Історія смерті, печалі й добра.
Корделія люба, малою була.
Маленьке дівчисько і грало в війну,
Із картону зробило катівню малу.
Батько Корделію словом спасав —
Казав, мов, маленька, надії не мав.
І коли її коси до паркету дійшли,
Хобі дитини пустились взнаки:
Під спраглою кров’ю землею країв,
Де велися рахунки залишених днів,
Сиділи малі і великі бувало,
Що жаром війни їх сягнуло не мало.
Корделія поміж ворожих слідів,
Обладунки горіли у світлі вогнів,
Скидала нахабно їм голови з плеч —
Жорстоко і стрімко опускається меч.
Вона пробивалась крізь стада людей,
Заливаючи ночі і радісний день.
Малі діти благали могили батьків,
Як жінки із бабами ховали синів.
І тільки королева підвела меча —
Взяла на себе роль палача,
Як пташка веснянка — пухнасте звено,
Крізь плоть і крізь крики, криваве вино,
Шепотіла на вухо молодій королеві,
Як під ногами збираються тіні,
Як очі закрило від світла добра…
І пташка маленька лишилась крила.
На тому світанку, заливаючи поле,
Корделію меч розітне по неволі.
Неволі солдата ворожого війська,
Який за дітей, за батьків і за місто,
Який за честь втрачав ноги, руки і силу,
Плямував свою долю крізь горечну зливу,
Закінчив страждання мільйонів людей —
Поцілив у спину, живучу мішень.
Хоч вона не художник, і в школу взяли,
Кордилії хобі давались взнаки.
І хоч мертва лежить серед трупів вона,
Та в жертвах кривавих досі жива.
