Можливо, з вами траплялося наступне: ви домовилися з друзями пограти в D&D, з нетерпінням створили свого класного героя, беручи за основу персонажа з вашого улюбленого серіалу, вже продумали , як ви будете його відігравати, та раптом, коли справа доходить безпосередньо до гри, ви розумієте, що зовсім не отримуєте від відіграшу того, чого очікували. Ви не відчуваєте себе тим самим «мудрим знавцем таємничої магії, якого всі хоч і поважають, але й трохи побоюються», хоча поводите себе так само, як і ваш прототип.
Річ у тім, що інші гравці (та, можливо, навіть сам майстер гри) ставляться до вашого таємничого мага, як до звичайного пригодника, а не так, як це роблять персонажі в серіалі. Провини їхньої в цьому нема – вони просто не знають, що ви хочете відігравати саме такий архетип. Або знають, але ніколи не чули про рольову техніку, відому як Play to Lift. Гарантую, що якщо за вашим столом будуть «грати на піднесення» – це покращить ігровий досвід усієї групи.
Отже, що таке «гра на піднесення»? Це коли гравці своїм відіграшем так би мовити «підносять» певного персонажа в історії. Таємничого мудреця бояться й поважають, пісні віртуозного барда уважно слухають, а до принцеси у вигнанні ставляться з пошаною, навіть коли ніхто не бачить – адже будь-яка шляхетна особа без відповідного ставлення присутніх – усього лише пихатий навіжений волоцюга. Піднесення може проявлятися не тільки у розмовах чи взаємодії персонажів, але й у тому, як гравці підлаштовують ту частину історії, на яку мають вплив: як своє минуле, так і спільне майбутнє, діями змінюючи хід сюжету. «У своєму видінні я бачила, як ти ведеш за собою народ на повстання», – каже віщунка. Можливо, видіння невірне. Але, якщо воїн у групі дійсно почне вести за собою знедолений народ, персонаж віщунки тепер сприймається як справжнісінький оракул.
Але що, якщо навпаки? Коли «грають на приниження», персонажу надають риси, яких його гравець не задумував. Компетентний майстер-злодій один раз під час погоні викинув чисту «1» і тепер усі в групі постійно відіграють так, ніби він той ще незграба. Інколи такі несподівані зміни задуму персонажа навіть цікавіші, але частіше трапляється так, що гравцю, відіграш якого принижують, це зовсім не до вподоби. Недовго доведеться чекати, коли цій людині і зовсім не захочеться грати надалі.
Що ж, з персонажами гравців зрозуміло, але «грати на піднесення» можна ще й у відношенні до персонажів майстра гри! Та навіть його сцен! Уявіть: майстер описує, як герої, спустившись глибоко під надра землі, опиняються в моторошному храмі давно забутого бога. У мерехтливому світлі смолоскипа видніються потворні фігури майстерно вирізьблених барельєфів, а по шкірі раптово проноситься таємничий мороз… А потім персонажі просто йдуть собі далі, ніби вони на прогулянці. Або ще гірше: хтось вирішує кумедно пожартувати. Все, про моторошну атмосферу можна забути. Але, якщо гравці починають підігрувати майстру, описуючи, як їх персонажі не можуть відвести погляду від страхітливого ритуалу, вирізьбленого на стіні, або з острахом намагаються роздивитися темряву попереду – ось тепер дійсно починається справжній горор.
«Грати на піднесення» може – ба навіть мусить – сам майстер. В його арсеналі є найбільші інструменти, якими можна підтвердити задуманий статус персонажа гравця: весь вигаданий світ. В кожному місті, куди приходить група героїв, відомого мисливця на чудовиськ впізнає принаймні один місцевий – якщо не цілий натовп. Руїни стародавньої цивілізації, про які згадувала чарівниця, дійсно існують. А хід сюжету змінюється так, щоб підлаштуватися під пророцтва віщунки. Часто нам, майстрам гри, хочеться бути майстрами всесвіту, та контролювати кожен аспект вигаданого сетингу. Такі зміни, викликані гравцями, можуть здаватися втручанням у творчий задум, порушенням цілісної ідеї. Якщо відчуття це вам знайоме, то хочу нагадати, що D&D – та й переважна більшість НРІ – гра колаборативна: усій групі буде цікавіше від спільного творчого процесу.
А що стосується тих ситуацій, коли власне бачення персонажа суперечить грі на піднесення? Як бути відважному воїну, якого не страшать жодні демони, у попередньо описаній сцені з моторошним храмом? У подібних ситуаціях зовсім не обов’язково поступатися своїм задумом заради чийогось – завжди можна знайти спосіб відіграти обидва. Відважний воїн описує, як вперше за дуже довгий час йому важко зробити навіть крок уперед, та невдовзі він опановує себе й знову віднаходить в собі хоробрість прямувати назустріч небезпеці. Якщо навіть він завагався, то значить храм дійсно моторошний! Так само й з персонажами гравців: компетентність одного зовсім не применшує тямущості іншого. Майже в будь-якому випадку ви зможете знайти спосіб піднести відіграш одне одного. Як завжди, головне – це чітка комунікація. Проговоріть свої очікування від гри, коли це доречно, і слухайте свого співрозмовника – вам з ним ще світ рятувати від зла!
Звісно, усі ці поради аж ніяк не забороняють вам жартувати, відігравати міжособові конфлікти чи грати проти тропа. Та й ні в який спосіб ви не зможете переконати свої кості в тому, що третя поспіль невдала перевірка Атлетики суперечить вашому баченню персонажа. Хто знає, може саме це призведе до історії про особисту місію варвара віднайти власну силу, яку ви ніколи не забудете. Якщо гравець варвара сам вирішив прийняти і включити цю ситуацію до гри як містичне прокляття, тоді й всі інші мають право відігравати цей новий аспект персонажа. Та рішення про це завжди має лишатися за самим гравцем.
Я сподіваюся, що ця порада стане вам у нагоді й покращить усі ваші подальші ігри. Можливо, ви в своїй групі давно вже всі граєте на піднесення – ми з друзями робили так ще до того, як почули про таку техніку – але її осмислення точно спонукає вас частіше думати про те, чого від гри очікує гравець навпроти. І хай хтось скаже, що це погано! :D
