Лише шляхом кращого розуміння своїх відмінностей і спільних цілей, трансатлантичні партнери зможуть ефективно співпрацювати з питання Китаю.
За останнє десятиліття більшість європейських урядів змінили свою політику щодо Китаю, перейшовши від наївного оптимізму щодо економічної привабливості Пекіна до широкого занепокоєння щодо багатогранних загроз, які він створює.
Це драматичне зрушення було зумовлене збільшенням знань про реалії Китаю, зростанням самовпевненості його лідера Сі Цзіньпіна, тиском з боку Вашингтона та збігом російського вторгнення в Україну з поглибленням російсько-китайського партнерства. Тим часом європейські лідери та офіційні особи активізували свої зусилля щодо створення єдиного фронту проти Китаю з Вашингтоном та іншими союзниками США на таких форумах, як G7.
Перехід до більш обережної позиції вітається. Однак політика останніх кількох років була реактивною та розпорошеною, оскільки чиновники здійснили низку швидких змін у всьому, від китайських інвестицій до китайських студентів. І враховуючи масштаби глобального виклику, який представляють Сі Цзіньпін і Комуністична партія Китаю, європейським урядам потрібно робити набагато більше, ніж грати в «удар крота», реагуючи на загрози з боку Пекіна в кожному конкретному випадку.
Натомість існує негайна потреба у глибшому осмисленні кінцевих цілей європейської політики щодо Китаю — і того, наскільки ці цілі поділяються на континенті, а також із США та іншими союзниками.
США, наприклад, більше керуються конкуренцією з Китаєм заради себе самого. Але оскільки європейські уряди вже давно не є супердержавами, вони не сприймають Китай як екзистенціальну загрозу для свого глобального становища.
Крім того, президентські вибори в США в листопаді повинні зосередити увагу. Якщо колишній президент Дональд Трамп переможе, європейським урядам, швидше за все, доведеться проводити зовнішню політику, яка буде більш незалежною від США, захищаючись від темпераментного та надзвичайно транзакційного підходу Трампа. І якщо нинішній президент Джо Байден буде переобраний, Європа, ймовірно, опиниться під більшим тиском з боку його адміністрації, щоб посилити свою політику щодо Китаю, більше відповідаючи напряму руху Білого дому.
Щоб сприяти таким дебатам щодо цих збіжних і розбіжних аспектів політики трансатлантичного Китаю, я працював з колегами з Chatham House і Royal United Services Institute, щоб організувати серію семінарів для європейських і американських політиків — і ось що ми знайшли.
Під час цих дискусій була досягнута широка згода щодо цілей щодо безпеки, і європейці, і американці хотіли зберегти статус-кво в Азії. Тобто, зберігаючи Південно-Китайське море відкритим для всіх, Тайвань зберігає свою фактичну незалежність і посилює стримування можливої майбутньої китайської агресії.
Але були суттєві відмінності в акцентах, причому офіційні особи США загалом були набагато більше стурбовані загрозою Пекіна для Тайваню.
Крім того, у той час як офіційні особи США та Європи погодилися говорити про «зменшення ризиків» Китаю, а не про «від’єднання» від нього в економічному плані, Вашингтон керується бажанням зберегти технологічну першість США, тоді як Європа більше зосереджена на зменшенні залежності.
«Зменшення ризиків — це питання рівня та часу», — сказав учасник нашого лондонського семінару. — «США хочуть швидкого зниження ризиків. Багато інших у ЄС погоджуються зі зниженням ризиків, але не хочуть рухатися так швидко чи широко».
Під час наших обговорень також стало зрозуміло, що зниження ризиків тісно пов’язане з проведенням внутрішньої промислової політики, приводячи трансатлантичних партнерів до прямої конкуренції один з одним, а також з Китаєм.
Нарешті, коли справа доходить до багатосторонньої системи, ми виявили спільне бажання боротися з дедалі ефективнішою дипломатією Китаю в міжнародних інституціях і на глобальному півдні, однак це поєднувалося з занепокоєнням європейських чиновників щодо односторонності США. І ці побоювання лише посилюються зростаючою ймовірністю повернення Трампа в Білий дім.
Натомість кілька офіційних осіб США попереджали, що їхні європейські партнери недооцінюють загрозу з боку Китаю, і що вони помиляються, якщо вірять, що багатосторонню співпрацю можна підтримувати в роздробленому світі.
«Глобальні багатосторонні інституції стануть місцем боротьби між США і їхніми союзниками та партнерами проти Китаю та інших неліберальних держав», — сказав один з учасників семінару у Вашингтоні.
Тож, хоча європейські та американські політики прагнули риторичної єдності у своїх дедалі детальніших публічних заявах щодо Китаю, їм також потрібно чесно висвітлювати свої розбіжності, щоб переконатися, що їхня співпраця буде ефективною, а не лише символічною.
І оскільки відносини між Китаєм і Заходом за останні місяці тимчасово стабілізувалися, це сприятливий момент для європейців, щоб уважніше подумати про довгострокові цілі своєї політики щодо Китаю та про те, як їх досягти.
Це вимагатиме додаткових інвестицій у розширення знань Європи про Китай в уряді, бізнес-спільноті та суспільстві в цілому. Оскільки в Європі так мало політичних експертів із Китаю, важко сприяти виваженій розмові.
Європа також має поставити жорсткі запитання щодо бажаного «кінця» своєї політики щодо Китаю. Яку роль Китаю готові прийняти європейці у світі? Які сектори європейської економіки справді вразливі до китайського тиску, яка ціна зменшення цієї вразливості та хто заплатить за це? І реально, яку роль може зіграти європейська жменька глобальних військових у стримуванні амбіцій Китаю як в Азії, так і за її межами?
Коли я поділився нашими початковими висновками з одним високопоставленим дипломатом із неєвропейського союзника США, він запропонував мені, що виявлення цих розбіжностей між партнерами США є рівносильним виконанню роботи Пекіна за нього.
Навпаки, трансатлантичні партнери можуть ефективно співпрацювати у справі Китаю, лише завдяки кращому розумінню сфер їхніх розбіжностей, а також їхніх спільних цілей, — що, ймовірно, буде викликом, який викличе багато десятиліть, якщо не кілька поколінь.
Бен Бленд — директор Азіатсько-Тихоокеанської програми Chatham House.
Джерело — POLITICO
