Зазвичай, революції призводять до секуляризації суспільства та встановлення нових громадських цінностей — так каже ліберальна історіографія. Але Ісламська революція в Ірані перевернула це уявлення. Скинувши монархію, до влади прийшли не демократи-республіканці — владою стали ісламські священнослужителі, що повернули розвиток суспільства у зворотній бік. "Перша постмодерністська революція", за визначенням Мішеля Фуко, призвела до зростання ісламського екстремізму у світі, створила свою владну систему і багато чому стала подією, яка визначила історію наступного століття. Але, цю революцію майже не вивчали конкретно: здебільшого Іранську революцію 1979 року розглядають через парадигму Французької революції 1789 року чи Російської революції 1917 року, дописуючи до цих історій специфічні іранські деталі. Як кажуть деякі не дуже розумні історики, історія любить повторюватись, але двох однакових випадків в історії не буває. В українській науці з вивченням цієї теми все набагато більш сумніше, аніж навіть на заході, і це при тому, що режим в Ірані, утворений цією революцією, є одним з ворогів нашої держави і активно підтримує злочинні дії РФ. Тому, настав час ґрунтовного розгляду події, про яку не люблять багато говорити.
Старий добрий Шах
У світі кінець 60х пройшов під знаком сексуальної революції та червоного травня 1968 року у європейських містах, що символізував остаточну моральну перемогу неомарксизму у головах значної частини молоді. В Ірані ж кінець 60х років проходив під девізом "Білої Революції" — економічної та культурної модернізації країни під началом шахіншаха Мохаммеда Рези Пехлеві. На той момент іранці вже більше 60 років проживали у відносно модерновому суспільстві, що утворилось на іранській землі з моменту Конституційної революції 1906 року, яку за впливом на подальшу історію Ірану можна порівняти з Реставрацією Мейджі в Японії, численних внутрішніх конфліктів, що послідували за нею і завершились приходом до влади Рези Пехлеві, що вступив на престол рішенням персидського парламенту. В той же час, до початку Білої Революції іранська культура зберігала дуже багато феодальних, арабських, та і просто дуже давніх елементів, як питомо іранських, так і занесених тюркськими чи арабськими завойовниками. Шах був налаштований остаточно вестернізувати країну, ліквідувати тюрко-арабський вплив у культурі і згуртувати країну на ґрунті спільних іранських цінностей.
Таким чином, на рубежі 60-70х років великі міста Ірану було майже неможливо відрізнити від нових районів Гамбурга, Стокгольма чи Амстердама. Нова іранська архітектура будувалась здебільшого у модних на той час стилях, мода містян так само йшла в ногу з європейськими тенденціями. В музиці, медіа та освіті Іран не тільки не відставав від країн Західної Європи, а в чомусь навіть обганяв їх — до прикладу, телебачення в країні поширювалось настільки швидко, що Іран мав стати першою країною з масовим телебаченням, але без масових радіо та преси. Форсована індустріалізація та високі темпи економічного зростання (+10-12% до ВВП на рік) забезпечували велику кількість робочих місць та потребували гарно освіченого населення, яке тоді було доволі молодим, а вступаючи до університетів, вони могли мати значні контакти з країнами Заходу та їх мешканцями.
Велика кількість освіченого молодого населення, очевидно, не може залишитись осторонь політики. На той час офіційна політика в Ірані була сумніша, ніж в деяких країнах розвинутої демократії. У парламенті засідали дві партії: партія "Новий Іран" (Iran-e Novin) і Народна партія (Mardom), перша вважалась партією влади, а інша формально вважалась опозицією і мала трохи більш ліберальну програму. По суті ж, обидві партії були носіями правоконсервативного монархічного курсу, що забезпечували де-факто абсолютне правління шахіншаха і повне одобрення всіх запропонованих законів. Низова ж політика була набагато веселішою. В Ірані на той час неформально існували політичні сили усіх політичних координат: від ультраправих націоналістів (Паніраністська партія, неонацисти СОМКА), лібералів та соціал-демократів різної ступені поміркованості (Національний фронт Ірану) до комуністів (партія Туде) та ультралівих (ОМІН і різні групи міських партизан). Офіційні партії підтримували чиновники, великі бізнесмени, що з'явилися у часи економічного зростання, значна частина духовенства та феодалів. Несистемних лібералів підтримувала міська творча та виробнича інтелігенція, а молодь звісно ж тягнулась до радикалів — або до праворадикалів неонацистського толку по типу СОМКА (меншість), або до різних лівих угрупованнь (більшість). Як бачимо, у сфері низової політики Іран кінця 60х абсолютно не відставав від країн Заходу.
Ісламісти в Ірані та їх ідейна еволюція
Можете спитати — а де у цьому спектрі ісламісти? Їх у всьому світі вважають головними фігурами низової політики часів шаха, але насправді все було дещо інакше.
Перші організовані групи ісламістів почали з'являтись в середині 40х років, а офіційною датою їх оформлення та справжньої популярності став 1963 рік — цього року шахіншах оголосив про початок Білої Революції та виніс частину запланованих реформ на всенародний референдум, на якому вельми очікувано підтримка реформ сягнула 99% голосів. І цей крок міг би пройти непоміченим, якби не діяльність людини, чиє ім'я потім стане нарицательним у світі та навіки увійде в історію політики — знайомтесь, аятолла Рухолла Моставафі Мусаві Хомейні. Народився він 24 вересня 1902 року в місті Хомейн (прізвище походить від рідного міста) в тодішній персидській провінції у родині базарної буржуазії, чиї предки в кінці 18 століття мігрували з Ірану до одного з індійських князівств, але потім дід Хомейні, Ахмад Хінді (індійський) повернувся назад у Персію. Саме це і дозволило шахській пропаганді зображати Хомейні як іноземця, що насправді походить з Індії. Здобув релігійну освіту, змолоду виступав проти реформаторських замашок нової династії, і у 1950х роках отримав статус аятолли — вище духовне звання у шиїтів-імамітів (або двунадесятників). Через опозиційність до уряду та фанатичне відстоювання ісламських принципів мусив вести свою релігійну та викладацьку діяльність непублічно. Аж до рокового 1963 року.
