— Вставай, ідемо на мур.
Бабуся легенько термосить мене за плече. Набігавшись за ранок, я солодко сплю своїм обіднім сном. В таку спеку не дуже є чим зайнятися, окрім як спати.
— У-у. Я ще спати хочу, ще трошки.
Звичайно ж, мої прохання на неї не подіють. Якщо вже бабуся мене будить, значить на це є причини, так ще й доволі вагомі.
— Вставай, не можна спати, коли мерця везуть. Ходи, гайда. Підемо на мур дивитися на похорон.
Я неохоче розплющую очі, позіхаю і врешті встаю з ліжка.
— А хто помер?
Смерть є чимось буденним для мене. В селах помирають не частіше ніж у містах, але для села похорон — це подія. Смерть — це привід для обговорень, такий же, як і весілля, народження дитини чи цьогорічний урожай.
— Та дід старий, там на долині жив. Той, що в нього корова б'ється.
Між дорослими інформація про чиюсь смерть розлітається ще у день смерті. Діти ж про це дізнаються вже у день похорону, коли разом зі своїми бабусями або дідусями виходять до брам чи мурів, щоб подивитися на похоронну процесію. Насправді, їм зовсім не обов'язково це бачити, але так дорослим буде легше пильнувати, щоб дітлашня не гралася в якісь веселі голосні ігри на узбіччі, поки хтось оплакує свою втрату, чи щоб, боронь Боже, ніхто з дітей не спав, поки по селу везуть мерця. Бабуся казала, що душа померлого може забрати з собою людину, чи, тим більше, дитину, що спить неподалік.
Після похорону дорослі на вулиці розійдуться групками, аби обговорити, чи достатньо плакала дружина померлого, скільки коштував гріб, чому невістка була вбрана не у все чорне і чи вона, часом, не вагітна.
Діти ж забудуть про щойно побачене майже одразу, і розбредуться гратися у м'яча, квача, хованки...
Хоча, часом, узимку діти грають у "похорон". Узимку, бо тоді комусь може випасти роль "мерця", і його, або її положать на санки, та повезуть "хоронити", поки решта гравців вдаватимуть горе.
Батьки таке інсценування не схвалювали, а бабусі взагалі хапалися за серце щоразу, коли таке бачили.
