Інтеграція українців в Америці

Планета Земля не така вже й велика, як може здаватися. Міграційні процеси, що набули значного розмаху протягом останніх століть, свідчать про активне змішування представників різних націй. Наша нація не є вийнятком – українців можна зустріти практично у будь-якій частині світу. Наприклад Північна Америка — ми розкриємо усі деталі та аспекти української еміграції до Нової Землі,  а також розкажемо про особливості інтеграції у північноамериканське суспільство.

Нова хвиля української еміграції розпочалася після 2014 року, коли війна на Донбасі та анексія Криму змусили багатьох людей покинути свої домівки. Ця хвиля еміграції має свої особливості, адже люди приїжджають до нового середовища вже у дорослому віці, маючи за плечима досвід життя в Україні.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року спричинило нову, масово еміграцію українців. За даними ООН, станом на 14 листопада 2023 року з України виїхало понад 8 мільйонів людей. Більшість з них знайшли притулок у країнах Європи, але чимало українців емігрували та до Північної Америки.

На цей момент українська діаспора в Північній Америці налічує понад 1,5 мільйона людей. Українці стали невіддільною частиною американського та канадського суспільства, роблячи значний внесок в економіку, культуру та політичне життя цих країн.

Процес інтеграції українців в Північній Америці має свої особливості. З одного боку, українці стикаються з типовими для іммігрантів проблемами: мовний бар'єр, пошук роботи та житла, адаптація до нового культурного середовища. З іншого боку, українська діаспора в Північній Америці є досить організованою та має багато ресурсів для допомоги новоприбулим. Саме про це ми й будемо сьогодні говорити. Про виклики та бар’єри, про перспективи та можливості, а найголовніше, про успіх та реальні історії українців, які на собі зрозуміли як це, бути іммігрантом.

 Етапи еміграції

Перша хвиля

Наступні рядки розглядають відлік часу, коли українська доля переплелася з американськими мріями. Це історія першої хвилі еміграції, коли сотні тисяч українців перетнули Атлантику, мріючи про краще життя.

Свідчення про перших українців з'явилися на теренах Північної Америки ще в 17 столітті. Іван Богдан (або ж за деякими джерелами Лаврентій Богун) — український корабельний тесля, ступив на американський континент у 1608 році, ставши першим зареєстрованим українським емігрантом. Або ж є свідчення з книги “Вільне слово американської України” — “у діяспорних спогадах одне припущення вже самою частотою повторень спонукає йняти йому віри: що то був наприкінці ще 1860-их років Іван Макогон з галицького Залісся. Швидше за все, не тільки він, мусили бути й крім нього, просто тим першим не до цього було не до документування своєї з'яви за океаном.” сторінка 19-20

Масово ж українці почали переселятись до Північної Америки у 1870-х роках. Етнічні українці з Галичини та Закарпаття, на той час під владою Австро-Угорської імперії, шукали кращого життя за океаном. Вони іменували себе карпатськими русинами(або ж руснаками та руськими людьми). Їх національно-культурний рух мав русофільські настрої. Соціально-економічний статус карпатських русинів був доволі низьким, адже територія буквально була аграрно-сировинним придатком імперії. Через гірську місцевість мешканці існували на межі прожиткового рівня, маючи дрібне землеробство, худобу та сезонні роботи на рівнинах (територія суч. Угорщини). Низький рівень життя, відсутність шансів для розвитку власного регіону та асиміляція населення з боку угорської влади змушувала карпатських русинів мігрувати до чужих земель.

Нещасні закарпатці, галичани та буковинці, покидаючи рідні землі в останній чверті ХІХ ст., не мали вибору — їхати чи ні. Не їхати — означало вмерти, вимерти всією родиною або ж ніколи не збутися нужди та злиднів.

Вище перелічені ознаки населення не сприяли створенню успішного та комфортного життя в Америці, але українці — доволі вперта нація, яка буде боротися за своє існування до останнього. Подорож через Атлантику, яка водночас викликала захват від пригод і страх перед невідомістю, тривала приблизно місяць. Майбутні “закарпатські американці” прибували до Нью-Йорку і після реєстрації одразу намагалися закріпитися за робочим місцем.

Іван Франко описував еміграцію так: “Коли, панове, не хочете еміграції народу до Америки, візьміться допоправи його економічного і культурного стану”. Через декілька факторів точне число заїхавших у Штати українців, на жаль, неможливо підрахувати.

Наші новоприбульці оселялися в північно-східних та центральних штатах. Робота для них знаходилась у місцях видобутку вугілля і металургійних районах(наприклад: Північ шт. Пенсильванії), промислові заводи (наприклад: шт. Нью-Йорк), нафтопереробні заводи (наприклад: шт. Нью-Джерсі). Для американської економіки того часу була характерна швидка промислова експансія, яка вимагала велику кількість робочих рук. Готуючи матеріали до написання лонгріду я вичитав таке: “Дивовижним поєднанням багатства і нужди, доброї волі і волі злої, чесної праці й найгіршого ошуканства, злодійства і злочинства- цими парадоксами відкривався перед очима українського емігранта тодішній Нью­-Йорк” — після цих слів я посміхнувся, бо часи змінилися, а Нью-Йорк ні. Закарпатські русини-українці мали важку, кропітку роботу за невелику плату. Жили неподалік від місць роботи у будинках на багато квартир — доволі вбого та бідно, через недостатній заробіток розкішне життя було неможливим. Попри всі складнощі емігранти цінували те, що мали та допомагали рідним на Батьківщині, надсилаючи грошові перекази. Америка була тяжкою для українців того часу — ті, хто так і не знайшли робоче місце пропадали назавжди. З країни можливостей вона перетворювалася в країну де “кожний сам за себе”..

Обов’язково треба зазначити аспект етносу: тогочасні представники англо-саксонської раси вважали що українським мігрантам достатньо надати право жити на їх землях — і цього для них достатньо. Будь-які інші права, були недоступні для селянської робочої людини.

Перші українські громади та гурти збиралися навколо найближчого та трагічного для мігрантів — нещасних випадках на роботі, тобто смертей та каліцтв. Їм потрібна була церква та священник. Першим таким українським греко-католицьким священником Нового Світу був Іван Волянський. У 1884 разом із дружиною та донькою він прибув до Шенандоа (штат Вірджинія).

Іван не сидів на місці у Шенандоа, він регулярно мандрував від громади до громади українців допомагаючи та даючи українцям віру у власні сили. Таким чином на території штатів з’являлися перші греко-католицькі братства метою яких була допомога хворим та поховання померлих. Основою перших греко-католицьких церков ставали саме братства. За 5 років перебування Івана Волянського в Америці з’явилося близько 20 братств та навіть перші українські крамниці де “наші люди купляли товар значно дешевше”.