3 червня 1963 аятолла Хомейні виступив з промовою у одному з медресе, де назвав шаха "жалюгідною, нещасною особою", звинуватив його у пособництві США та Ізраїлю а також підкреслив, що реформи, які плануються шахом, протирічать ісламу та законам шаріату. Після цієї заяви, у Тегерані зібрався 100-тисячний мітинг у підтримку Хомейні, учасники якого вигукували антивладні та релігійні лозунги. У влади моментально виникли асоціації з подіями десятирічної давнини, всенародного протесту проти операції "Аякс", коли за прямого сприяння англосаксів іранська армія розігнала прихильників демократично обраного уряду ліберального прем'єра Мохаммеда Мосаддика. Хомейні було заарештовано через два дні після промови та мітингу, а демонстрація проти була моментально розігнана армійськими частинами із застосуванням бронетехніки. Саме з цих подій традиційно в сучасному Ірані відраховують початок революційного супротиву. Натомість, ліберали та соціалісти переносять дату початку революції на 10 років раніше, коли відбулась сумнозвісна операція "Аякс". В чому ж різниця між цими рухами із різницею в 10 років?
Мохаммед Мосаддик був світським, ліберальним політиком, що встиг взяти участь ще у революційних подіях 1906-09 років, тому з перших вуст знав про важливість конституції та демократичних процесів, у яких в наступні роки брав активну участь, врешті у 1951 році ставши прем'єр-міністром Ірану. Він проводив цілком лівопопулістську програму: ліквідація феодального землеволодіння на селі, націоналізація нафтових промислів, що безжально експлуатувались британськими та американськими компаніями, і т.д. Англосаксам це очевидно не подобалось, особливо пункт про націоналізацію нафтових промислів, що було зроблено у 1951 році. Це викликало значне обурення у Британії та США, які очевидно розірвали дипломатичні відносини з Іраном та оголосили міжнародний бойкот іранської нафти. Врешті, після декількох років підготовки, 14 серпня 1953 року шах відсторонив Мосаддика від посади. Це рішення викликало масові заворушення під проводом Національного Фронту (партія, заснована Мосаддиком) та комуністів з Туде, які вже почали проголошувати республіку на вулицях міст країни. Проти них виступили озброєні прихильники монархії, яким за підтримки армії вдалось стабілізувати ситуацію і зберегти шахіншаха на престолі. Ці події призвели до утворення авторитарного персоналістського режиму на чолі з шахом Мохаммедом Резою та придушення всякої опозиції системі.
Ці події підтримали здебільшого містяни, тобто міська інтелігенція, частина робітництва та так званих базарі (базарна буржуазія), що підтримували оголошений прем'єром курс на націоналізацію чорного золота. Тоді як аристократія, місцеві феодали та духовенство залишились на боці шаха. Останнє є критичним фактором того, що селяни залишились байдужими до подій 1953 року. Тоді Іран все ще залишався напівколонією західних держав, але вже через 10 років Пехлеві взяв курс на підвищення самодостатності Ірану від наддержав шляхом проведення реформ, деякі з яких один в один копіювали плани Мосаддика. До прикладу, нафта навіть після перевороту залишилась в руках держави, а земельна реформа шаха так само ліквідувала феодальну систему. Проти цього вже виступили як самі феодали, так і духовенство, що бачило у реформах посилення вестернізації та відрив від релігії, що і стало каталізатором протестів 1963 року. Основною же соціальною базою ісламістів став новий пролетаріат — колишні селяни, що масово виїзжали в міста наприкінці 50х років, коли розпочалась індустріалізація Ірану. Працюючи на низькооплачуваній роботі, вони залишались глибоко релігійними, водночас відчуваючи гостру несправедливість стосовно процвітаючих міст та все ще занедбаної сільської місцевості. Поступово, опозицію стали підтримувати і базарі, незадоволені різким зростанням податків. Все це і призвело до такої масовості ісламістських протестів, побачивши яку, прихильники опозиційних партій потягнулись в альянси з групами ісламістів, сподіваючись виграти і собі шматок впливу на багатотисячну, малоосвічену пролетарську масу.
Алі Шаріаті і червоний шиїзм
Очевидно, тісно контактуючи один з одним, ліві та ісламісти не могли не почати тісний ідейний обмін. І обличчям цього курсу на зближення здавалося б непримиримих противників релігії та її прихильників став один з найвизначніших іранських філософів 20 століття на ім'я Алі Шаріаті. Він народився у 1933 році в родині ісламського вченого, що заснував у своїй провінції Хорасан центр пропаганди ісламу в часи, коли авторитарна модернізація першого Пехлеві та паралельно марксисти набирали силу. Мав педагогічну освіту, і за час навчання в коледжі зтикнувся з жахливим станом тодішнього іранського суспільства та економіки, шукаючи вихід з цього становища як у працях мусульманських філософів, таких як Мухаммед Ікбал чи суфійський поет Джалал-ад-дін Румі, так і у західних школах політичної думки. У 1953 році підтримав Мосаддика, за що переслідувався шахською держбезпекою, і врешті після арешту у 1957 році виїзжає до Франції, де стає одним з кращих студентів Сорбонни, спілкується з алжирськими революціонерами та іншими іранськими політемігрантами, перекладає на персидську деякі праці нових лівих і загалом формує власну доктрину, яку починає викладати в Ірані після свого повернення у 1964 році. Лекції Шаріаті були надзвичайно популярні серед широких мас: їх слухали як звичайні студенти та пролетарі, так і представники середнього та вищого класу, а про інтелігенцію годі й казати. Власне, чим саме Шаріаті зміг зачепиту свою велику аудиторію?
