Історія однієї загубленої картини, маленької дівчинки і десяти років пошуків.
Прага, 2016
У 2016 році я вперше — і поки що єдиний раз — поїхала до Праги. Відтоді минуло десять років, спогади розмилися, тож деталей у цій історії буде небагато.
Я гуляла старим центром як звичайна туристка й побачила афішу виставки середньовічних ікон — принаймні так я прочитала її своєю ламаною чеською. Музей, здається, містився в стінах монастиря святої Анежки Чеської.
Чесно кажучи, зайшла я туди не з любові до іконопису, а тому, що змерзла. Я не християнка і не вірю в ікони. Я шаную вчення Ісуса з Назарета, але вдома в мене немає жодної ікони. Іконопис мене цікавить як частина історії мистецтва, яку я вивчала в університеті.
Тож усе зійшлося: холод, цікавість і університетський курс. Я не йшла по просвітлення, не шукала Бога і не збиралася назавжди нести в собі цю експозицію як святиню. Тому моя розповідь така скупа на деталі.
Я купила квиток і пішла залами. З собою мала телефон і фотоапарат — і в обох сідав заряд.
На моє нерелігійне здивування, виставка почала мені подобатися, а історик мистецтва в мені був у захваті. Особливо запам'яталася дерев'яна статуя Богоматері з немовлям Ісусом на руках — верхи на леві. Я одразу згадала індійську богиню Дургу.
Мене захопило й надихнуло, як середньовічні майстри ламали перспективу, як виділяли головне, збільшуючи чи зменшуючи фігури, як різними фактурами робили простір об'ємним. Я йшла від зали до зали, фотографувала, роздивлялася — і провела там значно більше часу, ніж планувала.
Дівчинка з окрайцем хліба
А потім, здається, у самому кінці виставки, глибоко в одній із зал, сталося те, що я намагаюся осягнути всі ці роки. Сталося творче, естетичне диво. А можливо, і божественне.
Замість звичних канонічних ікон на мене дивилася маленька дівчинка. Не з ікони — скоріше з картини.
Я зупинилася, і на мить здалося, що світ розпався на атоми й знову зібрався. Мене наче струмом пронизало — і пішло в землю.
На мене дивилася блакитноока дівчинка років дванадцяти. Розкуйовджене волосся, хусточка, позаду — здається, пустеля і навіть пустельний вітер. У руці — шматок хліба.
Вона була така жива, що я заклякла, ніби побачила справжню дитину. Це не була ікона, до яких ми звикли: не застиглий каноном простір, не скуті обмеженнями образи. Це була жива дитина! Вона йшла прямо на мене, наче сусідська дівчинка, яку я щодня бачу в нашому провулку. Наче я її знаю.
Я опустила очі на підпис і прочитала: Марія Єгипетська.
На той час і телефон, і фотоапарат уже розрядилися. І я зробила те, про що шкодую всі ці роки: просто пішла з виставки.
Зустріла таке диво — і залишила його там.
Мені не спало на думку попросити працівників музею поставити телефон на зарядку. Я не повернулася наступного дня. Невдовзі довелося терміново їхати в Україну через сімейні обставини, а власні справи на два роки цілком мене поглинули. Про картину я забула.
Спогад, що повертається
Через два роки вона раптом згадалася — так, як приходить інсайт чи прозріння, ніби щось особливе торкнулося душі. Блимнула в пам'яті й зникла, витіснена буденними справами.
Минув рік — і знову «стук-стук»: дівчинка в пустелі. Ще рік — і знову. Так вона повертається до мене раз на рік.
Щоразу, коли Марія «приходить», я продовжую її шукати. Спершу обшукала весь інтернет — марно. Потім звернулася до штучного інтелекту, до трьох різних, — і теж безрезультатно. Зрештою я вирішила: колись просто поїду до Праги, прийду в той музей і спитаю: «Ви не бачили маленьку Марію? Бо я її загубила».
А між тим, в ході пошуку, я дізналася хто вона взагалі, ця Марія Єгипетська?
Хто така Марія Єгипетська
Приблизно у 2020 році я вперше почала читати про неї. Я дізналася, що це християнська свята: колишня блудниця, яка навернулася до віри, покаялася і решту життя провела в пустелі, в молитві, живлячись лише маленькими шматочками хліба.
Житіє розповідає її історію суворо за каноном. Жила — наче й не жила, потім стала блудницею, «нечистою». Попливла до Єрусалима разом із тими, з ким і віддавалася плотським утіхам. Хотіла увійти до храму Гробу Господнього, але якась пречиста сила не пустила її, «брудну», всередину. Тоді Марія прийняла Христа, зреклася колишнього життя, сповідалася, пішла в пустелю і прожила там до кінця своїх днів.
