу в держави, що не володіють ядерною зброєю.
Хоча ще рано судити, тиск на розповсюдження не виглядає значно сильнішим, ніж до кризи. Сполучені Штати працювали над зміцненням і поглибленням своєї співпраці щодо ядерних питань з Південною Кореєю, що, як видається, поки що зменшило тиск на розповсюдження в цій країні. До нападу ХАМАС на Ізраїль 7 жовтня 2023 року Сполучені Штати працювали над складною угодою з Саудівською Аравією, яка могла б забезпечити сильні гарантії безпеки. Цікаво, що держави, які дійсно стикаються з серйозними викликами безпеці, вважають за краще отримати вигоду від розширення Сполученими Штатами своїх сил ядерного стримування, ніж від розробки власної ядерної зброї. Очевидно, що динаміка розповсюдження може змінитися, особливо якщо Україна програє війну, а Сполучені Штати мало що зроблять для того, щоб запобігти цій поразці. Однак, якщо поглянути на мапу, то більша частина світу вільна від гострого геополітичного тиску, а там, де такий тиск існує, відповідні держави або володіють ядерною бомбою, як у Південній Азії, або перебувають під ядерною парасолькою Америки.
Що було менш зрозумілим?
Одне з питань полягає в тому, чи робить ядерне середовище більш-менш імовірною війну, а коли війна починається, чи є більш-менш імовірним застосування ядерної зброї. Під час Холодної війни стратег Гленн Снайдер висунув концепцію парадоксу стабільності-нестабільності. Снайдер висвітлив дилему: якщо стратегічний баланс між двома ядерними державами в конфлікті стабільний (або, іншими словами, обидві сторони є взаємно вразливими), то справи на субстратегічних рівнях будуть більш невизначеними і потенційно насильницькими. Іншими словами, якщо ядерні арсенали двох конкуруючих гравців нівелюють один одного, то їм не потрібно турбуватися про те, що конвенційна війна або навіть застосування ядерної зброї на полі бою може перерости в стратегічний обмін [ядерними ударами].
Дослідник міжнародних відносин Роберт Джервіс поставив під сумнів цю концепцію, стверджуючи, що вона спирається на нереалістичну впевненість у тому, як кожна сторона відреагує на кризу. Джервіс стверджував, що існує достатньо невизначеності в тому, як кожна сторона відреагує, достатньо стимулів для маніпулювання ризиком таким чином, щоб посилити цю невизначеність, і достатньо шляхів для ненавмисної ескалації, щоб фактично стримувати конфлікт між ядерними державами на нижчому рівні.
Науковець Колін Кал, який обіймав посаду заступника міністра оборони США з питань політики з квітня 2021 року по вересень 2023 року, зазначив, що незрозуміло, що вважається невизначеністю в парадоксі стабільності-нестабільності. І росія, і Сполучені Штати прагнули досягти своїх інтересів, не провокуючи ядерну війну. Росія мала більше на кону в цьому конфлікті, тоді як Сполучені Штати (і їхні союзники) мали більший конвенційний потенціал. Для Кала це означало, що росія з більшою ймовірністю могла маніпулювати ризиком, притаманним конфлікту, висуваючи ядерні погрози, в той час як тягар управління ризиками лежав на Сполучених Штатах. Щоб виконати останнє завдання, адміністрація Байдена, хоч і суперечливо, але заявила, що, хоча вона допомагатиме Україні, вона не буде ризикувати початком Третьої світової війни, хоча й буде ризикувати початком Третьої світової війни, захищаючи територію НАТО. Адміністрація також закликала засудити російські ядерні погрози і повідомила, що застосування ядерної зброї матиме відповідну реакцію.