Певні складнощі створенню та подальшому існуванню братств та громад приносили поляки, історія їх еміграції почалася значно раніше, ніж українців-русинів. Поляки не визнавали українців як окремий народ (враховуючи що й поляки й українці знаходилися за тисячі кілометрів від рідних земель) і зустрічали їх з відразою та знущаннями.

Римо-католицька церква теж принесла труднощі — коли отець Іван Волянський відправився у Філадельфію до римо-католицького Архиєпископа Патріка Раєна аби просити поради та допомоги той припинив з ним розмову дізнавшись що отець жонатий. Отцю Івану відмовили у допомозі та взагалі, відправили листа до Риму з вимогою позбавити його священницького права.

Але ми пам’ятаємо впертість української нації — саме вона дала отцю Івану сили розбудовувати церкви, та допомогти звичайному люду. Він запрошував інтелігенцію —  “Будівничих нового життя на еміграції.” Сторінка 45, та покладав шалені зусилля на згуртування та посилення громад. На жаль, у 1889 р. отець Іван змушений був покинути США, бо був одружений і за новими правилами не мав права залишатися у штатах.

Його від’їзд не тільки загальмував розвиток українства, але й залишив громаду “без голови”. Через відсутність сильного лідера із власною метою частина греко-католицьких священників та їх парафіян перейшла під російське православ’я, яке повільно пускало коріння в американську землю.

Відсутність інтеграційного центру призвела до того, що прибулий люд розтікався “хто куди”. Ситуацію виправила газета створена о. Григорієм Грушкою у 1893 році — “Якась туга, якийсь сум стискав серце, коли українець з браку своєї газети довідувався про себе самого чи то з польських, чи словацьких газет, де наші справи не раз дуже брехливо представлено. Отже, в цих обставинах зродилася в мене мрія видати власний часопис, писаний українським серцем, українською мовою, навіяний українським духом.” 23 число газети Свобода за 1913 рік.

Після 1899 року кількість українців в Північній Америці налічувала 200 000-255 000 осіб. Більшість з них були заселені у штатах: Пенсильванія, Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Огайо, Коннектикут, Іллінойс. Перша хвиля заклала фундамент для української діаспори Сполучених Штатів. Емігранти цієї хвилі пройшли тяжкі випробування задля більш комфортного життя своїх наступників. Фактично бідняки, без звичайних прав громадянина, навіть без знання мови змогли закріпитися і знайти заробіток, який давався нелегкою ціною. Переживаючи утиски на релігійній, етнічній, культурній основі вони вперто і маленькими кроками інтегрувалися у місцевий лад. Американське українство сформувалося на небайдужості, впертості та сміливості деяких осіб, які були готові вести за собою звичайний люд у Новий Світ.

Перші українці прибули до Канади в 1891 році. Василь Єлєняк та Іван Пилипів, вражені безмежними просторами та родючими землями, розповіли про свої враження на батьківщині, що спонукало багатьох українців емігрувати до Канади. До 1914 року українська громада в Канаді налічувала близько 100 000 осіб.

Згадуючи кінець 19-го століття, ми опиняємося в епоху великих перетворень та глибоких розчарувань. Українці того часу відчували тягар економічних негараздів, де бідність і безземелля відігравали гідну роль. Низький рівень життя та експлуатація з боку поміщиків заставляли багатьох селян шукати вихід за межами своєї країни. Ми всі чудово пам’ятаємо “Кам’яний хрест” В. Стефаника — як українці покидали свою неньку, усвідомлюючи, що вони навряд повернуться до неї. Існував тільки один шлях — вперед,  до невідомої країни, на чужі землі та до чужих людей.

Хоча, бідність це лише пів біди тодішніх українців, не тільки вона вимушувала їх залишати Україну. Політичні репресії, що були активною політикою Російської імперії, лише посилювали рішучість українців досягти свободи. Жорстока русифікація та переслідування за релігійні та політичні переконання заставляли шукати нові горизонти.

І ось перед ними відкривалася Америка – символ свободи та можливостей. Більшість з них направлялася до Сполучених Штатів Америки, впевнені, що там зможуть знайти своє місце. Штати, такі як Пенсильванія, Нью-Йорк і Іллінойс, стали новими домівками для українських мрійників.

У Північній Америці українські емігранти не просто існували, вони жили. Засновуючи церкви, школи та громадські організації, вони плекали свою культуру та традиції. А їхній внесок у розвиток економіки та культури Північної Америки був невіддільною частиною історії цих земель.

Іван Франк, Михайло Грушевський та Соломія Крушельницька стали обличчями цієї еміграції – видатні особистості які підтримували вогник української ідентичності.

Тож, значення першої хвилі еміграції не можна переоцінити. Вона не лише дала українцям новий шанс на життя, а й стала фундаментом для розвитку української діаспори в Америці. Сьогодні, коли понад 1,5 мільйона українців проживають у Північній Америці, ми розуміємо, яка велика ціна була заплачена за цю свободу.

Друга хвиля

Слідуючи за кровавими подіями Першої світової війни та вогнями української революції 1917-1921 років, розпочалася друга хвиля української еміграції до Північної Америки. Цей період, що тривав приблизно до початку Другої світової війни у 1939 році, став часом переосмислення та надій на краще майбутнє. За різними оцінками, до цих нових берегів переселилося від 70 000 до 150 000 українців, кожен з яких мав свою історію та свої мрії.

Протягом цього періоду страшні реалії політичних репресій українського народу на батьківщині залишали рану в серці кожного, хто мав сміливість і силу відправитися в подорож на невідомі землі. Жорстокий радянський режим, встановлений після більшовицького перевороту 1917 року, відкривав двері до глибоких репресій, ставлячи під загрозу життя української інтелігенції, духовенства та селянства.

Великий голод, руїни війни та примусова колективізація, що призвели до масового зубожіння, заставляли шукати вихід. Українці мріяли про кращі умови, свободу та можливості для самореалізації, які здавалися недосяжними в умовах тоталітарного режиму.

У цей час батьківщину покидали робітники, інтелігенція та ветерани Української Народної Республіканської Армії. Після розпаду Австро-Угорської імперії Галичина була окупована Польщею, Буковина — Румунією, а Закарпаття — Чехословаччиною. Тут українці також зіткнулися зі складними економічними умовами та повторили велику міграцію за кордон. Ця друга хвиля призвела до еміграції понад 67 000 осіб.

На шпальтах львівської газети «Свобода» Іван Бойків, простий український селянин, коментував умови еміграції до північної Америки так: "Шукає нещасний емігрант роботи місяць, два, а на третій вже не вистарчає йому сили так тяжко бідувати. Виголоджений і знесилений, він лягає в степу і чекає смерті. Ніхто йому не допоможе на чужині, ніхто доброго слова не скаже. І помирає, усіма покинутий, проклинаючи хвилю, в котрій рідний край покинув. А там дома жінка з діточками грошей визирає. Немає кому написати, ніким  переказати, щоб за мужа і за батька псалтирі читали".