При біглому огляді основних ідей Алі Шаріаті важко не помітити дуже сильний вплив марксизму на них. Це і не дивно, адже у часи навчання у Парижі він очевидно був дуже гарно ознайомлений з марксистською доктриною та був особисто знайомий з Жан-Полем Сартром і вихідцем з Вест-Індії Францем Фаноном, що є головним автором ідеї "деколонізації". Але, все ж не можна забувати про те, що Шаріаті походив з релігійної родини шиїтського богослова, і відповідно, шиїтський іслам він вивчив раніше, ніж принципи марксизму. Тут вкрай важливо зробити невеликий відступ для тих читачів, хто не сильно розбирається в історії релігій та різниці між течіями ісламської релігії. Шиїзм — це друга за кількістю прихильників течія ісламу після автентичного суннізму, яка стверджує, що керувати уммою (світовою громадою мусульман) може лише прямий нащадок пророка Мухаммеда, першим з яких був Алі ібн Абу Таліб — зять та кузен Пророка, який отримав владу у Халіфаті після правління трьох попередників з числа перших послідовників Мухаммеда, формально обраних зібранням вірних, що за шиїтською доктриною було узурпацією влади Алі. В результаті, Алі був вбитий руками заколотника, а його син Хусейн загинув у бою проти військ династії Омейядів, яка стала керувати халіфатом після вбивства Алі і передачі влади від іншого сина Алі Хасана до шостого халіфа Муавії. Дуже заплутана і складна історія, але вона є ключовою у тому розумінні ісламу, яке розвинув Алі Шаріаті. У розумінні шиїтів, Алі ібн Абу Таліб і його син Хусейн є борцями проти деспотичного правління, захисниками істинної віри та знедолених (мостазафін). Останній термін чотири рази згадується в Корані, але найбільший розвиток він отримав саме в шиїтській богословській традиції. Шиїти розуміють термін "знедолені" як позначення людей, фізично та економічно настільки слабких, що вони не здатні розрізнити правду та брехню, а також для позначення людей, що можуть відрізнити істину від наклепу, але через тиск з боку пригнічувачів вони не можуть жити згідно цієї істини. Алі Шаріаті поклав цей термін в одну зі своїх основних ідей, яку він назвав "червоний шиїзм" (Іслам Алі), тобто іслам як революційна ідеологія боротьби проти тиранії, за справедливість, рівноправ'я та солідарність. Цей іслам протистоїть "чорному шиїзму" (Іслам Омейядів), тобто догматичному, традиціоналістському ісламу духовенства, яке у свою чергу обслуговує інтереси влади. Ця ідея очевидно перегукується з ідеями латиноамериканської "Теології звільнення", що переглядає традиційну католицьку доктрину в дусі соціалізму, зображуючи Ісуса Христа не тільки утішителем, а й визволителем знедолених, яким у Шаріаті був Алі і праведні імами.
Конфлікт "Знедолені— Пригнічувачі" Алі Шаріаті трактував цілком у дусі марксизму, що ця боротьба в своєму кінці призведе до повного знищення системи пригнічення і встановлення безкласового суспільства. Цю боротьбу Шаріаті співставляв з майбутнім поверненням Прихованого Імама — дванадцятого імама шиїтів, що загадковим чином зник, і за шиїтською доктриною, має повернутись в кінці віків і дати відсіч силам зла. Відповідно, Шаріаті відкидав пасивну релігійність і роль релігії як заспокійливого засобу для суспільства, наголошуючи на мобілізаційній ролі релігії, що здатна мобілізувати суспільство на боротьбу за знищення експлуатації та пригнічення. Звісно, антиклерикальна риторика Шаріаті відштовхнула від нього частину консервативних мулл, але натомість він наголошував на тому, що найбільш освічені представники духовенства мають брати участь в управлінні суспільством, але обмежував їх суспільну роль ролями наставників для народу і стримувачів гедоністичних та егоїстичних бажань.