Як зазначалося раніше, російські погрози, схоже, мають обмежені наслідки, а шляхи і ймовірність ненавмисної ескалації менш вірогідні, ніж прогнозували багато вчених, прихильників Джервіса. Тим не менш, важко сказати, що робити з ядерними погрозами росії. Чи еволюціонували ядерні «червоні лінії» Путіна з часом? Чи відговорили росію погрози Сполучених Штатів про катастрофічні наслідки у разі застосування ядерної зброї? Чи публічні заяви третіх сторін, таких як Індія і, що найдивніше, Китай, переконали росію чинити опір? Чи все це було блефом? Чи може бути, що реакція Сполучених Штатів була занадто обережною, і що вони занадто уважно прислухалися до російських погроз, які вони ніколи не планували виконувати? Чи справедливо судити про реакцію Америки в лютому 2022 року, коли, на відміну від сьогодні, Сполучені Штати мали мало фактичних доказів того, як Путін відреагує на різні ескалаційні кроки?
Правда в тому, що ми не можемо знати. Як стверджує Дженіс Гросс Стайн, навіть обережна і, можливо, успішна стратегія «навчання на практиці» може зрештою зазнати невдачі, оскільки політики, які використовують «інкрементну стратегію, можуть перетнути поріг ескалації супротивника, не знаючи, що вони це роблять». Або ж нас можуть заспокоїти і змусити зосередитись на невірних загрозах: в одному з нещодавніх коментарів було висловлено припущення, що зосередженість на застосуванні росією ядерної зброї на полі бою може затулити для американських аналітиків очі на потенційно вірогіднішу і, безумовно, жахливішу ядерну атаку проти самого НАТО.
Це призводить до ще більшої невідомості: як криза може вплинути на іншу геополітичну гарячу точку, де можуть зіткнутися дві ядерні держави, - Тайванську протоку? Є два погляди на це питання. З одного боку, Китай може інтерпретувати чітку заяву адміністрації Байдена про те, що вона прагне уникнути прямого військового зіткнення з росією і надає перевагу зменшенню ядерного ризику, як ознаку слабкості. Китайські лідери можуть вирішити, що така ж логіка буде застосована і в разі вторгнення на Тайвань: Сполучені Штати можуть надати військову допомогу і підтримку - можливо, це важче завдання, коли йдеться про острівну державу, - але не втручатимуться із застосуванням власних збройних сил. Іншими словами, Сполучені Штати будуть стримані від конвенційної військової відповіді ядерними силами Китаю.
З іншого боку, Китай, ймовірно, не може не помітити, наскільки погано діяли раніше шановані російські збройні сили, намагаючись виконати набагато простішу місію вторгнення в сусідню державу, з якою вони мали сухопутний кордон. Чистка, яку провів президент Сі Цзіньпін у своїх Стратегічних ракетних військах, вочевидь, через занепокоєння поширеною корупцією, також може свідчити про те, що Китай не готовий до серйозних бойових дій. Китай також, ймовірно, помітив, наскільки вражаючими були розвідувальні можливості США, і на який ризик вони готові були піти, надаючи військовий потенціал, який знищив російські війська. Крім того, президент Джозеф Байден чітко дав зрозуміти, що бачить «тайванський сценарій» інакше, ніж війну росії з Україною, і тому Пекіну не варто розраховувати на те, що Сполучені Штати залишаться осторонь у конфлікті за Тайванб. Важливо також зазначити, що, незважаючи на інші нерозважливі, агресивні дії Китаю в останні роки, він рішуче виступив проти застосування росією ядерної зброї; можна було б уявити, що Китай промовчав би, або ж обмежився б приватними попередженнями, а не публічними заявами.
Як ядерна динаміка вплинула на війну в Україні? Відповіді, на жаль, туманні і навіть непізнавані. Ядерна зброя залишається жахливою, катастрофічною загрозою; її особливі характеристики спонукають до того, що дехто може вважати надмірною обережністю, водночас стимулюючи безвідповідальну геополітичну поведінку. Важко сказати багато заздалегідь, за винятком того, що не можна ігнорувати будь-кого, хто робить рішучі заяви в тому чи іншому напрямку: що росія ніколи не застосує ядерну зброю або що Сполучені Штати вже занадто сильно натиснули на газ і зробили ризик ядерної війни занадто високим. Останні два роки показали, що відповідь лежить, на жаль, посередині між цими двома крайнощами і, швидше за все, залишиться там.