Але український народ – незламний народ, навіть у таких умовах наші люди мали віру у світле майбутнє. Намагалися будувати власні бізнеси, гуртувалися, створюючи громаду для спільної підтримки. Саме тоді поширилося Галицьке гасло «Свій до свого по своє».

Українці активно приєднувалися до просування кооперативної ідеї. В Канаді виділилася потужна спільнота у формі Елеваторної компанії, створеної русинськими фермерами у 1917 році. Протягом певного періоду вона контролювала одинадцять елеваторів у Манітобі та чотири у Саскачевані.

Починаючи з 1894 року, діяв Руський народний союз, пізніше перейменований на Український Національний Союз. Це була громадська організація взаємопідтримки з мережею кредитних установ і фондом соціального захисту. В наш час до неї також належать власні клуби, оселі для відпочинку, літні табори та інше. Сьогодні в УНС налічується понад 80 тисяч членів.

Третя хвиля

Третя хвиля еміграції, що охоплює період від завершення другої світової війни до 80-х років, має назву "політична". Головними представниками цієї хвилі стали протиреволюційні групи, військовополонені та люди, які були змушені працювати в Німеччині під час війни та за різних обставин не змогли повернутися додому. З 70-х років до складу української еміграції приєдналися дисиденти. Щодо їхнього інтелектуального рівня, то, окрім частини представників другої хвилі еміграції, до них приєдналися нові сили як із СРСР, так і ті, хто виріс та був вихований в діаспорі. Особливу увагу слід звернути на третю групу, до якої входили люди, які симпатизували українському визвольному руху та належали до військових формувань.

У монографії "Велика історія України" історик Іван Тиктор, виділивши окремим розділом "заокеанську еміграцію", коротко описує періоди та напрямки переселення. Основну увагу він зосереджує на культурному та політичному житті українців за океаном, а саме в Канаді.

У 1975 році в Мюнхені вийшла праця І. Теслі та П. Юзика "Українці в Канаді — їх розвиток та досягнення" (Урядовий кур'єр. - 2001. -№244. - С.12.). В роботі досліджуються проблеми трьох хвиль переселення українців до Канади. Основна увага звернена на духовне та культурне життя українців.

Політична українська еміграція увібрала в себе в основному людей освічених, свідомих. Це були вихідці з міст, містечок та сіл. Поневіряння «переміщених» у таборах, їхні пошуки пристановища у новому для них світі зображені в багатьох мемуарах та свідченнях як учасників, так і свідків цієї драми. Дещо інший погляд має О. Субтельний. Він у своїй книзі «Україна. Історія» так характеризує соціальний склад повоєнної еміграції:

У повоєнних українських емігрантів виникало чимало труднощів. Основними серед них були проблема старечих представників та проблема адаптації української еміграційної інтелігенції. Щодо першої проблеми, організації, які виступали від імені переселенців, не виявляли рішучого опору проти вербування в армію лише молодих і фізично здорових українців. Стосовно емігрантської інтелігенції, виявилось, що ця соціальна група, у більшості своїй, була зайвою для країн, яким потрібна була робоча сила. Освічені представники української нації опинились у складному становищі. На щастя, така ситуація тривала недовго. У початку 1950-х років західні країни почали надавати перевагу кваліфікованим фахівцям. Отже, спочатку серед емігрантів було переважно молоде та середнього віку чоловіче населення, працездатні особи. У повоєнні роки характерне значне переважання міської еміграції над сільською. Остання отримувала більші заохочення від урядів країн, що приймали емігрантів, особливо на початку 50-х років.

У США українська інтелігенція, як і в минулі роки, розпочинали звичайними робітничими, поки не вибороли своє місце у суспільстві. Заробляючи маленькі гроші, кілька доларів на годину, вони вкладали свої заробітки у розвиток України поза її межами. Їхні інвестиції стали основою для створення українських центрів, включаючи Ukrainian Village у Чикаго.

Про своє життя в Америці та поза нею розповідає кардіохірург і пластун Юрій Кузич:

Ми виїхали фірою з дому в Заліщиках 15 березня 1944 року. Фронт наступав. Намагалися намовити бабусю і двох вуйків поїхати з нами, але вони сказали, що нічого з ними не трапиться. Обоє були священиками. Ніхто тоді не думав, що Сталінові віддадуть цілу Східну Європу, тож ми пакувалися на кілька місяців. А з того вийшло уже 70 років. Ми опинилися у DP-таборі в селі Ваєр, де було близько 200 людей, і перебували там від 1946 до 1949 років. Мали таборову управу, школу, курси, спортовий клюб, пластові табори. Працю тяжко було дістати, але нами опікувалися організації від ООН ― United Nations Relief Association, що привозила харчі й теплі одежі. 4 липня 1949 року ми прилетіли до Нью-Йорку. Були феєрверки на честь американського Дня Незалежності, і коли ми їхали поїздом до Чикаго, я боявся, що то знову війна. Мені було 10.

У 1967 році був заснований Світовий Конгрес Вільних Українців (СКВУ), який пізніше після проголошення незалежності України перейменували на Світовий Конгрес Українців. Сьогодні ця організація об’єднує українські групи з 32 країн світу. Під час свого установчого з’їзду перший президент СКВУ Василь Кушнір заявив: "Україна мусить бути українською. Найніжніші струни наших почувань мають бути українськими. Молода українська генерація має бути українською. Ми маємо підготувати для України майбутнє, яке буде радісніше і гідніше, ніж усі її дотеперішні найсвітліші історичні дні." (Локальні Історії)

Однією з найважливіших цінностей для діаспори стало відновлення повноцінної держави України. Діаспора активно протистояла радянській тоталітарній системі, використовуючи різноманітні методи: проведення акцій, відкриття шкіл, будівництво церков, видавництво літератури й періодики. Вона поширювала інформацію, заборонену в СРСР.

Переселенці з собою вивезли документи, бібліотеки, фотографії та, головне, свої спогади, завдяки чому вдалося зберегти пам'ять про минуле. Тому, коли в 1991 році Україна відновила свою державність, українці за кордоном активно долучилися до процесу її відбудови.

Четверта хвиля

Четверта хвиля (1990 р. - 2014) була найбільшою в історії української імміграції до США, перевищивши 216 000 осіб. Крім того, остання хвиля іммігрантів якісно відрізняється за рівнем освіти, високою мобільністю та економічним зростанням.

За даними American Community Survey, у 2009 році в США проживало 961 262 особи українського походження, у тому числі 656 782 народжених у США та 304 480 іммігрантів, з яких 183 409 народилися в Україні.