У житії йдеться про гріховність, нечистоту, осквернення тіла. Це не мої слова — така мова самого житійного тексту.
А тепер подивіться на канонічні ікони Марії Єгипетської. Як на мене, тут хочеться сісти й заплакати. Її пишуть із виступаючими ребрами, наче в'язню концтабору, з ликом, на який страшно дивитися, — безликою, неживою. Настільки прісною, що навіть просфора має більше смаку, ніж ці зображення.
А та маленька Марія, яку бачила я, — жива. Жива не лише на картині: здається, вона й досі жива десь там, в Александрії. Ця картина — наче портал у часі, і невідомий художник, який її написав, цей портал створив.
Дитина, яку ми загубили
Я дивлюся на маленьку Марію з окрайцем хліба й думаю: зачекайте! Їй було років дванадцять, коли я бачила її востаннє. Вона бігала з іншими дітьми — не як грішниця, а як дитина. Можливо, мама послала її по хліб, і вона жувала його просто посеред гри.
Я бачила її як свою сусідку, як знайому дівчинку з околиць Александрії. Ось вона щойно йшла на мене, і ми зустрілися очима...
А потім я її загубила. І наступного разу побачила вже блудницею.
Чому ми так багато говоримо про її нечистоту й так мало — про те, що сталося з цією дитиною?
Розумієте, якою живою показав Марію той невідомий митець? Він показав не повію. Він показав маленьку дівчинку, яку ми загубили…
Тому для мене ця картина не про святу, яка була «брудною» і яку чиста сила не пустила до храму. Для мене це історія про те, якою світлою і легкою була маленька Марія — і як суспільство її загубило. А потім ми побачили її повією.
Це історія і про ставлення до таких жінок узагалі. Кожна з них колись була маленькою дівчинкою, яку загубили.
І це страшна історія нашого світу. Ось я щойно бачила маленьку Марію — вона була тут, із хлібом у руці. А потім — прірва без пам'яті, уваги й любові. І вона вже повія. Вже та, кого називають грішною. Вже та, кого, можливо, якась сила в ній самій не пускає до Храму.
Хоча хто-хто, а сам Спаситель її би впустив.
Ікона для тих, хто шукає
Ось чому ця картина тепер «ходить за мною» — чи то я ходжу за нею. Я шукаю маленьку Марію. Ви її не бачили? Їй було років дванадцять. І я її загубила.
Мені здається, мій пошук уособлює ширший пошук загублених душ. Сам цей пошук говорить про те, що загубило людство: маленьку Марію на околицях Александрії. Маленьку дівочу душу.
Я не богослов і не теолог, не духовна наставниця. Та я наважуся винести цей образ на люди. Це буде єдина ікона, яку я для себе залишу на цей час і яку покажу людям. Якщо ви, як і я, відчули сенс у цих мандрах, можливо, це і ваша ікона. І ваш пошук. Можливо, для віруючих саме ця маленька дівчинка стане провідницею світом загублених. Для мене вона саме така.
Картина того невідомого художника ставить нам питання: а ви бачили маленьку Марію Єгипетську? Подивіться — вона не канонічна свята. Вона — дитина! Дитина, яку загубили. Яка якось вижила, але стала повією. Колись це була дитина.
Тож як моряки тримають ікону святого Миколая, а мандрівники — святого Христофора, я залишаю тут картину-ікону Марії Єгипетської. Маленьку дівчинку — живу, з блакитними (мабуть, коптськими) очима, серед пісків.
Хай вона буде для тих, хто шукає загублених. Для тих, кого загубили, і для тих, хто загубився сам. Для всіх, кому потрібна дорога. І хай для тих, кому не близькі канонічні ікони, провідником буде не висохлий образ, а ця маленька дівчинка — очима середньовічного митця.
Пошук триває
Здається, я наближаюся до зустрічі з картиною.
Разом зі штучним інтелектом я написала чеською листи до архіву празьких музеїв і безпосередньо до організатора тієї виставки. А ще попросила подругу сходити в музей і спитати: «Ви не бачили тут маленьку Марію Єгипетську?» :)
Я припускаю, що картину додали до експозиції з музейного сховища. Вона не була схожа на канонічні ікони: «не свята», не іконопис, не іконостас. Можливо, тому її немає ні в описах, ні серед фотографій виставки. А можливо, я просто шукаю не там.
Якщо ці дві дороги нікуди не приведуть, я поїду до Праги сама, щойно буде змога. І шукатиму знову і знову, доки не знайду. А коли знайду — покажу її всім.
Я шукаю маленьку Марію, яку загубили багато століть тому. І хочу вірити, що, поки я її шукаю, десь у світі не загубиться інша маленька дівчинка — та, яку ще не пізно вберегти.
