Я ріс під настроями: 'краще виїхати, тут немає перспектив', 'тут все продано', 'в цій країні вже давно все втрачено'.
І справді, останнім часом перед нашим суспільством постає багато викликів. Навколо – сварки, скандали і зрада. Погані новини з фронту, безкарність злочинців, чергова маячня в інтернеті. Десь бачим те, там те, і нам здається ніби все безнадійно.
І складається враження, що все навколо погано. Всі погані — тільки я один хороший. Комусь простіше ховатися за маскою «моя хата скраю», а хтось як молитву вивчив «добре там є, де нас нема».
Але в перипетіях повідомлень, новин, нагадувань і сповіщень ми не помічаєм головного: там пишеться про нас. Не про якихось інших, зовсім не повʼязаних з нами людей, і не про далекі проблеми, до яких ми не маємо відношення.
Ми єдина спільнота, і це частина нашої реальности. Ми громадяни тої держави і нам тут жити. І відповідальність за те, якою вона буде, лежить на нас.
Прямо зараз люди на фронті виборюють для нас можливість прокинутися сьогодні, бути собою, проявляти свою громадянську позицію, будувати тил і загалом жити. Для мене це честь, і мені не хочеться змарнувати цей шанс. Хоч тілесно ми тут, своїми серцями і розумом ми маємо бути там.
Коли хтось мене спитає чому я тут, я відповім: "бо хтось же має бути". Мені далеко до тих дисидентів і сподвижників, волонтерів і військових, але я хочу робити те, що залежить від мене.
Патріотизм — це не про прихильність до влади, а про відчуття спорідненості з народом.