Крім того, за словами В. Лопуха, четверта хвиля змінила демографію української діаспори в США. “Без четвертої хвилі сьогодні лише 7% українців розмовляли б українською мовою, — підкреслює він, — а завдяки четвертій хвилі присутність української мови збільшилася. При цьому ми спостерігаємо парадоксальну ситуацію, якої немає в інших етнічних спільнотах. Однак це прикро, оскільки є наслідком багаторічної русифікації українців, а не їхньої особистої відповідальності, і є відображенням мовної реальності самої України.” (Ukrainian People)

Щобільше, «нові хвилі імміграції змінили географію розселення українців». З одного боку, четверта хвиля доповнила і зміцнила організовану українську діаспору, а з іншого — створила нові громади в районах, де їх раніше не існувало.

Іншим важливим фактором, що відрізняє четверту хвилю від мігрантів до 1990 року та мігрантів, народжених у США, є їхні часті поїздки в Україну та фінансова підтримка, яку вони надають своїм сім'ям. Крім того, деякі з них повертаються в Україну. Ця тенденція стала особливо помітною після 2004 року, коли були великі надії на перемогу Помаранчевої революції.

Історія української імміграції до США налічує понад століття. Багато дослідників виділяють чотири періоди, так звані "хвилі", численної еміграції з України до Північної Америки. Ми пишемо про "четверту хвилю" - останню за часом, але далеко не найважливішу для української діаспори в США.

Кожен період еміграції мав свої специфічні причини та мотивації. Четверта хвиля еміграції характеризується тим, що, на відміну від попередніх хвиль еміграції, вона відбувається з незалежної України та походить з усіх регіонів України.

Після здобуття Україною незалежності та спрощення умов перетину кордону українці масово мігрують. Звичайно, масовий виїзд працездатного населення з України негативно впливає не тільки на розвиток продуктивних сил країни, але й на її соціальне, культурне та політичне життя. Однак В. Лопух досліджував цю проблему під іншим кутом зору. Йдеться про те, як нова хвиля імміграції може сприяти формуванню позитивного іміджу України у світі.

На його думку, відправною точкою для сучасного міграційного процесу загалом і України зокрема є Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року:

Кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну, і повертатися у свою власну країну.

(Стаття 2. Загальна декларація прав людини.     Прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року).

 Однак у Радянському Союзі цим правом користувалися переважно євреї, німці, деякі представники інших національностей та релігійні біженці.

Таким чином, "вільна міграція українського населення" (термін В. Лопухова) офіційно розпочалася лише в 1992 році, коли в незалежній Україні перестали діяти різні радянські внутрішні правила, включаючи так зване "право на виїзд".

Суто економічними причинами не можна пояснити численні проблеми та людські страхи, які впливали на рішення покинути батьківщину. Безперечно, об'єктивною першопричиною еміграції була глибока економічна криза, яка охопила всі галузі економіки та всі сфери національного життя, включаючи науку, освіту, культуру і мистецтво. Виробнича інфраструктура, яку Україна успадкувала після розпаду Радянського Союзу, перебувала в жалюгідному стані, і поки політики говорили про ринкову економіку, вона була повністю зруйнована, а сільська місцевість занепадала. В результаті було втрачено велику кількість робочих місць, зросло легальне та приховане безробіття.

Величезна кількість людей мешкала в пансіонатах, невеликих сімейних квартирах і комунальних квартирах, а фінансові та юридичні труднощі перешкоджали приватному будівництву. Як наслідок, мільйони людей не мали доступу до нормальних умов життя. Молоді сім'ї жили в квартирах з батьками, черги на житло спочатку тривали десятиліттями, а потім зникли разом з державним житлом; до середини 1990-х років відчувався постійний дефіцит усього — від автомобілів і меблів до будівельних матеріалів і харчових продуктів.

Відсутність умов для самореалізації, політична нестабільність у країні та розгул корупції штовхали людей все далі від рідних домівок. Натомість можливості легального та нелегального працевлаштування за кордоном, а головне — включення України до переліку учасників імміграційної лотереї США "Грін Кард", з часом створили передумови для вільного вибору, в тому числі й імміграції.

Починаючи з 1980 року, українці приїжджали до Канади в рамках четвертої хвилі української імміграції. Спочатку близько 10 000 українців приїхали з Польщі. Потім, під час горбачовської відлиги, багато українців скористалися можливістю відвідати родичів у Канаді. Багато з них оголосили себе біженцями та залишилися за кордоном. З часів незалежності України Канада не надавала статусу біженця українським іммігрантам. І це зрозуміло. Наразі українці можуть легально виїжджати за кордон, якщо вони відповідають вимогам Імміграційної служби Канади.

За даними Посольства Канади в Києві, між 1985 і 2000 роками близько 30 000 українських мігрантів виїхали за кордон.

Четверта хвиля суттєво відрізняється від трьох попередніх. Більшість з них виїхали через складну економічну ситуацію, що склалася після розпаду Радянського Союзу. Більшість з них мають або університетську освіту, або технічні знання, володіють англійською мовою і, таким чином, можуть знайти роботу в Канаді. Ці новоприбулі намагаються одразу інтегруватися в канадське суспільство і не знаходять спільної мови зі старшими іммігрантами. Багато з них все ще мають радянські уявлення, а мова, якою вони розмовляють, — російська. Ця четверта хвиля стала шоком для старої української діаспори. Вони не очікували такого байдужого ставлення до української мови, культури та традицій.

Однак, всупереч всім непорозумінням між поколіннями, нові іммігранти поступово знаходять себе. У них відроджується любов до української мови та культури. Нові іммігранти починають зближуватися зі старими іммігрантами. Представники нової імміграції вже роблять значний внесок в українське громадське та культурне життя в Канаді. Багато нових іммігрантів працюють в українській громаді у сферах освіти, культури, релігії, спорту та бізнесу. Їхній внесок не лише зміцнює українську діаспору в Канаді, але й забезпечує майбутнє української діаспори у 21 столітті.

Таким чином, основну масу, або 54,5% четвертої хвилі, складають ті, хто отримав грін-карти. Крім них, є люди, які іммігрують до США на підставі возз'єднання сім'ї (батьки з дітьми, діти з батьками), шлюбу, студентських віз, робочих віз, туристичних віз та "біженці"". "Туристи" здебільшого складають групу нелегальних іммігрантів (менше ніж 20%), частина з яких з часом легалізується (18% респондентів змінили тип візи, з них 3,3% - на робочу) і потрапляє в офіційну статистику, тоді як інші класифікуються як "нелегали", і їх легалізація практично неможливі...

Крім того, люди з багаторазовими туристичними візами створюють нову категорію українських мігрантів, так званих маятникових мігрантів.

У 1989 році лише 800 українців іммігрували до США, але після того, як Україна приєдналася до списку країн-учасниць лотереї "грін-карт" у 1994 році, щорічна квота імміграційних віз досягла 3,5 тисячі. Ця кількість різко зросла в період між 1996 і 2005 роками: у 2000 році до США іммігрувало 30,6 тис. осіб, а в період між 2001 і 2005 роками — ще 46,3 тис. осіб! Лише після 2005 року кількість іммігрантів різко скоротилася. Однією з причин цього стала Помаранчева революція, яка дала надію на соціальні зміни. Однак, на думку експертів, нинішня економічна і політична ситуація в Україні дає підстави очікувати нового етапу зростання кількості мігрантів. Якщо, звісно, плани президента Трампа обмежити запровадження грін-карт не спрацюють проти цього.

