На днях згадала про фільм Влада, Vice (2018)— політичну сатиричну драму про одного з дуже впливових політиків США — Діка Чейні.
На початку 1990-х, коли Україна тільки виборювала незалежність, одним із прихильників визнання української незалежності — не найгучнішим, але чи не найвпливовішим — був сірий кардинал американської політики Дік Чейні.
Як міністр оборони за Буша-старшого він, усупереч обережній лінії Білого дому, наполягав на негайному визнанні незалежної України, а першого українського міністра оборони Костянтина Морозова прийняв у Пентагоні раніше за російського колегу. Уже віцепрезидентом, у 2008-му, він приїхав до Києва пообіцяти підтримку й шлях до НАТО.
Проукраїнська лінія лишилася в родині Чейні й далі. Коли почалася повномасштабна війна, Чейні були серед тих республіканців-яструбів, хто вимагав рішучої допомоги Києву. А коли до влади повернувся Дональд Трамп, вони стали його затятими критиками.
Дік Чейні помер в листопаді 2025 року, до останнього не змінивши думку ні щодо Україні, ні щодо Дональда Трампа. І цю історію ви можливо чули.
Але є в кар'єрі Чейні історична деталь, від якої віє справжньою іронією долі.
Саме він, будучи віцепрезидентом за Джорджа Буша-молодшого — формально другою особою, а фактично головним архітектором влади, — зробив чи не найбільше, щоб розширити межі президентських повноважень.
Ті самі важелі, якими сьогодні так вільно орудує Трамп, значною мірою створив Чейні.
Іронія влади: він все життя будував «сильне президентство» для «правильних рук» — а наділив потужною владою того, кого сам не поважав, критикував й недолюблював.
Кому цікава ця історія, пропоную подивитися як саме Чейні розширив владу президента Сполучених Штатів Америки.
Вотергейт: як зв'язали президента
Почнемо з Вотергейту — політичного скандалу початку 1970-х, через який уперше в історії США президент пішов у відставку. Я вже трохи розповідала про нього в статті про Марту Мітчелл, але зараз нам варто роздивитися його уважніше й покроково.
1969 року президентом США став республіканець Річард Ніксон. І, будучи на посаді, він почав відверто зловживати владою. Стеження за політичними суперниками. Використання спецслужб проти опонентів. Спроби зам'яти розслідування проти себе й свого оточення. Тиск на журналістів. Тиск навіть на Федеральну резервну систему. Словом, Ніксон поводився агресивно, самовпевнено й так, ніби йому за це нічого не буде.
У 1972 році на весь світ прогримів політичний скандал: у готельно-офісному комплексі «Вотергейт» у Вашингтоні спіймали зломщиків, які ставили прослушку в штаб-квартирі Демократичної партії.
За ними стояли люди з передвиборчого штабу Ніксона. Спершу це здавалося дрібним інцидентом — але коли з'ясувалося, що сам президент потім намагався зам'яти розслідування, справа набула грандіозного масштабу. Так і народилася назва, що стала загальною, — «Вотергейт», або «Вотергейтський скандал».
Ніксон був змушений піти у відставку. Народ був обурений, довіра до влади підірвана. І Конгрес відповів хвилею законів, що мали стримати владу й амбіції майбутніх президентів, щоб жоден із них більше не почував себе вищим за закон. Це й були ті пруття, з яких зібрали клітку для президентської влади.
Ось ці закони:
War Powers Resolution (1973). Війна — не лише воля президента. Раніше було так: президент як головнокомандувач міг послати військо за кордон практично на власний розсуд — а Конгрес, хоч саме він за Конституцією оголошує війну, опинявся перед фактом. В'єтнамська війна, що тяглася роками й коштувала десятків тисяч життів, показала, чим це закінчується. Новий закон поставив рамку: президент мусить повідомити Конгрес протягом 48 годин після введення військ і не може тримати їх у бою довше за 60 днів без дозволу законодавців. Хочеш воювати далі — йди по санкцію. Показово, що Ніксон наклав на цей закон вето, але Конгрес його подолав — тобто ухвалив закон усупереч волі президента.
