By Howard Philips Lovecraft,
Cats of Ulthar [1920]
Кажуть так, що в Улатрі, який лежить за рікою Скай, жодна людина не має вбивати кота; і я в це охоче вірю, коли споглядаю на того, хто сидить і мурчить поблизу вогню. Адже кіт таємничий, і наближений до дивних речей, які людина не в змозі побачити. Він — то душа прадавнього Єгипту, і носій казань позабутих міст Мерое та Офіру. Він — то родич повелителів джунглів, нащадок таємниць похмурої, зловісної Африки. Сфінкс — то його кузена, і говорить він її мовою; однак він старовинніший за Сфінкса, і пам’ятає таке, що вона забула.
В Ултарі, ще до того, як бургомістр заборонив вбивати котів, мешкали старий батрак та його дружина, які тішились тим, що ловили та мертвили котів сусідів. Нащо вони те коїли, я не знаю; припускаю лиш, що багато хто ненавидить голосіння котів поночі, і невдоволений тим, що кішки крадуться тінями по подвір’ях та садах сутінками. Однак, яка б не була причина, те старе подружжя отримувало насолоду у лові та мертвінні кожної кішки, яка б не наблизилась до їхньої халупи; і, з певних звуків, що чулись темрявою, багато поселенців уявляли собі спосіб мертвіння як напрочуд витонченний. Проте, поселенці не обговорювали ті речі зі старим та його дружиною; через заскорузлий вираз на їхніх в’ялих лицях, і через те, що їхня хатина така мала, та так прихована попід розлогими дубами позаду занедбаного подвір’я. Насправді, наскільки власники котів ненавиділи ту дивакувату пару, боялись її вони більше; і, замість того, щоб затаврувати їх як жорстоких вбивць, лиш тільки піклувались, щоб аж ніякий улюбленець чи мишолов не заблудив шляхами до віддаленої халупи попід темними гілками дерев. Коли ж через якийсь неминучий недогляд кіт чи кішка зникали, і звуки чулися темрявою, нещасний лелекав безсило; або ж втішався, дякуючи Долі, що так само не зник хтось із його дітей. Бо ж люди в Ултарі були прості, і не знали, звідкі ж родом з’явились усі коти.
Одного дня каравани дивних мандрівників з Півдня проїзджали вузькими брукованими вулицями Ултара. Темні мандрівники то були, і не схожі на інших бродяг, які проїзджали поселенням двічі кожного року. На торгівельному майданчику вони ворожили за срібло, і купували строкаті намиста в купців. Із якої країни прийшли ті мандрівники, ніхто сказати не міг; але таке вбачалось, що віддавались вони дивним молінням, і розфарбовували боки своїх фургонів дивними образами з тілами людей та головами котів, яструбів, баранів та левів. А ватажок караванів носив головний убір з двома рогами та чудним диском з-поміж тих рогів.
З одним із тих караванів був малий хлопчина без ані батька, ні матері; тільки з крихітним кошеням, щоб того плекати. Мор не змилостивився над ним, однак полишив йому теє маленьке пухнасте створіння, щоб полегшити його скорботу; такий малий, він ще мав змогу віднайти велику втіху у забавках чорного кошеняти. Тож хлопчик, якого темні люди кликали Менесом посміхався частіше, ніж плакав, коли сидів та грався із милим кошеням на сходах чудирнацько-розмальованого фургона.
По третьому ранку стоянки мандрівників в Улатрі, Менес не міг знайти свого кошеня; і, коли він плакав гірко на торгівельній площі, декотрі із поселенців розповіли йому про старого та його дружину, і про звуки, які чулись поночі. І коли він почув про те, його плач надав місце трансу, а потім — молінню. Він простяг свої руки до сонця і молився мовою, яку місцеві не розуміли; та й не те, що б вони дослухались, бо ж їхню увагу здебільшого притягло небо і дивні форми, у які потягнулись хмари. Те було вкрай дивним, але: з тим як малий проказував свої благання, ввижалось так, що понад головами людей в формувались затінені, туманні постаті чудернацьких істот; створінь-помісів з рогатими коронами, із дисками поміж рогів. Природа сповнена таких примар, щоб вражати тих, хто схильні до усіляких уяв.