Стосовно ж ролі, яку релігія мала грати у боротьбі народів Третього світу, то Шаріаті відкидав позицію марксизму стосовно релігії. У переписці з вищезгаданим Францем Фаноном він писав, що відкидати релігію у антиколоніальній боротьбі нерозумно — навпаки, повернення до своїх коренів, до самих себе, додасть народу сил у цій боротьбі. Тут колосальну роль зіграла популярна серед іранської інтелігенції 60-70х років концепція "Повернення до себе" (Bazgâšt be hištân), яка стала іранською версією антиколоніального дискурсу автентичності, і у розробці якої Алі Шаріаті брав дуже активну участь. Одним з основних авторів цього дискурсу поруч з Шаріаті був письменник та активіст Туде Джалал Але-Ахмад, що написав книгу "Західництво" (Garbzadegi), у якій різко критикував сліпе копіювання західних моделей модернізації суспільства, що призвело до відриву іранців від своєї культури, віри, та ідентичності, що привело врешті до відставання Ірану і інших ісламських країн від країн Заходу. Виходом з цього стану є виключно повернення до своєї культури та ідентичності. Шаріаті вторить Але-Ахмаду у важливості повернення до себе, але у своїх працях виходив за межі звичного культурного нативізму, характерного для інтелектуалів Третього світу, базуючись у цьому на своїй улюбленій дихотомії двох омофонних персидських слів "Самість" (hiš) і "Плуг" (hiš), відділяючи концепцію "Повернення до себе" від простої ностальгізації минулого, задаючи питання "Повернення до якої самості?", обираючи замість романтизованого образу минулого зростання самосвідомості людини, зростання її виробничих сил, та повернення до іранської культури та ісламської віри, але не у формі батьківської традиції чи спадщини, а у формі ідеології та віри. Звісно, Шаріаті розумів, що ісламська традиція дуже сильно дискредитована і втрачена після періодів правління внутрішніх і зовнішніх пригнічувачів, і тому відводив інтелектуалам провідну роль у формуванні питомо іранської моделі модернізації. У формуванні цього дискурсу, яким би автентичним він себе не представляв, помітно дуже сильний вплив західних ідей Контрпросвітництва по типу ідей Мішеля Фуко, чи ідей Франкфуртської школи марксизму.
Підсумовуючи ідейний спадок Алі Шаріаті, можна сказати, що ця людина першою помітила схожість ідей ісламу та марксизму, зумівши не просто поєднати їх, а ще й оновити та популяризувати. На його ідеї повпливала філософія екзистенціалізму Сартра та критика капіталізму Маркса, що знайшли своє відображення у вченні про "Червоний шиїзм", популярний у 60х роках серед західних лівих дискурс деколонізації, що в працях Шаріаті органічно з'єднались з шиїтським містицизмом та легендою про Хусейна, що загинув мучеником в бою проти військ тирана, акцент на ісламському понятті "Знедолені" та трактовка ісламу в дусі латиноамериканської теології звільнення так само поєднуються з марксовою ідеєю про фінальну битву пригнічуваних проти пригнічувачів. Цілком можна сказати, що Алі Шаріаті — лівий мислитель, представник постколоніального модернізму, який бачив в ісламі шлях до визволення Ірану з-під західного впливу і оновлення суспільства на ідеалах рівності та солідарності, що в рівній мірі наявні як в ісламі, так і в марксизмі.
Від герільї до світанку
Все більше проникнення до Ірану західних ідей та тактик боротьби, а також поява власних мислителів та ідеологів, зумовили появу в Ірані у другій половині 60х років перших сильних революційних організацій. Більшість з них були лівої орієнтації, складались з молоді і були налаштовані на насилля — в цьому плані Іран ішов в ногу з політичними трендами тогочасної Європи зі зростанням політичного тероризму. Невеликі групи ультралівих почали з'являтись вже після подій 1963 року, коли стало очевидно, що в найближчий час, доки режим Пехлеві залишатиметься стабільним, скинути його масовим протестом не вдасться. До них йшли молоді активісти з заборонених та занадто мирних Туде та Національного Фронту, які навіть переживаючи репресії та арешти своїх членів продовжували топити за реформи та конституцію.
Найвпливовішими групами комуністів були:
Організація Партизан-Федаїнів Іранського Народу (ОПФІН) — марксисти-леніністи, натхненні тактикою Че Гевари для боротьби проти режиму, трохи пізніше в їх дискурсі з'явились елементи маоїзму, як це часто бувало у таких рухів. Утворена у 1971 році шляхом злиття двох груп міських партизанів, що існували як мінімум з 1963 року. Складалась з представників студентства та інтелігенції з іранського середнього класу.
Організація Моджахедів Іранського Народу (ОМІН) — утворена студентами Тегеранського Університету у 1965 році. Ідеологічно дуже сильно спирались на ідеї Алі Шаріаті та класичний марксизм, відповідно їх метою було створення "тоухідного суспільства" — тобто безкласового суспільства з вірою в єдиного Бога. Складалась зі студентів та інтелігенції.
При ідеологічній схожості та тотожності цілей засоби їх досягнення у ОПФІН та ОМІН були різними. Перші взяли ставку на повномасштабну партизанську війну як в місті, так і на селі, сподіваючись підняти на повстання весь народ. Другі ж відкинули ідею Мао про селянську війну, і зробили ставку на війну в місті. Але, для підготовки до будь-якої війни потрібен час. І врешті, після довгих років підготовки, керівництво ОПФІН вирішує 6 вересня 1970 року відправити свій лісовий загін до гір північно-західного Ірану, біля узбережжя Каспійського моря. 22 члена організації готувались в лісах біля міста Решт до ведення партизанської війни, налагоджували контакти з чабанами та намагались вербувати сільську молодь до своїх лав. Однак, на початку лютого 1971 року двоє з членів групи під час агітаційної роботи потрапили до рук шахської жандармерії, що фактично означало розкриття групи та злам усіх подальших планів. У партизан не було іншого виходу, як атакувати поліцейське відділення і звільнити товаришів.