Impoundment Control Act (1974). Гроші за призначенням. Щоб зрозуміти цей закон, треба знати, як у США розподіляють бюджет: гроші виділяє Конгрес, а президент зобов'язаний їх витратити на те, на що призначено. Ніксон почав робити інакше — просто відмовлявся давати гроші на програми, які йому не подобались, хоча Конгрес їх уже затвердив. Так, нічого офіційно не скасовуючи, він душив неугодні проєкти «голодом». Закон 1974 року поклав цьому край: гаманець — у руках Конгресу, і президент більше не може самочинно заморожувати чи притримувати виділені кошти.
FISA (1978). Прослушка — лише з дозволу суду. Після Вотергейту країна почала копати глибше й жахнулася масштабу стеження. Спеціальна комісія сенатора Френка Черча викрила, що спецслужби — ФБР, ЦРУ, АНБ — роками таємно шпигували за власними громадянами: активістами, журналістами, навіть за Мартіном Лютером Кінгом. Ніксон, своєю чергою, використовував ці служби проти політичних опонентів. Щоб таке більше не повторювалось, у 1978-му ухвалили FISA (Закон про стеження в цілях зовнішньої розвідки). Відтепер, щоб когось прослуховувати, влада мусить отримати ордер від спеціального закритого суду. Президент більше не міг одноосібно вирішувати, за ким шпигувати.
Ethics in Government Act (1978). Прокурор, непідвладний президенту. Вотергейт оголив незручну проблему: якщо злочин скоїв сам президент чи його оточення, то хто це розслідуватиме? Адже міністерство юстиції та прокуратура підпорядковані тому ж президентові — виходить, він мав би розслідувати сам себе. Ніксон цим і скористався: коли спецпрокурор підібрався надто близько, президент просто наказав його звільнити (ця історія увійшла в підручники як «різанина суботнього вечора»). Щоб убезпечитися на майбутнє, закон 1978 року запровадив інститут незалежного прокурора — слідчого, якого президент не може просто взяти й усунути. Тепер розслідування проти верхівки влади могло вестися без оглядки на неї.
Були й інші пруття, дрібніші, але в тому ж дусі:
National Emergencies Act (1976). Раніше президент міг оголосити «надзвичайний стан» і роками правити в режимі особливих повноважень. Закон поставив цьому рамку: кожен такий стан обмежений у часі, його треба офіційно продовжувати, а Конгрес може скасувати. (Забігаючи наперед: саме за старий закон про надзвичайні повноваження Трамп і вхопиться, коли запроваджуватиме свої тарифи.)
Заборона на вбивства (1976). Після викриттів, що ЦРУ планувало ліквідації іноземних лідерів, президент Джеральд Форд прямо заборонив спецслужбам займатися політичними вбивствами.
Посилений нагляд над розвідкою. У Конгресі створили постійні комітети, що наглядають за ЦРУ й АНБ, — щоб спецслужби більше не діяли в темряві, звітуючи лише перед президентом.
Суть усього пакета проста: президент із майже-монарха, що почувався над законом, став підзвітним — Конгресу, судам, незалежним наглядачам. Його обступили запобіжниками з усіх боків.
Саме цю клітку наступні десятиліття періодично намагалися відчинити. Зокрема — Дік Чейні. І тут є своя інтрига: Чейні ніколи не був президентом, лише віцепрезидентом, тобто формально «номером два». Та попри це — а може, саме тому — він усе життя був переконаний: президент Сполучених Штатів мусить мати більше влади, ніж йому лишили після Вотергейту.
Тому він взявся повертати цю владу крок за кроком.
Молодий Дік Чейні починає працювати в Білому домі
Щоб зрозуміти чому Чейні прагнув розширити владу і повноваження президента, повернімось до 1970-х — коли він був ще молодим і амбітним.
Його кар'єра стрімко пішла вгору за президента Джеральда Форда — того самого, що очолив країну одразу після відставки Ніксона, у розпал вотергейтського скандалу.
Зовсім молодим Чейні став керівником апарату Білого дому — по суті, права рука президента, людина, що керує всією його командою й вирішує, хто і з чим дійде до першої особи. Наймолодшим в історії на цій посаді.
І ось що важливо: Чейні потрапив у Білий дім саме тоді, коли Конгрес активно майстрував свою клітку для президента. Він на власні очі бачив, як місяць за місяцем президента обкладають новими обмеженнями, як слабшають важелі в руках його шефа. Там, зсередини, у нього й визріло переконання на все життя: маятник хитнувся задалеко, Вотергейт зробив президента надто слабким — і це треба колись виправити.
