Замість епіграфа:
…А той, щедрий та розкошний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Як ягнята. "Нехай, — каже, —
Може, так і треба".
Т.Г. Шевченко “Сон”
Мені наснився дивний, важкий сон. Реальний наш сюр, зібраний з вечірніх новин, тривожних думок і тієї глухої, нестерпної туги, яка вже давно стала постійним тлом нашого повсякдення. Я майже фізично відчув, ніби Тарас прийшов до мене зі своїм поетичним «Сном», але цього разу його марення перенеслося в наші дні — у світ цифрових екранів, скляних хмарочосів і знекровлених прильотами вулиць.
На початку сна я опинився в напівтемній кімнаті, де за великим столом сиділи поважні але невідомі люди в дорогих костюмах. Вони не мали облич — лише сухі, холодні посмішки. Вони рахували не людські долі й не пролиту кров, а дебет і кредит. Вони пересували цифри й спокійно, майже по-діловому, обговорювали вироки: «Системно красти в Україні залишилося не більше року-двох. Усе, що можна було приватизувати, вивести й поділити, вже розтягнуто та поділене. Дно практично порожнє». За їхніми спинами висіла величезна завіса, а за нею стояв бідний, втомлений народ, якому замість сьогодення й майбутнього без зупинки крутили яскравий, безкінечний медійний серіал.
Я дивився на цей імпрезаріум і бачив, як довкола вирує грандіозний театр тіней. Із темряви час від часу вилітали гучні «викривальні плівки», вибухали скандали, а на сцену під спалахи софітів витягували якихось дрібних функціонерів, завгоспів та другорядних чиновників. Суспільству показували їхні затримання як велику перемогу, хоча справжні ляльководи стояли в тіні, знімали браслети або пересувалися куди і як хотіли й лише тихо всміхалися. Поруч зводили картонні декорації нових облич на кшталт Федорова, малювали красиві цифрові фасади й влаштовували керовані протести, аби випустити суспільну пару. А неподалік, як у ложі театра, окрай сцени, сиділи суворі арбітри із Заходу — вони пильно рахували кожну свою монету й через спеціально створені органи керували цією грою, дбаючи не про справедливість, а лише про те, щоб маріонетки не розтягли забагато їхнього власного майна.
Далі у своєму сні я опинився у найглибших ярусах трагічного дійства, яке нагадувало справжні Дантові круги сучасного пекла. На найвищих рівнях товпилися дрібні здирники й хабарники, але чим глибше я опускався, тим огиднішим ставало видовище. Там, на самих нижніх кругах, у смердючій смолі та кризі морального занепаду, бенкетували сучасні нувориші — нові багатії, які збудували статки на крові, військовій скруті та сльозах матерей. Це були ненажерливі постачальники збиткового спорядження, очільники схематозів і паразити, які викачували останні соки з жебрацьких бюджетів. Як у Данте, хабарники й зрадники мучаться у киплячій смолі та заковані в кригу, так і ці нувориші в моєму сні були навічно заковані у власну ненаситну жадібність: вони тягнули до себе мільйони, елітні маєтки та золоті брязкальця, не помічаючи, що золото в їхніх руках перетворюється на гарячий попіл, а самі вони розкладаються заживо, перетворившись на мерзенних хробаків на тілі знеможеної Батьківщини.
А потім декорації зникли, і я побачив немов кадри хроніки, від яких перехопило подих. Силовики скублися за останні затишні кабінети й бюджети, а посеред цього хаосу стояв командир із фронту — Редіс. Він дивився на головного артиста цієї сцени, і в його погляді була така прірва, така невимовна печаль і жах від побаченого «кабукі», що все навколо на мить заніміло…
У цьому маренні до мене прийшло чітке, крижане усвідомлення: у цьому цирку більше немає «хороших». Емоції, співчуття й наївна віра в рятівників — це ілюзія. Єдине, що має значення, єдине, за що варто триматися та боротися — це саме існування нашої землі та її незалежність. Усе решта — тимчасове, фальшиве й приречене на злам…
Далі я опинився у часі який демонстрував майбутнє, мов прискорену кінострічку. Спочатку був перший рік — виснажливий і темний. Ресурсне дно. Внутрішня гризня за залишки допомоги сягнула піку, скандали з екранів більше не діяли як знеболювальне, а суспільне виснаження пекло, наче відкрита рана. Потім настав третій рік — час, коли стара корупційна машина остаточно заглухла, бо красти стало просто нічого. Фасади обвалилися, і виснажена держава була змушена відкинути казки й звернутися до єдиних, хто ще тримав реальність — до військових, до людей праці, до тих, хто не втік. І, нарешті, на п’ятий рік крізь туман проступили контури нової країни. Вона виринула з цієї кризи абсолютно прагматичною, жорсткою, позбавленою ілюзорності. На чолі її вже не було «керуючих завгоспів» — там були люди, які пройшли вогонь і випробування, і які міряли життя не красивою картинкою, а реальною роботою систем.