Тієї ночі мандрівники полишили Ултар, і більше їх ніколи не бачили. А місцеві були стурбовані, коли помітили, що по всьому поселенню не знайшлося жодних кішки або кота. Від кожного домашнього вогнища люба тварина зникла; коти великі й малі, чорні, сірі, смугасті, жовті й білі. Старий Кренон, бургомістр, заклявся, що то темний народ забрав котів на знак помсти за вбивство Менесового кошеня; і кляв караван і малого хлопчика. Але Ніт, тощий писар, відказував, що то старого батрака та його дружину треба тут звинуватити; бо ж їхня ненависть до котів була відомою, і все менш приховувалась. Та все ще, ніхто не насмілився скаржитись на лихе подружжя; навіть коли маленький Атал, корчмарів син, заприсягся, що він сутінками бачив усіх котів та кішок Ултара на тому проклятому подвір’ї попід гілками дерев, і як ті у дуже неспішній та статечній ході кружляли біля хатини, по двоє в ряд, немов виконували якийсь нечуваний звіриний обряд. Поселенці не знали, чи можуть надати багато віри словам настільки малого хлопчика; і, навіть як вони й самі боялися, що зле подружжя причарувало котів на смерть, було вирішено не докоряти старому батракові принаймні дотоді, доки вони не стрінуться з ним поза межами його темного та огидного двору.
Так, Ултар відійшов до сну з марним гнівом; а як коли люди прокинулись по світанку — зріть! — кожні кіт, кішка вже повернулись у звичний затишок поблизу домашнього вогню! Великі й малі, чорні, сірі, смугасті, жовті й білі — і жодна, жоден не зник. Вкрай гладкими та розжирілими вбачались тоді коти та кішки, і звучали муркочачи в задоволенні. Люди обговорювали той випадок між собою, і дивувались такій пригоді немало.
Старий Кренон знову наполягав, що то все той темний народ, який забрав їх з собою, бо ж коти не повертались живими од тієї хатини старого та його жінки. Але всі сходились на одному: відмова котів та кішок куштувати їхню долю м’яса, або пити молоко з блюдець була вкрай бентежлива. І протягом двох цілих днів гладкі ліниві коти та кішки Ултара не торкались їжі, лиш тільки дрімали поблизу вогню, чи під сонцем.
Пройшов повний тиждень перш ніж поселенці помітили, що не стає світла сутінками у вікнах хатини попід гілками дерев. Потому тощій Ніт відмітив, що ніхто все ще бачив ні старого, ні його дружини з тієї ночі, коли кішки та коти зникли. Іншим тижнем бургомістр вирішив побороти свій страх та нанести навпрочуд стихшій хатині перевірний візит, і на всяк випадок покликав Шенга-коваля і Тула-каменяра, як свідків. І коли вони винесли крихкі двері, знайшли лиш тільки: два дочисту обгризані людьских скелета на земляній підлозі, і кілька поодиноких комах, які борсались по темних кутках.
Потім згодом багато розмов велось мешканцями Ултара. Коронер Зат довго диспутував з Нітом, тощим писарем; і Кренона, і Шенга, і Тула просто завалили питаннями. Навіть Атала, корчмарового сина, ретельно допитували, і нагородили цукерками. Усі говорили про старого батрака та його дружину, про каравани темних мандрівників, про малого Менеса та його чорного кошеня, про моління Менеса, і про небо підчас молитиви, і діянні котів та кішок поночі, коли каравани пішли, і про те, що пізніше було віднайдено у хатині на огидному дворі попід темними гілками дерев.
Так, врешті решт, бургомістр проголосив той самий знаменитий закон, що про нього розповідають купці у Хатегу, і який обговорюють мандрівники в Нірі: що жодна людина в Ултарі не має вбивати кота.