1987 рік: Чейні пише свій маніфест
Минуло десять років. Чейні вже не помічник президента, а конгресмен — і отримує нагоду перетворити своє переконання на цілу теорію.
Нагода трапилась неприємна. У середині 1980-х вибухнув скандал Іран-контрас. Коротко суть: адміністрація Рейгана таємно продавала зброю Ірану (хоча офіційно це було заборонено), а виручені гроші нишком пускала на фінансування повстанців-контрас у Нікарагуа — попри те, що Конгрес прямо заборонив таку допомогу. Тобто виконавча влада діяла за спиною законодавців, обходячи їхню пряму заборону.
Конгрес зібрав комісію для розслідування. Більшість у ній написала розгромний висновок: адміністрація завинила, діяла нечесно й потай. Але Чейні, що був у тій комісії старшим від республіканців, із цим не погодився — і випустив власну, окрему доповідь (її так і називають — «доповідь меншості», бо її підписала менша частина комісії).
Чейні фактично став не на бік закону, а на бік тих, хто його обійшов. Його логіка була така: винна не адміністрація — винен сам Конгрес, бо він узагалі не мав права так обмежувати президента. У зовнішній політиці, доводив Чейні, президент має особливі, «вроджені» повноваження, які дозволяють йому діяти через голову законодавців. Опоненти назвали це прочитання Конституції «істеричним».
Цей документ і став маніфестом. Усе, що Чейні втілюватиме через двадцять років при владі, вже було тут прописано. До того ж над текстом разом із ним працював молодий юрист Девід Еддінгтон — людина, яка потім стане його правою рукою й головним «мозком» у питаннях президентської влади.
Маніфест оживає: Чейні при владі
Минуло ще майже двадцять років — і доля дала Чейні можливість реалізувати те, про що він писав.
У 2001 році він став віцепрезидентом при Джорджі Буші-молодшому. Формально це посада «номер два», здебільшого церемоніальна. Але Чейні зробив із неї щось небачене: його вважають чи не найвпливовішим віцепрезидентом в історії США — справжнім сірим кардиналом, що стояв за спиною президента й тримав у руках реальні важелі.
А далі сталося 11 вересня 2001 року. Теракти, що сколихнули світ, дали Чейні ідеальний момент: в атмосфері страху й «війни з тероризмом» будь-яке розширення президентської влади подавалося як питання безпеки. І Чейні взявся втілювати написане в доповіді 1987-го.
Найяскравіший приклад — таємна програма прослушки. За дорученням адміністрації спецслужби почали стежити за розмовами й листуванням без ордерів того самого суду, який створили після Вотергейту. Тобто закон прямо порушувався. Коли газета «Нью-Йорк Таймс» це викрила, Чейні навіть не виправдовувався — він посилався на свою стару доповідь 1987 року як на готове обґрунтування.
Поряд працювали його люди — той самий Девід Еддінгтон і юрист Джон Ю.
Це були юристи особливого ґатунку: їхнє ремесло полягало в тому, щоб вишукувати в законах шпарини й писати документі й висновки, які «юридично обґрунтовували» те, що влада вже вирішила зробити. Коли адміністрація захотіла застосовувати тортури до підозрюваних у тероризмі, саме Джон Ю склав сумнозвісні меморандуми, що — через хитре тлумачення — нібито дозволяли це робити, обходячи заборону. Простими словами: їм ставили задачу «зроби так, щоб заборонене виглядало законним» — і вони її виконували.
У хід пішли й інші інструменти: підписні заяви (президент підписував закон, але додавав приписку, що виконуватиме його по-своєму — або взагалі не буде) та безстрокове утримання людей за ґратами без суду й вироку.
Так теорія стала практикою. Клітку, яку Конгрес звів після Ніксона, Чейні методично розпилював зсередини — не гучними реформами, а тихою юридичною технікою. І найважливіше: багато з цих прийомів нікуди не поділися після відходу Чейні. Владу, одного разу здобуту, адміністрації рідко повертають добровільно — вона просто чекає наступних рук.
Доктрина єдиної виконавчої влади
Усе, що робив Чейні — від доповіді 1987-го до прослушки без ордерів, — трималося на одній ідеї. У неї є назва: доктрина єдиної виконавчої влади (unitary executive theory).
Конституція США каже, що «виконавча влада належить президенту», — але не розписує, наскільки далеко ця влада сягає. На цій недомовленості й виросли два протилежні прочитання.