Але найболючішою частиною сну була анатомія нашого власного розламу. Я бачив, як народ розколовся на паралельні всесвіти. Побачив тих «найхитріших», які зі статками й ресурсами втекли на Захід, влаштувалися під вивіскою «біженців» і збоку спостерігали за фінальним актом виснаження своєї Батьківщини. Бачив мільйони наших пенсіонерів — ошуканих, покинутих, які віддали все життя цій землі, а тепер жебракують на мізерні копійки. І поруч із ними — касту недоторканних: суддів, прокурорів і держслужбовців у золотих обладунках, яким держава навіть під час війни виплачує космічні спецпенсії та зарплати, поки бійці на передовій змушені зюирати і просити донати для виживання, а поранені — доводити свою біль і стан перед байдужими чиновниками.
Десь на обрії я побачив найдбайливішого із всіх старих олігархів яких він просто, як найспритніша криса в діжці, з’їв по черзі. Він нічого не втратив, а просто перестав зявлятися у медійному просторі. Навіщо? Ще у 2023 році він, після погодження Верховною радою, отримав 51% акцій Енегоатому і тепер такий гладкий та ситий просто нічого не вже хотів…
«Старий договор здох!» — лунав голос у моєму сні. Система, яка годує паразитів і морить тих, хто її захищає, не має майбутнього. Вона рухне під власною вагою за рік чи два…
І коли фантасмагорія почала розсіюватися, залишилося тільки одне розуміння: ця війна — це не лише війна за території, це війна за те, чи виживуть наша Воля та наша Душа. Західні гроші мають межу, медійні казки більше не рятують. Суб’єктність і майбутнє належать лише тим, хто тримає фронт і тримає тил.
Що чекає на нас після прозріння? Перехід від дитячого очікування дива до дорослого прагматизму. Я не соціолог і не революціонер. Я не пропоную готових ідеологічних моделей чи радікальних рецептів порятунку. Але моя справа — не менш важлива: допомогти суспільству зупинитися, подивитися на себе без прикрас і зробити свій усвідомлений вибір.
Держава не зміниться сама, поки ми не виставимо їй жорстких умов: скасування феодальних привілеїв, спецпенсій та прямої прив'язки статків чиновника чи судді до виплат воїна на передньому краї. Потрібно повернення відповідальності за брехню в деклараціях. Кожна копійка ресурсів має піти не на медійний фасад, а на зброю, технології та реабілітацію…
Але головне завдання — за кожним із нас. Без ілюзій і без революцій, через послідовну щоденну прагматичну роботу:
Зрозуміти й визнати: наші партнери та наш єдиний надійний захист — це ми самі й ті, хто стоїть поруч.
Будувати горизонтальні мережі: створювати локальні осередки взаємодопомоги, підтримувати ветеранські ініціативи, об'єднувати сусідів, побратимів і локальний бізнес у життєздатні спільноти.
Здобувати автономність: від базової медичної та безпекової підготовки до енергетичної й самодостатньої стійкості власної родини чи будинку.
Змінити критерії вибору: назавжди відмовитися від популістів і медійних персонажів з екрана. Формувати запит і довіряти тільки тим, чий авторитет загартований вогнем, відповідальністю та реальними справами.
Залишатися людиною сьогодні — це не просто співчувати. Це бути зібраним, бачити реальність без ілюзій і тримати свій край неба разом із тими, хто поруч…
Я прокинувся. Фантасмагорія розсіялася, але реальність залишилася тією ж. Проте в глибині душі з'явилося чітке відчуття: український народ вистоював сотні років не завдяки володарям чи чиновникам, а завжди — всупереч їм. Якщо ми зможемо зберегти тверезий розум, скинути паразитів і підпорядкувати все єдиній меті — збереженню нашої свободи, ми не просто вистоїмо. Ми переродимося…
І всеж таки, колись, але обов’язково, ми всі підемо на вибори. Тут вже головне буде не схибити…
Оце і буде для нас МОМЕНТ ІСТИНИ!
Одеса, вересень 2026 року.
Запрошую до коментарів та обговорення. Якщо вам відгукується такий погляд на речі — підписуйтесь, розмова триває…