Вже у 1980-х роках чисельність української діаспори мала тенденцію до скорочення через природний приріст смертності серед людей похилого віку. Звичайно, неминуче зменшуватиметься кількість представників минулих хвиль міграції. Наприклад, у 2009 році до США прибув лише 1 331 українець до 1946 року, тоді як кількість представників третьої хвилі імміграції (1946-1959 рр.) становила 30 694 У 1960-1990-х роках з Австралії, Канади, Аргентини, Бразилії, Венесуели та з Польщі українці також емігрували до США. Однак, хоча їхня кількість сягнула майже 40 000, вона не набула статусу "хвилі", оскільки в середньому становила трохи понад 1 000 осіб на рік протягом 30 років.

Четверта хвиля" дала діаспорі новий шанс на оновлення, як кількісне, так і якісне. Загальна кількість українців у США зросла на 22,3% порівняно з 1980 роком: прибуло понад 216 000 українців, що становить 117,86% більше, ніж у 1980 році та 147,77% більше, ніж у 1990 році.

Нові тенденції в географії української діаспори стосуються і "четвертої хвилі". Наразі найбільші українські громади зосереджені в мегаполісах: у Нью-Йорку, Чикаго, Філадельфії та Портленді (штат Орегон), де проживає близько 1/4 всіх українців. Ще 50% українців проживають у кількох штатах Середньо атлантичного регіону: у Делавері, Мериленді, Нью-Джерсі, Нью-Йорку, Пенсильванії, Вашингтоні, Вірджинії, Західній Вірджинії та ін.: Іллінойсі, Індіані, Огайо, Вісконсин.

Однак, якщо в Мічигані, Пенсильванії та Нью-Джерсі кількість українців зменшилася, то в Джорджії, Північній Кароліні, Південній Кароліні, Техасі та Юті вона зросла як шляхом внутрішньої міграції, так і шляхом припливу четвертої хвилі іммігрантів. Абсолютно новою тенденцією є стрімке зростання кількості українців в Орегоні та Вашингтоні. Водночас у деяких містах, де присутність українців раніше не розглядалася (Сакраменто і Портленд, з 2629 і 3160 відповідно у 1990 році, і від 160 до 980 в інших містах), у 2009 році вже налічувалося від 1000 до 6000 українців. мешканців українського походження, а зростання з 492% до 766% є просто разючими! Таке стрімке зростання української діаспори відбувається в основному шляхом "четвертої хвилі". Крім того, формуються нові українські громади.

П’ята хвиля

П'ята хвиля еміграції українців до Північної Америки, яка почалася після Революції Гідності 2014 року, відрізняється від попередніх за своїми причинами та особливостями. Цей період став свідком значного зростання кількості емігрантів з України, які шукали кращого життя за кордоном.

Однією з основних причин еміграції стала російська агресія проти України, яка призвела до війни на Донбасі та анексії Криму. Ці події змусили багатьох українців залишити свої домівки та шукати безпеки та стабільності в інших країнах. Негативний економічний стан в Україні, спричинений війною, політичною нестабільністю та корупцією, також відіграв свою роль у зростанні еміграції.

Емігранти п'ятої хвилі шукають не лише політичного притулку, а й кращих економічних можливостей та загального підвищення якості життя для себе та своїх сімей. Ці мотивації ведуть їх до країн Північної Америки, зокрема до США та Канади, де вони надіються знайти працю, освіту та медичну допомогу на вищому рівні.

Однією з особливостей п'ятої хвилі еміграції є склад емігрантів. На відміну від попередніх хвиль, цього разу серед них можна зустріти не лише селян та інтелігенцію, а й людей з різним досвідом, освітою та соціальним статусом. Ця різноманітність робить своєрідний вклад у формування української діаспори в Північній Америці.

Ще однією особливістю п'ятої хвилі еміграції є швидка адаптація українських емігрантів до життя в Північній Америці. Завдяки своєму знанню англійської мови та кращому розумінню західної культури, вони здатні швидше і легше інтегруватися в нове суспільство. Це дозволяє їм швидше знаходити роботу, здобувати освіту та створювати стабільне життя для себе та своїх сімей.

Наслідком цього є значний внесок української діаспори у розвиток країн, де вони оселилися. Українці активно долучаються до культурного, громадського та політичного життя своїх нових країн, сприяючи розвитку різноманітних сфер суспільства.

Проте, на шляху емігрантів п'ятої хвилі стоять і виклики, такі як збереження української ідентичності в чужому середовищі, успішна інтеграція в нове суспільство та підтримка зв'язків з Україною. Ці виклики потребують постійного зусилля та ресурсів з боку емігрантської громади та державних структур.

З 2014 року події на рідній землі примусили тисячі українців шукати притулку за океаном, в Сполучених Штатах Америки. Після початку Революції Гідності та російської агресії проти України, еміграція до США зросла на 50%, за даними Pew Research Center. Ця відмінність від попередніх хвиль еміграції зумовлена не лише війною, але й розчаруванням в політичній ситуації та економічними труднощами на батьківщині.

Зростання кількості українців, які обирають США як свій новий дім, є чітким показником нелегкої ситуації в Україні. Вони втікають від військових дій, окупації, та загрози для свого життя. І якщо в минулому еміграція в основному стосувалася політичних або економічних причин, то тепер вона є складний мікс-мотивів, що охоплює прагнення до безпеки, стабільності та кращих перспектив для майбутніх поколінь.

Еміграційна хвиля сьогодні відрізняється й у складі тих, хто залишає рідний край. Нинішні емігранти – це не лише інтелектуали або селяни, але й люди з різним досвідом, освітою та соціальним статусом. З їхнім приходом до Америки зростає міжкультурне різноманіття та багатство спільності.

Зусилля української діаспори в США грають важливу роль у підтримці України та збереженні української культури. Вони активно лобіюють у Конгресі, організовують фінансову підтримку, а також допомагають новоприбулим адаптуватися до нових умов. Бувши частиною американського суспільства, вони вносять у нього свої знання, таланти та досвід, сприяючи розвитку країни.

Після Революції Гідності (2013-2014) почалася п'ята хвиля іммігрантів до Канади. Більшість з них були молодими людьми, які побачили більше можливостей для професійної реалізації в глобалізованому світі. Вони не тікали від бідності на батьківщині та не перетинали океан "у пошуках кращого життя". Вони освічені, вільно володіють англійською та іншими іноземними мовами. Це молоді фахівці. Багато з них повернулися в Україну або регулярно відвідують родичів в Україні. Їхня освіта та професійний досвід у Канаді зробили значний внесок у розвиток української економіки в умовах глобалізації

На сьогодні понад 5 мільйонів українців вимушені були покинути Україну через повномасштабне вторгнення російських військ. Десятки тисяч з них вже прибули або очікують на прибуття до Канади.