Помірне: президент сильний, але Конгрес має право його обмежувати — створювати незалежні відомства, захищати певних чиновників від звільнення, вимагати погоджень. Влада розподілена між гілками.
Радикальне (те саме, за яке стояв Чейні): весь виконавчий апарат — усі міністерства, агенції, спецслужби — підпорядкований особисто президентові, і більше нікому. Він може звільнити будь-кого, контролювати будь-яку установу, а спроби Конгресу його зв'язати — це замах на його конституційну владу. Простими словами: у виконавчій гілці президент — одноосібний господар.
Саме тому доктрина така вибухова. Якщо прийняти її всерйоз, більшість вотергейтських запобіжників — незалежний прокурор, захищені від звільнення наглядачі, обмеження на стеження — виявляються «неконституційними». Клітка, яку Конгрес зводив десятиліттями, розсипається не від грубої сили, а від одного юридичного аргументу.
Чейні не вигадав цю теорію — її сформулювали консервативні правники ще за Рейгана. Але саме Чейні зробив найбільше, щоб із кабінетної ідеї вона стала робочим інструментом влади. Він пішов із політики, а потім і з життя — а доктрина лишилась. Відточена, перевірена на практиці й готова для будь-кого, хто захоче нею скористатися.
Чейні вибудовував могутню президентську владу так, ніби її завжди триматимуть надійні, відповідальні руки. А про те, що колись у крісло президента може сісти «не та» — на його ж думку — людина, він не подумав.
Мені здається Чейні ідеалізував саму постать президента. Він вірив у мудрого, стриманого лідера, що користується силою на благо Сполучених Штатів Америки. Хоча він сам працював поряд із Джорджем Бушем-молодшим — президентом, який радше делегував і покладався на команду, ніж сам тримав кермо (недарма ж казали, що справжня влада — в руках Чейні).
Тобто Чейні на власні очі бачив, що президент буває яким завгодно — а все одно закладав під посаду владу, розраховану на ідеал.
І коли до влади вдруге прийшов Дональд Трамп, уся доктрина єдиної виконавчої влади обернулася проти того, в ім'я чого Чейні її будував. Зброю, створену для «сильного, але відповідального» президента, дістав той, кого сам Чейні вважав загрозою республіці.
Різницю між двома президентствами Трампа варто пояснити окремо, бо вона тут ключова. У першу каденцію (2017–2021) навколо нього ще було чимало досвідчених людей і тверезих радників — генералів, фахових чиновників, людей що знали свою справу. Вони діяли як запобіжник: стримували його пориви, подекуди відмовлялися виконувати найризикованіші накази, гасили гострі кути його характеру.
У другу каденцію все інакше. Навчений першим досвідом, Трамп зробив висновок — і цього разу набрав команду не за фахом, а за відданістю. Довкола лишилися переважно лояльні, ті, хто не сперечається. Запобіжник зник. І Трамп сповна скористався всіма тими можливостями, які колись, десятиліття тому, відчинив для президентської влади Дік Чейні.
І в цьому — іронія історії і влади.
Що дісталося Трампу
Подивімось, як саме Трамп користується спадком Чейні. Найкраще видно, якщо повертатися до кожного пруття клітки, яке ми вже роздивились, — і дивитись, як він його розхитує.
Перше: він заморожує гроші, виділені Конгресом. Пам'ятаєте Impoundment Control Act — закон 1974 року, що забороняв президентові притримувати кошти, які Конгрес уже призначив?
Трамп робить саме те, проти чого той закон писали: відмовляється давати гроші на програми, які йому не до вподоби, і при цьому прямо називає сам закон неконституційним. Тобто б'є точно по тому запобіжнику, який ставили після Ніксона.
Друге: він звільняє тих, кого раніше звільнити не міг. Згадайте незалежних наглядачів і прокурорів — тих, кого закон після Вотергейту спеціально захистив від президента, щоб було кому його контролювати. Трамп, спираючись на доктрину єдиної виконавчої влади (весь апарат підпорядкований президентові особисто), звільняє інспекторів і членів незалежних комісій — попри закони, що їх боронили.
А Верховний суд у 2025 році загалом став на його бік: дозволив звільняти керівників незалежних агенцій (трудових, споживчих), фактично підриваючи 90-річний захист, що беріг таких чиновників від президента. Щоправда, з двома обмовками: формально це поки тимчасові ухвали, а не остаточні вироки, — і ФРС суд свідомо лишив недоторканою. Останнє ще спливе, коли говоритимемо про тиск на центральний банк.
