Як я шукав свою ідентичність

Увесь час своїм домом я вважав рідну хату, село, найближчі ліс та річку, загорнені у бульбашку знайомості та зручності. Іще був Харків, як зовсім інший світ, що існував неподалік. Проте віднедавна я став поширювати це поняття на дещо більше, раніше приховане від мене - регіон на східних берегах України - місце світла та спогадів.

Про Слобожанщину я чув не більше десяти разів за все життя. З назви нікому не цікавого факультативу в школі, який провели кілька разів; такого самого конкурсу, повʼязаного з осінню; та декомунізованого сусіднього містечка. Хоч десь у глибині я і питав себе про його значення, проте тоді ще схоже був не час, щоб це питання залунало вголос: я був малим, та й світ і люди трохи не такими.

Однак, в мені завжди сидів інтерес до своїх предків: звідки вони походили та ким були. Отож я став розпитувати бабусь та дідуся, переглядав колишні фото та старі речі, виокремлював з навколишньої говірки щось нестандартне та унікальне. Уважно слухав батькові перекази та історичні подкасти, цікавився походженням прізвищ, перевіряв реєстри репресованих, військових та остарбайтерів. З-поміж усього цього старався знаходити місця, де локальне переплітається з глобальним, аби відшукати дійсність. І, здається, щось таки надибав.

Як знаємо з історії, багато чого було знищено в період радянщини. Але не варто й заїкатися про знищення, коли мова йде про таке живе поняття як мова. Мені водночас і цікаво і страшно, але хочу відслідкувати це на прикладі свого родоводу:

Мої пра-пра були етнічними українцями, жили й працювали «на землі». Носили національне вбрання, силянки і дукачі, прикрашали ялинку павуками на Різдво і говорили українською. Прадіди і прабабусі були тими самими українцями, але які народилися в період революції або ранніх років радянського союзу, в яких повідбирали все, чиїх батьків репресували й розкуркулювали, а матері померли з голоду, віддаючи останній шматок дітям. З того часу дух українства почав згасати.

Вже мої дід і баба, що народилися в роки Другої Світової, говорять українською але з великим вкрапленням російських слів. В основному це різноманітні терміни та назви, яких тоді не було ні бажання ні потреби перекладати. Бо російська лунала звідусіль: книжки, робота, школа, радіо. Говорити по-рускі тоді означало, як каже мій дід, бути блотним. Для покоління мого батька це питання вже не стояло і суржик став буденністю. Але от в нього вийшло зберегти автентичні слова та старинну вимову, бо в дитинстві він проводив багато часу зі старими людьми. Через що про нього іноді відзивалися як «Роман-бендера».

Однак не вартого романтизувати все, сказане мною вище. Усюди були як плюси, так і мінуси. Ці постаті були перш за все живими людьми, які жили колись і клопотались про своє та не мали часу роздумувати про те, що ми бачимо з точки зору історичного досвіду.

Особисто я, виріс у «суржикомовному» середовищі. Тобто майже всі мої родичі і знайомі балакали на суржику. Відповідно що і я. І навіть багато слів, такі як наприклад "тато", були для мене дикими або несерйозними. Дехто з однокласників і друзів розмовляли російською, тому з ними я переходив. Усі соцмережі, написи, комунікація, контент, щоденник, висловлення - було російською, тому потроху й мислити почав нею.

АЛЕ! Колискові та пісні на гулянках у нас співали українською. Ми готували національні страви, ходили колядувати й варили кутю. Мої дитячі книжки були україномовними. Школа і все що з нею - також. Мені так само рідна реклама львівського різдвяного і «хтось зник, чийсь крик…». Ще за декілька місяців до повномасштабного я перестав слухати російську музику, бо не знаходив у ній того, що мені відгукувалось. Свої вірші я також писав українською. Тобто, завжди вона була для мене рідною, теплою і сокровенною.

З початку повномасштабного я стрімко пережив багато стадій, серед яких і байрактарщина і підтримка російської мови. З того що цікаве - мені було якось навіть образливо коли зʼявилась популярність на українську. Бо те, що колись було в мене для творчості і для розуміння; лише моє, інтимне, особливе - стало загальним, буденним і сірим.

Коли я буду у Львові, то найбільше не хочу, щоб мене називали «прієзжим із вастока», бо я такий самий українець як і ви. Як не є, але всі ми з однієї країни. Нехай різної, але іншої я й не знаю.