Завдяки зусиллям канадського уряду, української діаспори та численних організацій, новоприбулі українці отримують шанс на безпечне життя в Канаді під час війни.

Уряд Канади запровадив ряд програм, що полегшують українцям в'їзд до країни, працевлаштування та адаптацію. До них належать:

·                  Санкційна політика: Канада запровадила жорсткі санкції проти Росії, щоб чинити тиск на путінський режим та змусити його припинити війну.

·                  Програма "Канада-Україна для екстрених подорожей" (CUAET): Ця програма дозволяє українцям, а також їхнім близьким родичам, тимчасово проживати та працювати в Канаді протягом 3 років.

·                  Програма возз'єднання сімей: Ця програма дає можливість українцям, які вже проживають в Канаді, спонсорувати приїзд своїх членів сім'ї.

·                  Фінансова допомога: Уряд Канади виділив значні кошти на допомогу українським біженцям, як в Канаді, так і в Україні.

Гуманітарна допомога: Канада надає Україні гуманітарну допомогу, включаючи медичну допомогу, харчові продукти, та інші необхідні речі.

З початку повномасштабної війни Росії проти України українська громада зібрала близько 52 мільйонів канадських доларів від 72 000 донорів. Кошти були зібрані в рамках ініціативи "Український гуманітарний заклик" через Канадсько-українську фундацію, офіційно зареєстровану благодійну організацію.

Українці становлять 3,87% від загальної кількості населення Канади. За чисельністю українська громада в Канаді є другою найбільшою групою українців, які проживають за межами України, у світі.

Українська громада Канади захищає та примножує українську культурну спадщину — мову, культуру, звичаї та традиції, які є частиною спадщини Канади.

Щороку в різних містах Канади організовується близько 10 різних українських фестивалів. Найстарішим з них є Канадський національний український фестиваль, який проводиться в місті Дофін, провінція Манітоба, з 1965 року. Найбільшим українським фестивалем у Північній Америці є щорічний Український фестиваль у Торонто, Онтаріо.

Отже, українська діаспора в Північній Америці є однією з найчисленніших і найактивніших етнічних груп у регіоні. Її історія сягає кінця 19 століття, коли перші українські емігранти почали прибувати до США та Канади. Завдяки хвилям еміграції протягом 20 століття, українська діаспора в Північній Америці зросла до понад 1.5 мільйона людей.

Виклики інтеграції

Інтеграція українців у країнах Південної Америки — це складний та багатоплановий процес, який відображає динаміку культурних, економічних та соціальних взаємозв'язків між різними національними спільнотами. Українська діаспора в Південній Америці, хоча й невелика порівняно з іншими етнічними групами, має важливе значення для розуміння процесів міграції та взаємодії культур. У цьому розділі ми розглянемо основні виклики, з якими стикаються українці у процесі інтеграції в південноамериканському суспільстві, вивчаючи їхній вплив на ідентичність, мовну адаптацію, економічну участь та інші аспекти їхнього життя. Розгляд цих викликів допоможе краще зрозуміти механізми взаємодії між різними культурними групами в умовах глобалізації та розвитку міжнародної співпраці.

Для того аби дослідити з якими проблемами наразі стикаються українці які намагаються інтегруватися в американське суспільство ми зв'язалися з декількома представниками діаспори. Ці люди не так давно стали частиною українського міграційного суспільства, десь так само, як і я. Я теж, пройшов через випробування асиміляції в нову громаду, тим паче з зовсім іншою культурою, релігійними поглядами, та навіть часовим поясом.

Пам’ятаю як їхав до Нью-Йорку, очікуючи зовсім нове, насичене життя, з американських фільмів. А отримав гру на виживання, де ти або працюєш днями на проліт, або живеш на вулиці. Але в мене була допомага, від сестри, друзів, батьків. Багато людей які їдуть до США не мають такої допомоги, вони їдуть сюди у пошуках нового та кращого життя, але швидко стикаються з бар'єрами які стають на заваді досягненню цих мрій.

Для того аби зібрати дані я написав низку питань, які на мою думку мали розкрити важливі питання проблем інтеграції та еміграції в цілому, адже одне діло коли ти свідомо переїздиш в іншу країну, бо бажаєш розвитку та змін. А інше коли ти тікаєш зі свого рідного дому, бо у твоїй країні військовий конфлікт.

 1. Наскільки складним було рішення покинути звичне для вас життя у вашій країні та перебратися до Сполучених штатів Америки?

2. Чи очікували ви появу складнощів при переїзді та влаштуванні свого подальшого життя у штатах? Як сильно ваші очікування збіглися із реальною картиною?

3. Які моменти адаптації були для вас найскладнішими (наприклад знання мови, або інтеграція у місцеву культуру тощо)

4. Що у штатах досі пов'язує вас із життям до переїзду (наприклад: події організовані діаспорою, робота, друзі тощо)

5. Чи вважаєте ви, що адаптувалися до Сполучених Штатів Америки?

Мені вдалося добре поспілкуватися з п’ятьма українцями, з зовсім різними історіями. Але спершу, я напевно розкажу історію своєї сестри. Олені зараз вже 29 років, коли я чую цю цифру, радію, що я саме молодший брат. Раніше, ще до переїзду вона працювала у великій кількості компаній, в тому числі у тих які активно використовують англійську мову, у корпоративному спілкуванні.

Слухаю її, й знаходжу в цих словах себе, хоч я з раннього віку був достатньо самостійним, ця частина переїзду вдарила мене так само сильно як і її. Я мав робити усе самостійно, у зовсім новому світі, це не просто тяжко, це дійсно страшно.

Нью-Йорк, місто яке ніколи не спить, де навіть у глуху ніч можна почути голосні розмови, гудіння машин та гуркіт метро. Місто де на вулиці можна зустріти будь-кого, від зірки до наркодилера. Я теж звикав до цього темпу життя, але зараз як митець, побачив в цьому своєрідну красу відмінностей, хаосу та деталей, які створюють неповторну систему міста, яке дихає вихлопними газами та смородом сміття, але при цьому має свою неповторну красу.

Поки ви представляєте, собі Велике яблуко, Олена продовжує свою історію:

Моя сестра, це приклад ранньої еміграції, коли люди змінювали країну зазвичай не через війну, а через бажання реалізації та росту. А тепер, я хочу поговорити трохи про те як війна вплинула на моїх земляків, з чим їм довелося стикнутися, рятуючись тут в США. Шукаючи таку людину я натрапив на Еліну, дівчину з Дніпра, міста офісів та довгих набережних. Вона з радістю погодилася відповісти на декілька моїх питань, й дуже завзято підійшла до цієї справи.