Третє: він користується «надзвичайними повноваженнями». Згадайте National Emergencies Act, що мав тримати в рамках президента під час надзвичайного стану. Трамп узяв старий закон про економічну надзвичайну ситуацію й на його підставі запровадив масштабні тарифи — одноосібно, обійшовши Конгрес, якому за Конституцією й належить вирішувати такі речі. Це та сама логіка «вроджених» повноважень із доповіді Чейні 1987-го, лише перенесена в економіку.
Четверте: він оголошує, що судді йому не указ. Коли суди блокують його рішення, люди з оточення Трампа — зокрема віцепрезидент Венс — заявляють, що судді взагалі не мають права оскаржувати «законну владу» президента. А це майже дослівно та думка, яку Чейні виклав ще у 1987 році: у президента є особливі повноваження, у які ніхто не має втручатися.
Окрема історія — з прокуратурою. Пам'ятаєте, що після Вотергейту створили посаду незалежного прокурора — слідчого, не підвладного президентові, щоб було кому розслідувати саму верхівку? Цей запобіжник зламався ще до Трампа: закон про незалежного прокурора згас у 1999 році, і відтоді таких слідчих призначає саме Міністерство юстиції.
А далі Трамп добудував контроль над юстицією. Спершу поставив на чолі міністерства свою людину — генпрокурорку Пем Бонді. Коли ж вона здалася йому недостатньо завзятою (зокрема мляво переслідувала його політичних опонентів), у квітні 2026-го він звільнив і її — а на її місце посадив Тодда Бланша, свого колишнього особистого адвоката. Тобто орган, що мав би за потреби розслідувати владу, тепер очолює вчорашній персональний захисник президента.
«Хрещений батько»
Коли восени 2025 року Чейні помер, американська преса вийшла з хвилею матеріалів про його спадок. І багато оглядачів — надто з ліберального табору — проводили ту саму думку: хоч під кінець життя Чейні й став запеклим критиком Трампа, саме він розчистив тому шлях. Публіцисти навіть дали йому хльосткий титул — «хрещений батько трампівського президентства».
Це, звісно, оцінка, а не вирок: прихильники Чейні заперечать, що він будував владу заради безпеки країни, а не заради Трампа. Але образ влучний — і добре схоплює іронію, якою просякнута вся ця історія.
Чому, власне, Чейні так і не прийняв Трампа?
Відповідь — у подіях 6 січня 2021 року. Коли Трамп програв вибори, він відмовився визнати поразку, а його прихильники пішли штурмом на Капітолій, щоб зірвати передачу влади. Для Чейні це була межа. Довічний республіканець, архіконсерватор, він у 2024-му зробив немислиме — публічно підтримав демократку Камалу Гарріс. І пояснив прямо: за всю історію США не було людини, яка загрожувала б республіці більше за Трампа, бо той намагався «вкрасти вибори, вдавшись до брехні й насильства». Трамп у відповідь обізвав його «нікчемним RINO».
Чейні відвернувся від Трампа саме за те, що той знехтував найголовнішим обмеженням — визнати поразку й віддати владу мирно. Чейні все життя розхитував інституційні запобіжники, певний, що владу втримають гідні руки. А коли влада дісталася тому, хто не визнає жодних меж, він жахнувся. Людина, що послабила клітку, під кінець життя з жахом дивилася, як у неї заходить саме той звір, від якого та клітка й мала боронити.
Ліз Чейні
Останній, важливий штрих. Трамп не просто не пробачив Чейні — він витіснив із партії його доньку.
Ліз Чейні була висхідною зіркою республіканців, третьою особою у фракції Палати представників. Але після 6 січня вона стала найгучнішим республіканським критиком Трампа: проголосувала за імпічмент, очолила розслідування штурму Капітолія. Партія, яку Трамп уже переробив під себе, відповіла безжально — Ліз позбавили посади, винесли осуд, а у 2022-му вона розгромно програла праймеріз супернику, якого особисто благословив Трамп.
Але Ліз Чейні з політики не зникла: пішла з Конгресу, але лишилася одним із найгучніших голосів проти Трампа, написала книгу-застереження й не раз давала зрозуміти, що її боротьба не скінчена.