8 лютого 1971 року озброєні бойовики ОПФІН атакували жандармський пост в селищі Сіяхкаль в остані (провінції) Гілян, вбили трьох поліцейських, звільнили побратимів і відступили в ліс. Уряд в Тегерані вкрай серйозно поставився до цього інциденту, направивши до регіону поліцейські підрозділи, посилені десантниками та гелікоптерами, командування контингентом було довірено рідному брату шахіншаха. Під час боїв в лісах двоє федаїнів загинуло, половина групи потрапила в полон, всі вони не пережили арешту або були розстріляні. Режим спочатку розпочав масовану антикомуністичну пропаганду в університетах, а потім припинили навчання на тиждень. Через декілька днів після публічного оголошення про ліквідацію "Сіяхкальської групи" федаїни вбили в Тегерані генерала САВАК (політична поліція шахського Ірану) Зію Фарсіва. Це змусило охранителів гарячково шукати лівих активістів серед студентів, і як виявилось, ліві ідеї мали дуже сильний вплив на іранське студентство: через два місяці після Сіяхкальського інциденту під час чергової облави у Тегеранському Університеті поліція заарештувала 12 студентів, інші же студенти влаштували демонстрацію зі спаленням опудала шаха і бійкою з поліцією. Весною того ж року три члени ОПФІН відправились з візитом до Організації Визволення Палестини, яка в той час навчала терористів та екстремістів всього світу, і повернулись назад з бойовим досвідом та зброєю. Це далось взнаки вже восени, коли шахіншах влаштував грандіозне святкування 2500-річчя іранської монархії (за певними даними найдорожче святкування в історії). У дні монархічного фестивалю, що мав показати наступність Пехлеві ледь не від самих Ахеменідів та успіхи "Білої Революції", по Тегерану прокотилась серія вибухів на лініях електропостачання та радіокомунікаціях з метою зірвати пряму трансляцію святкувань в Пересполі (давній столиці Ірану), до яких додався вибух в ірано-американському культурному центрі та пограбування банку "Садерат". Всі ці акції були організовані бойовиками ОПФІН та ОМІН, які після подій в Сіяхкалі вирішили приєднатись до боротьби федаїнів.
Інцидент в Сіяхкалі відкрив епоху іранських Свинцевих семидесятих, які завершились остаточним знищенням монархії. Цей період в Ірані за активністю вуличних терористів був схожий на європейські 70ті, але з місцевими особливостями. Активна діяльність лівих сил при десятки разів меншій активності правих робить іранські свинцеві часи схожими скоріше на німецькі, аніж на італійські, але праві в Ірані того часу не акціонували не через державні репресії (як було і є у ФРН), а через власну малочисельність та почасти лояльність до шаха. Також цей інцидент повпливав на іранську культуру того часу та пошатнув сам шахський режим, що до цієї події вважався максимально стабільним та непорушним.
Вже наступного року режим дав різку відсіч спробам лівих терористів дезінтегрувати систему: 300 людей було заарештовано лише за підозрою у співробітництві з ОПФІН, більшість її членів опинилась за ґратами. Але хвиля терору на цьому не припинилась: пограбування та вибухи продовжились вже влітку, і не припинялись наступні роки. Паралельно зі зростанням впливу на міську студентську молодь лівих ідей і ісламських на пролетарську Іран переживав бурхливе економічне зростання, викликане зростанням видобутку нафти (і остаточної націоналізації значної кількості родовищ) і розвитком промисловості, що сприяло розвитку в голові шахіншаха ідей власної богообраності та безкінечності власного режиму:
Там, де немає монархії, є анархія, олігархія, або диктатура. Крім того, монархія – це єдиний можливий засіб для управління Іраном… Щоб щось зробити, потрібна влада, а щоб утримати владу, не треба ні в кого питати дозволу чи поради. Можна ні з ким не обговорювати рішення. Звісно, я теж міг помилятися. Я також людина. Однак я вважаю, що я маю завдання, місія, і я маю намір виконати її до кінця, не відмовляючись від свого трону. Звичайно, не можна передбачити майбутнє, але я переконаний, що монархія в Ірані проіснує довше, ніж ваші режими. Або, можливо, я повинен сказати, що ваші режими не триватимуть довго, а мій буде.
З інтерв’ю Мохаммеда Рези Пехлеві італійській журналістці Оріанні Фаллачі
Однак я не зовсім самотній, бо мене супроводжує сила, яку інші не можуть сприймати. Моя містична сила. Більше того, я отримую откровення. З того часу, як мені виповнилося п'ять років, Бог весь час у мене за спиною. З того часу, як Бог послав мені ці видіння від пророків... Всім відомо, що я мав видіння. Я навіть написав про це у своїй біографії… Мої видіння були чудесами, які врятували країну. Моє царювання врятувало країну, і це сталося тому, що Бог був на моєму боці.
Там же.
Подібна риторика все більше злила опозиційне духовенство, що гуртувалось навколо аятоли Хомейні, що після подій 1963 року проживав у вигнанні в іракському місті Наджаф. Сама по собі напрашувалась аналогія з легендарним Моїсеєм, що переміг самовпевненого фараона виключно силою свого духу та віри. У 1973 році філософа Алі Шаріаті було заарештовано після майже року підпільного існування, на яке він перейшов після закриття в листопаді 1972 року лекторію Хосейніє-е Ершад на півночі Тегерану, що очевидно викликало гучні протести студентів, які слухали його лекції та підпільно розповсюджували їх конспекти та записи, паралельно з магнітофонними записами проповідей імама Хомейні та опозиційною літературою. І саме ісламісти зберегли певну активність після розгрому лівих організацій та переходу їхніх бойовиків у підпілля, оскільки замість вертикальної організаційної структури, яку зазвичай обирали ліві, вони спирались на своєрідні групи підтримки ісламських вчених, які існували майже в кожній впливовій мечеті у важливих поселеннях. Це допомагало перетворювати мечеті на основні центри антирежимної пропаганди та мобілізації населення на антиурядові протести, на що ліві не були здатні. Однак, якщо ліві спирались на активні дії і революційне насильство, то ісламісти проявляли чудеса пасивності: замість терору вони обрали шлях впливу на мізки мас шляхом соціальних програм для населення фавел чи мобілізації віруючих для ліквідації стихійних лих типу землетрусів, що врешті і привлекло до Хомейні стільки прихильників, тоді як до середини 70х років вплив лівих було обмежено гуртожитками університетів.