Не можу не погодитися зі словами Еліни, дійсний, перши що відчуваєш коли твої очікування розбиваються о реальність іншого життя, це абсолютний шок.

Не кажіть мені про мову, бо я почну плакати, у перші дні на роботі я думав зі мною розмовляють китайською.

Цікаво спілкуватися з різними людьми й знаходити в них відлуння себе, або взагалі протилежності. Мені довелося отримати відповідь від дівчини, на ім'я Айсель, зараз вона СММ менеджер та фотограф початківець, але я пам’ятаю, що раніше коли вона тільки приїхала, їй доводилося працювати аніматором, до речі, через  тортури актора-аніматора, проходить багатенько приїжджих українців й не тільки. Вона дала мені досить короткі відповіді, у вигляді смс повідомлення, але напричуд змістовні:

Було складно залишати родину, але довелось. Знала що буде складно і налаштовувала себе на це, рожевих окулярів не було як і романтизації Америки. Висновок — саме НЙ (Нью-Йорк) дуже переоцінений, але люди обожнюють переплачувати, щоб жити в місті де жахлива антисанітарія і небезпечно. Інші штати типу Флориди виправдовують «очікування-реальність». Найскладніше бюрократичні процеси з документами. Мовний барʼєр. Пошук роботи. Тільки зараз, нарешті адаптувалась, або «змирилась». Відкинула думки про повернення, бо повертатись нікуди, психологічно не вивезу жити в такому стані.». Дійсно стає фізично боляче, коли читаєш, «бо повертатися нікуди», це на жаль реалії багатьох українців на сьогодні, Росія про це попіклувалася.

Але не все так песимістично як можна подумати, є ті для кого рішення про переїзд не було якимось трагічним, про них я теж хочу трохи розказати. Для цього я познайомився з приємною дівчиною з Нью-Джерсі, яка зараз старанно навчається в коледжі. Анастасія, з міста Львова, розповіла мені, про те як вирішила просто змінити своє життя:

Остання дівчина про яку я сьогодні розповім, написала цей опис сама: «Фахівець у сфері міжнародних відносин та адвокації, працює з міжнародними організаціями та фондами та спеціалізується на питаннях сталого розвитку. Переїхала до Нью-Йорка з Києва 7 років тому, цікавиться проблемами просування іміджу України на закордонні аудиторії». Сам себе не похвалиш, ніхто не похвалить, тому чому б ні, краще за неї я все одну не напишу.

Ніхто з тих с ким я мав розмову, навіть моя сестра, не сказав мені що повністю адаптувався до життя в США, й тепер я дійсно задумався, а чи можливо повноцінно злитися з новим суспільством. Відірватися від знайомого та рідного, та назавжди поринути у незнайоме, перетворивши його на нове звичайне. Я знаю вулиці якими ходжу на роботу та в магазин, знаю людей з якими працюю та живу, знаю тих з ким проводжу вільний час, друзів та близьких. Я бачив статую Свободи, їв бургери в Центральному парку, катався на велосипеді запорошеними машинами дорогами. Все стало мені знайомим, звичайним, життєвим, та чи стане це колись мені рідним? Й чи дійсно я цього хочу?

Ресурси та програми для допомоги українцям

У світі, де кожен крок важить золотом, а кожне рішення — кардинально впливає на долю та майбутнє, для українців, що вирушають на терени Північної Америки, досить важливо відчувати опору та підтримку. Життя в чужій країні — це завдання не для слабких духом, адже кожен день приносить нові виклики та перешкоди. Після того як ми послухали, з  якими насправді проблемами стикаються українці, під час своєї інтеграції у нове суспільство, ми вирішили, що незайвим буде розказати вам, а яку ж підтримку ви можете отримати, ступаючи на цю нелегку стежку. Урядові програми та організації стають своєрідними маяками, що керують нашими кроками в невідомому океані нового життя. Дізнаймося, які мости споруджено над прірвою невизначеності та як українці знаходять свій шлях у цій чужій, але вже рідній землі.

Що Канада, що США, приймають українців на свою землю, віднаходячи їм місце у своїй спільноті. Нам з вами вже відомо, що українська діаспора в країнах Північної Америки, це потужна соціальна сила, яка не обійшлася без своїх організацій та об’єднань. Але давайте трохи відійдемо від наших земляків, й подивимося, що ж пропонують нам самі держави та їх уряд.

Сполучені Штати Америки:

 USCIS: Ця служба надає інформацію та допомогу щодо імміграції до США, включаючи програми для українців, які шукають тимчасового або постійного проживання. 

Ukrainian Humanitarian Parole Program: Ця програма дозволяє українцям, які проживали в Україні станом на 11 лютого 2022 року, тимчасово проживати та працювати в США протягом 2 років. 

Temporary Protected Status (TPS): Ця програма дозволяє громадянам певних країн, які тимчасово перебувають у США, залишатися та працювати вкраїні на певний період часу, якщо умови в їхній країні роблять повернення небезпечним.

Програма «Сполучені для України»: Ця програма дозволяє українцям, які мають близьких родичів у США, тимчасово жити та працювати в країні протягом 2 років.

Гуманітарна допомога: Уряд США надає гуманітарну допомогу українцям, які постраждали від війни, включаючи їжу, воду, медикаменти та притулок.

Ukrainian American Coordinating Council (UACC):  це національна організація, яка надає підтримку українцям в США.

Nationalities Service Center (NSC):  це некомерційна організація, яка надає допомогу іммігрантам в США, включаючи українців.

Канада:

Immigration, Refugees and Citizenship Canada (IRCC): пропонує візи та дозволи на роботу для українців, які рятуються від війни.

Ukrainian Canadian Congress (UCC): це національна організація, яка надає підтримку українцям в Канаді.

Settlement.Org: це вебсайт, який надає інформацію та ресурси для іммігрантів до Канади, включаючи українців.

Canada-Ukraine Emergency Travel Authorization (CUAET): Ця програма дозволяє українцям, які проживали в Україні станом на 24 лютого 2022 року, тимчасово проживати, працювати та навчатися в Канаді протягом 3 років.

Ukrainian Family Sponsorship Program: Ця програма дозволяє канадцям спонсорувати приїзд членів сім'ї з України, які не мають можливості приїхати до Канади самостійно.

Програма тимчасового проживання для українців: Ця програма дозволяє українцям, які мають близьких родичів у Канаді, жити та працювати в країні протягом 2 років.

У світі, де інклюзія та солідарність виявляються не менш важливими, ніж закони та правові акти, громадські об'єднання та неурядові організації стають не лише символом активного громадянства, а й неоціненним джерелом допомоги тим, хто шукає підтримку та розуміння в чужому краї. Українці в Північній Америці знаходять у цих організаціях не лише ресурси та поради, але й спільноту, яка розуміє їхні турботи та прагне разом з ними будувати міцний міст між минулим і майбутнім. Дізнаймося, які нитки злагодженого ткацтва громадської діяльності переплітають долі українців, які вирушають у невідоме.

Сполучені Штати Америки:

Американська рада з питань України (USUBC): USUBC є неприбутковою організацією, яка сприяє розвитку відносин між США та Україною.

Благодійний фонд “Нова Україна”: Цей фонд надає допомогу українським біженцям в США.

Міжнародний комітет рятування (IRC): IRC надає допомогу українцям, які постраждали від війни, включаючи їжу, воду, медикаменти та притулок.

Лікарі без кордонів (MSF): MSF надає медичну допомогу українцям, які постраждали від війни.

Канада:

Канадсько-українська фундація (КУФ): КУФ є неприбутковою організацією, яка надає підтримку українській громаді в Канаді.

Спілка української молоді (СУМ):  є об'єднанням української молоді в Канаді.

У пошуку нових горизонтів та встановленні міцних зв'язків з новими культурами та спільнотами, вивчення мови виявляється ключовим етапом. Для українців, що прагнуть освоїти англійську мову чи будь-яку іншу, існує низка ресурсів, що роблять цей шлях більш доступним та ефективним. Від онлайн-курсів до мобільних додатків та навіть розмовних клубів – можливостей удосконалювати мовні навички безліч.

Коли ж приходить час вступати на нові кар'єрні стежки, ресурси для пошуку роботи стають справжньою скарбницею. Вебсайти з вакансіями, професійні соціальні мережі та місцеві громадські організації – усе це може стати важливими джерелами інформації та можливостей. Будьмо завзятими у вивченні мови та ретельними у пошуку нових кар'єрних викликів – кожен крок принесе нам ближче до нових досягнень та перспектив.

Програма «Англійська мова для біженців та іммігрантів» (ESOL): Ця програма пропонує безплатні курси англійської мови для біженців та іммігрантів.

Програма «Мовні навчання для іммігрантів» (LINC): Ця програма пропонує безплатні курси англійської та французької мови для іммігрантів, включаючи біженців.

Вебсайт «Immigration, Refugees and Citizenship Canada»: Цей вебсайт пропонує інформацію про різні ресурси для біженців, включаючи курси англійської та французької мови.

Вебсайт «USA.gov»: Цей вебсайт пропонує інформацію про різні ресурси для біженців, включаючи курси англійської мови.

Офіс з переселення та біженців (ORR): ORR пропонує гранти на програми вивчення мови для біженців.

Mohawk College пропонує безплатну онлайн-програму з вивчення англійської мови для біженців.

Також такі додатки дають можливість вивчити англійську та французьку безплатно:Duolingo; Memrise; Babbel; italki; EnglishPod101.

Для пошуку роботи, є дуже багато сервісів та сайтів, як для звичайної роботи, так й для фрилансу:

Сполучені Штати Америки: USA.gov; Indeed; LinkedIn; Monster; CareerBuilder.

Канада: Job Bank Canada; Indeed; LinkedIn; Monster; Workopolis.

У плідному ґрунті нового життя, де коріння наших турбот та надій пробивається крізь незнайомі шари, психологічна та юридична допомога виявляються не лише простими послугами, але й опорою, що зміцнює наші фундаменти у чужому світі.

Психологічні консультації стають важливим пристановищем для тих, хто натрапив на труднощі адаптації та переорієнтації у новому середовищі. Вони надають можливість висловити свої страхи, розділити турботи та знайти шлях до внутрішньої гармонії.

Розглянемо які можливості мають наші земляки.

Сполучені Штати Америки:

Канада:

Водночас юридична допомога стає опорою для тих, хто шукає захисту своїх прав та інтересів у новій країні. Від консультацій з міграційних питань до підтримки у складних правових справах – юристи стають нашими захисниками у світі, де правові норми можуть здатися непрозорими та непередбачуваними.

Сполучені Штати Америки:

·                  Американська імміграційна рада

·                  Національна асоціація юристів з питань імміграції (AILA)

·                  Програма «Pro bono» для українців

·                  National Immigration Law Center: 1-800-354-0134 (англійська)

·                  American Immigration Council: 1-202-507-7600 (англійська)

·                  Immigration Advocates Network (англійська)

Канада:

·                  Канадська рада з питань біженців 

·                  Українсько-канадська юридична фундація

·                  Вебсайт «Immigration, Refugees and Citizenship Canada»

Усвідомлюючи важливість наявності надійних опорних точок у чужому світі, ресурси та програми для допомоги українцям у Північній Америці стають справжнім дарунком долі. Вони не лише забезпечують необхідну підтримку у складних ситуаціях, але й створюють простір для зростання та розвитку, допомагаючи кожному з нас знайти свій шлях у новому середовищі.

Разом з цими ресурсами та програмами ми перетворюємо виклики у можливості, переплітаючи наші долі у великий килим солідарності та взаємопідтримки. Нехай ці мости допомоги будуть не лише символами нашої стійкості та витримки, але й осередками, де зростають наші надії та мрії.

Так завершується цей розділ про ресурси та програми для допомоги українцям у Північній Америці, але наш шлях продовжується. Нехай кожен крок, який ми робимо, буде наповнений вірою та впевненістю у своїх силах, а наша спільна подорож несе лише радість та добробут.

Еміграція була на сторінках історії України, ще з часів зародження держави, не дарма наше коріння походить від слов’янських кочових народів. Причинами для того аби прийняти рішення на усвідомлене змінення місця проживання, на усе подальше життя, наші люди здебільшого приймали, саме через політичні причини. Голод, масові смерті етнічних українців, репресії, погіршення умов життя, навчання та роботи й на кінець, страшна війна, усе це завжди було спричинено політичною нестабільністю нашої маленької, але героїчної держави. Радянський союз, Річ Посполита, Московія, Російська Федерація, усе це назви, які в українській історії несуть за собою кров, біль та смерть. Ми за часів Шевченка, боролися, розбиваючи кайдани кріпацтва, за часів Грушевського, боролися, підписуючи угоди для здобуття незалежності, за часів мене, ми боремося, підіймаючи зброю аби вижити.

Досліджуючи етапи, чи як їх називають хвилі еміграції моїх предків, я побачив незламність народу та духу, навіть в тих хто поїхав з рідної землі. Бо іноді, для того аби покинути щось щире до серця й близьке до душі, потрібно мати силу. Силу духу, силу розуму, силу любові. Аби залишити землю, частину якою ми завжди будемо тримати в серцях, українцям потрібно було бути героями, бійцями, які без страху та з завзяттям, відкривалися новому, та будували частину України тут, серед чужого світу північноамериканців.

Ми вчилися, працювали, творили та ширили світом науку про любу, жовто-блакитну неньку, ім’я якої з гордістю зривається з наших вуст. Після розмови з українцями які зараз знаходяться тут, у США, я зрозумів, що ми можемо стати частиною цього нового світу, але ніколи він не стане частиною нас.