1975 рік подарував іранцям сенсаційний, але насправді доволі очікуваний крок — дві основні режимні партії “Новий Іран” та Народна партія злились в єдину Партію Національного Відродження Ірану, або коротко партія “Растахіз” (перс.Відродження). Вона була сформована як державна партія, сила, що має вести країну та народ під проводом шахіншаха до світлого майбутнього. Інші партії фактично були змушені приєднатись до панівної політсили, або іти у підпілля. В тому ж році відбулись вибори, по результатам яких у Меджліс були обрані здебільшого великі бізнесмени та фінансисти — представники нової бізнес-еліти Ірану, що сформувалась за останні роки. Влітку шах запропонував внести до програми “Білої Революції” запровадження фіксованих цін та боротьбу зі спекуляціями, що фактично означало кінець спокійного життя базарних торговців, а населення мало відтоді купляти продукти не на базарі, а в супермаркетах, які в тогочасному Ірані тільки-тільки з’являлись і були здебільшого недоступні для широких мас. Варто відзначити, що базар на Сході — це величезний організм, від якого залежить значна частина населення міста і країни, і будь-які заворушення серед базарі́ ставали причиною більших повстань. Базарна буржуазія, традиційно тісно пов'язана з духовенством, очевидно поповнила ряди активних прихильників ісламського уряду. Які ще за декілька років до того отримали фундаментальний план майбутнього, написаний аятолою Хомейні — праця під назвою “Правління факіха” (Velayat-e fakih).
Всупереч поширеній думці, ідея, викладена у цьому доволі об’ємному фоліанті, не є оригінальною видумкою імама Хомейні. Ідея правління факіха, тобто компетентного ісламського вченого, є доволі давньою шиїтською правовою концепцією, яку до Хомейні розвивали багато мусульманських вчених. Хомейні ж надав цій ідеї політичного та антимонархічного підтексту, наголосивши, що уряд шаха не є ісламським, натомість він є тиранічним і проамериканським. Виходом з цього становища є лише встановлення теократичного правління під керівництвом найбільш кваліфікованого ісламського релігійного авторитета шляхом всенародної революції. В цілому, чіткого плану державного ладу імам Хомейні не надав, а в соціальних питаннях копіював риторику Алі Шаріаті про знедолених.
До речі, про нього. Після півтора року ув'язнення в одиничній камері Алі Шаріаті в тому ж 1975 році випускають на волю за посередництва президента Алжиру Хуарі Бумед’єна, який свого часу був секретарем Фронту Визволення Алжиру і знав Шаріаті особисто. Після двох років очікування на дозвіл він їде з Ірану, оселяється в Саутгемптоні в Великій Британії, і через декілька тижнів раптово помирає, за найпопулярнішою версією від отруєння агентами САВАК. Дуже іронічно, що в рік виходу Шаріаті з в’язниці його найбільш палкі прихильники, а саме ОМІН, переживають розкол на ідеологічному ґрунті. Частина їх керівництва вирішила остаточно відмовитись від ісламу на користь ортодоксального марксизму, хоча більшість бойовиків ОМІН все ще залишались на їх старих установках. Врешті, марксисти утворили власну організацію “Боротьба” (Peykar) і вступили в жорстоке протистояння з материнською організацією, що супроводжувались взаємними вбивствами та ненавистю. Подібні міжусобиці лівих та їх ослаблений репресіями стан відвертали ліву молодь та інтелігенцію в бік ісламістів та ортодоксального крила ОМІН, яка вже у 1978 році мала чисельність в 100 тисяч учасників. Зростання релігійності серед молоді було зумовлено не тільки доволі популярними працями Алі Шаріаті, а й демонстраціями в Кумі (найрелігійнішому місті Ірану), на яких обов'язково звучали антирежимні лозунги. Непримирима антисистемність, організованість ісламістів, а також наявні у них ідеї рівності, взаємодопомоги та загального єднання приваблювали вчорашніх фанатів Че Гевари і Мао Цзедуна до лав ісламістів, і остаточно надали антимонархічному руху зелених фарб.
Незважючи на певну втрату популярності, в 1976 році марксистські міські партизани відновили свою активність і продовжили збройні акції. В червні відбулась перестрілка між бойовиками і поліцією в районі тегеранського вокзалу з втратами як у ментів, так і у партизан. В кінці того ж місяця при затриманні загинув фактичний лідер ОПФІН Хамід Ашраф, а в серпні члени ОМІН викрали трьох співробітників американської технологічної компанії Rockwell International, яка займалась будівництвом системи радіоелектронної розвідки для іранської армії. В листопаді у США відбули президентські вибори, на яких переміг демократ і прихильник всесвітніх прав людини Джиммі Картер. Під тиском його адміністрації наступного року режим мусив відкрутити гайки: вперше за довгий час були припинені тортури в тюрмах, у газетах почали з’являтись статті опозиційних журналістів, а помірна демоліберальна опозиція в обличчі Національного Фронту знову отримала право на діяльність, хай і з обмеженнями. Відновились і антиурядові демонстрації, підживлені новинами про загадкові смерті Алі Шаріаті та старшого сина імама Хомейні Мостафи, які спочатку висували гасла загальнодемократичного толку, але все одно потрапляли під удар поліції та каральних армійських підрозділів. В тому ж році релігійні лідери нарешті створили єдину політичну структуру ісламістів — Організацію Войовничого Духовенства, яка мала очолити ісламістську опозицію та її союзників під проводом Хомейні. Уряд не міг не бачити зростання його впливу на іранську низову політику, і врешті, був змушений дійти до медійної пропаганди.
7 січня 1978 року в одній з найбільших іранських газет “Еттелаат” була опублікована стаття під назвою “Червоний та чорний колоніалізм” про аятолу Хомейні, набрана червоним шрифтом, де його зображували як британського агента змішаного арабо-індійського походження (це мало під собою певний ґрунт, враховуючи що дід Хомейні народився в Індії, але був нащадком персидських іммігрантів), що має на меті віддати Іран на розтерзання всім можливим колонізаторам. Статтю, як виявилось потім, писав особисто міністр інформації Дар’юш Хомаюн в співавторстві зі своїм помічником, а затверджувалась вона на найвищому рівні особисто прем’єр-міністром Джамшидом Амузегаром та шахіншахом, який сам вніс в статтю свої корективи. Урядовці, схоже, не задумувались над тим, що саме ця стаття спровокує найбільші з 1953 року заворушення в країні, які розпочались з релігійних семінарій міста Кум. 8 січня всі семінарії міста скасували заняття, і після вечірнього намазу в одній з мечетей розпочався мітинг, який розширився на все місто вже наступного дня. Раптово, хтось з натовпу кинув камінь у вікно відділення банку, після чого поліція відкрила хаотичну стрілянину по людях. Загинуло за різними даними від 5 до 300 чоловік, вулиці Кума були повні кинутих елементів одягу ісламських священиків, обагрених кров’ю. 10 січня у знак солідарності з Кумом вийшли люди по всій країні, а після завершення тижневого трауру по загиблим, працівники базару в Тегерані оголосили що в четвер їх лавки будуть зачинені. Це був перший страйк базарі, яких цього року буде ще багато. Через 40 днів після подій в Кумі, 18 лютого, в Тебрізі відбулось траурне зібрання, присвячене цим подіям. Коли в одну з мечетей міста набралось доволі багато людей, начальник районного поліцейського управління наказав закрити двері мечеті, але люди все одно йшли. Між поліцією та віруючими зав'язалась перепалка, яка призвела до того, що поліцейські відкрили вогонь по людях, в результаті чого загинув молодий хлопець Мохаммед Таджаллаї, тіло якого демонстранти понесли по вулицях міста, паралельно громлячи кінотеатри, банки, точки продажу алкоголю та філіали партії “Растахіз”. За враженнями свідків, у демонстраціях брала участь більшість населення міста (Тебріз третє за кількістю населення місто Ірану), і очевидно, губернатор провінції наказав армійським підрозділам розігнати протести. Через 40 днів протести знов відбулись, але в Єзді, знову у формі траурного зібрання по жертвах попереднього мітингу. Ця тактика сходилась з шиїтським культом мучеництва та водночас створювала колосальний тиск на режим, який мусив розганяти не студентів-лівачків, а звичайних віруючих під час виконання релігійного обряду, що ще більше розпалило релігійний вогонь у іранців.
Так би ці демонстрації тривали далі, якби не подія, яка остаточно переломила хід цієї історії. 19 серпня 1978 року в місті Абадан, що на заході Ірану, люди збирались в популярному кінотеатрі “Рекс”, щоб подивитись відомий іранський фільм “Олені” режисера Масуда Кіміяї 1974 року виробництва, який алегорично підіймав тему лівого партизанського руху в країні та інших соціальних проблем останнього дореволюційного десятиліття. На показ зібралось до тисячі людей, більшість з яких були представниками лівої молоді. О 20:21 четверо чоловіків облили усі кути будівлі бензином і кинули сірник, що спричинило масштабну пожежу. Сотні людей вдалось врятуватись неушкодженими, 223 отримали різні опіки та травми, всі інші загинули. Точних чисел жертв підпалу не існує досі, як невідомі і замовники. Офіційна версія спочатку назвала винуватцями лівих терористів, а потім ісламістів (ця версія виглядала більш стійкою, бо підпал стався під час Рамадану, а до того кінотеатри ставали улюбленими мішенями ісламістських протестувальників), але враховуючи кількість загиблої молоді з робітничих кварталів Абадану, що зібралась на демонстрацію протестного фільму, швидко стала популярною версія про участь агентів САВАК у підпалі. За декілька днів до того на кінотеатри та ресторани в інших містах країни також відбулись напади, що скоріш за все було вчинені марксистами проти багатих іранців та американців, але жоден з них не приніс такої кількості жертв, як цей. Тому саме ця подія послужила каталізатором нової, більш жорстокої фази протестів, через які шаху довелось запровадити військовий стан із забороною на будь-які демонстрації. Однак протести не припинялись, а ставали більш масовими та кривавими: 8 вересня 1978 року, у день запровадження військового стану, що сталось через 4 дні після легальної релігійної демонстрації у день Ід Аль-Фітр, яка стала першою релігійною процесією, якій надали політичного забарвлення, в Тегерані на площі Жале зібралась політична демонстрація, яка була одразу розстріляна урядовими військами. В жовтні зупинили роботу працівники нафтової галузі, в листопаді закрився базар та відбулись масові студентські протести, 10-11 грудня в свято Ашури (головне свято для шиїтів) відбулись мільйонні демонстрації в Тегерані, в деяких містах почали зносити пам’ятники шаху Резі, а вся промисловість припинила роботу. Американські аналітики, які ще пів року назад пророчили шаху довгі роки правління, тепер змінили свої прогнози на падіння режиму в найближчі місяці.
27 грудня 1978 року Пехлеві поставив прем’єр-міністром Шапура Бахтіяра, політика від Національного Фронту, але водночас представника вірної шаху племінної аристократії. 4 січня 1979 року представники західних країн на дипломатичній зустрічі порекомендували шахіншаху залишити країну. Шах обіцяє подумати. Тим часом, протестувальники почали формувати революційні комітети та брати владу в свої руки у великих містах, а організовані в мечетях групи громили державні установи, офіси САВАК та розважальні заклади. Шахський уряд швидко втрачав контроль над країною, і врешті, найближче оточення шаха попросило його пересидіти десь за кордоном, поки ситуація не устаканиться. 16 січня 1979 року монарша родина погрузилась в літак і вилетіла з країни, перед самою посадкою до ніг шахіншаха впав один з гвардійців, і спитав “Що з нами буде без Вас?” На моральний стан шаха, вже хворого на лімфому, це впливає ще гірше. Формальна влада в країні перейшла до Регентської Ради, що здебільшого складалась з військових офіцерів, тоді як фактична влада руками Комітетів Ісламської Революції перейшла до Ради Ісламської Революції, тимчасового уряду очолюваного Хомейні. Імам вже встиг стати світовою зіркою, для більшої зручності журналістів переїхавши з Наджафу у передмістя Парижу, і вже готував своє повернення в країну, де все ще тривали бої між фанатичними шахськими гвардійцями, частиною армії та революціонерами. І нарешті, 1 лютого, літак з аятолою Хомейні приземлився в тегеранському аеропорту Мехабад, де на свого лідера вже чекали десятки тисяч іранців. Наступні 10 днів, що в сьогоднішньому Ірані називаються “Декада світанку” (Dahe-e fajr), були повні міських боїв: бойовики ОМІН та ОПФІН, що вийшли з підпілля, разом з численними ісламістськими ополченнями, озброєними з відкритих армійських арсеналів, захопили радіо, телебачення, політичну тюрму Евін, поліцейські дільниці і урядові будівлі в Тегерані, а 11 лютого армія остаточно оголосила про свій нейтралітет і відданість революції. “Біла революція” шаха Пехлеві програла Ісламській революції всього народу.
Епілог
Ісламська революція призвела до повної політичної та культурної перебудови суспільства. Розбір наслідків революційних перебудов вартий декількох великих статей, тому тут підсумуємо тільки саму революцію.
Що ми бачимо на початку? Ми бачимо мрію неокона: модернове суспільство з економічним зростанням, відносно вільними законами, нещадною боротьбою з комуністами і їм подібними та правопопулістською внутрішньою та зовнішньою політикою. Але, модель суспільства, яку обрав шах, не враховувала особливостей тогочасного іранського суспільства. Нав'язуючи її силою поліцейської держави, за якою стояли американці, він очевидно відвернув від себе духовенство та релігійне населення.
Міські жителі, так само як і європейці, насолоджувались плодами економічного буму, але іранська інтелігенція задавалась тими ж питаннями що і європейська: що нам несе капіталізм? Які моральні орієнтири він несе замість релігії та традицій? Чи подобається нам життя гедоністичних обивателів? Очевидно, шукаючи відповіді на ці питання, студентство та інтелігенція з їх числа шукали відповідей у тих же авторів, що і європейські студенти, тобто у Маркса, Че Гевари та Мао. Але, їх агресивна антирелігійна позиція не знаходила відгуку в країні, чию культуру намагався так само агресивно секуляризувати всім ненависний шах. Студентський рух в Ірані, що знаходився у безпосередній духовній близькості до європейського, все-таки відрізнявся швидким переходом до революційного насилля та еклектичністю поглядів: завдяки працям Алі Шаріаті іранська молодь фактично отримала те, що можна назвати протестною релігійністю — масовим наверненням до релігії, яка за своїми установками виявилась дуже близькою до марксизму, в пику цивілізаторським амбіціям уряду. І, ставши активними учасниками ісламського руху, студентська інтелігенція змогла наблизитись до простого народу і з’єднатись з ним в єдиному трудовому пориві. Саме тому Ісламська революція не була виключно мистецьким рухом, як Червоний Травень 1968 року, але мала дуже схоже підґрунтя, закладене новими лівими. Резюмуючи: іранський Червоний Травень зміг перемогти тільки ставши під зелені знамена.
Стосовно тієї системи, проти якої боролись лісові браття ОПФІН, бойовики ОМІН та священнослужителі в мечетях, то вона дуже сильно нагадує карикатуру на сучасні країни розвинутої демократії, по типу США чи значної частини країн ЄС. Але ця карикатура не весела, а сумна, бо є ряд рис, які мають нас насторожити. Монополізація політики в руках бізнесової та фінансової еліти, імітація виборчого процесу та багатопартійності, нахабна самовпевненість уряду у своїй правоті і вірності обраного курсу, відрив населення від офіційних політичних процесів та репресії проти незгодних — все це було в Ірані за династії Пехлеві, і є зараз у багатьох європейських і не тільки країнах. І ми маємо задуматись, а чи не призведе це до раптового всенародного бунту проти “демократичних урядів”, які так відважно захищають свої демократії від “екстремістів” та “неонацистів”? Бо ті, кого вони таврують такими — вихідці з народу. А народна маса, по самій демократії — це влада. Навіть, якщо це керована демократія. І якщо народ щиро захоче цю демократію знищити, то ніхто не зможе стати йому на заваді до шляху у невідомість.
Автор: Дмитро Білейко
