Історія створення та використання багнетів [Cерйозна версія]

Вітаю, шановна шляхто! Мушу зізнатись… я збрехав, це НЕсерйозна версія, серйозна лише в плані розміру та рівня підготовки на рівні з довгочитами “Обхід “Мажино”” та “Історія піхоти”, просто буде більше всього, більше мемів, жартів про комунізм, ПСВ, австрійських художників, Єлизаветту ІІ, більше дат, цифр, статистик, і виправлення помилок з минулого довгочиту. Також буде багато тексту з попереднього довгочиту, тому технічно це дуже прокачана в плані якості попередня версія, а ще я сів за збір та обробку матеріалів для цього довгочиту майже одразу після публікації попереднього, тому маю надію, що ви оціните мої старання натиснувши 10 раз на кнопку “Оплесків”.

Тому ласкаво прошу всіх любителів зброї, історії та мемів. В цьому довгочиті я розповім про таку цікаву штуку як багнет, як від ідеї «в тебе закінчаться набої, ти натягнеш цю штуку на ствол і підеш в суїцидальну атаку» до «шо це таке і нашо воно треба? Я й так маю чим хліб кроїти». Також я опишу найпопулярніші тактики використання багнеті як в наступі так в обороні. Тому, ласкаво прошу до світу багнетів!

А ще, я створив свій власний Telegram канал “Ничка Чугайстра”. Там будуть меми, короткі пости з історії, анонси майбутніх довгочитів та багато всього іншого. Тому ласкаво прошу до “нички”!

То шо ж таке той ваш “багнет”?

Багнет, він же штик ніж, це ніж, кинджал, меч або зброя у формі шампура для ворогів, призначена для насаджування на кінець дула гвинтівки, карабіна, мушкета або тому подібної вогнепальної зброї, що дозволяє використовувати її як недоспис. З початку 17-го до початку 20-го століття це була зброя ближнього бою, яку використовувала піхота для наступальної та/або оборонної тактики. Сьогодні їх досі видають, у всіх арміях світу, ніхто їх з озброєння не знімав, але якщо солдат одягне його на автомат для бою, то у всіх зʼявляться сумніви щодо його розумової повноцінності, але все ще використовується для всяких церемоній за участі великих шишок з вищих ешелонів, залякування місцевого мирного населення, яке прийшло сказати хто ви, де ваше місце і що з вами зроблять та просто щоб по-відганяти набридливих туристів.

Зараз вони є на зброю будь-якої платформи: AR, Sig Sauer, AK, L-85, всякі японські тайпи, FN-FAL, Heckler & Koch, QBZ, так, що ще, таке відчуття ніби щось забув, точно… пістолети Glock… як на мене це просто зробити для тих хто любить повимахуватися без практичної доцільності… тобто для тих хто вміє користуватися планкою Пікатіні, але не мозгами. Жарти жартами, але в Glock є власна лінійка багнетів для гвинтівок FM 78… а чи є багнет для багнета?

А тепер настав час перейти до історії та розібратися, як же людина додумалася причепити багнет на пістолет глок.

ІСТОРІЯ БАГНЕТІВ

Епоха випадаючих багнетів

Сам термін «багнет» з'явився у 16 столітті, але незрозуміло, чи були багнети в той час ножами, які можна було прикріпити до дула вашого кріса, чи просто різновидом ножа. Наприклад, словник Котгрейва 1611 року описує багнет як «різновид маленького плоского кишенькового кинджала; або великий ніж для носіння на поясі». Так само П'єр Борель у 1655 році писав, що в Байонні був виготовлений довгий ніж, який називався багнетом(в оригіналі читається як байонет(від старофранцузького “bayonette”, тепер пишеться “baïonnette”)), але він не подає ніякого подальшого опису. Існують свідчення, що багнет був винайдений у Франції або Німеччині ще в 1570 році, але я б не сильно брав їх до уваги.

Перший задокументований приклад багнета можна знайти в китайському військовому трактаті "Бінлу" (Binglu), опублікованому в 1606 році. Це була рушниця "Son-and-mother gun", казнозарядний мушкет, який випускався зі багнетом-вставкою(треба було вставляте прям в саме дуло) довжиною приблизно 57,6 см, що давало йому загальну довжину 1,92 м з приєднаним багнетом. Він був позначений як "рушничний клинок", його описували як "короткий меч, який можна вставити в ствол і закріпити, злегка вкрутивши його", що його слід використовувати "коли в бою вичерпалися порох і кулі, а також у боротьбі з бандитами, коли війська зближуються в ближньому бою або натрапляють на засідку", і якщо хтось "не може зарядити рушницю за час, необхідний, щоб покрити два бу (3. 2 метри) землі, прикріпити багнет і тримати його, як спис".

Ранні багнети були, скажем так, "пробкового" типу, коли багнет вставлявся безпосередньо у ствол мушкета. Це в ТЕОРІЇ дозволяло легкій піхоті перетворюватися на важку піхоту і стримувати кавалерійські атаки. Багнет мав кругле руків'я, яке вставлялося безпосередньо у ствол мушкета. Це, природно, унеможливлювало постріл зі зброї. Перша відома згадка про використання багнетів у європейській війні міститься в мемуарах Жака де Шастене, віконта де Пюісегюра, думаю його походження зрозуміле). Він описав, як французи використовували грубі 30-сантиметрові багнети-пробки під час Тридцятилітньої війни (1618-1648 рр.), альфа-версія ПСВ де більшість жертв були від голоду і хвороб, розповідається, що французи в битві при Іпрі просто брали ніж, зточували його руківʼя і вставляли в дуло мушкета і нормальна зброя перетворюється на короткий спис який важить цілих 4 кіло, для порівняння алебарда тих же часів важить в двічі менше при чому значно довша.

Величезним недоліком цієї конструкції було те що якщо недостатньо заточити руківʼя то воно просто не влізе в ствол, якщо зточити ідеально то влазить дуже туго вставити швидко не вийде і до того часу ти вже мабуть цілуватимеш землю, а якщо занадто сильно зточити, то воно просто випаде під час бою в найбільш непідходящий момент, а ще, як вже згадувалося раніше, він не дозволяв ні стріляти, ні заряджати і перетворював мушкетера на недопікінера, бо в нього не було ні піки, ні кіраси, ні шолома.

Французи побачили, шо це за гімно, і відмовилися поки світлі уми не придумають чогось кращого. Однак в 1671 році французький генерал Жан Мартіне стандартизував і видав багнети-вставки для французького полку стрільців, який на той час був сформований. А іспанцям та англійцям все було норм, останні ввели їх на повну і “пробки“ були видані частині англійського драгунського полку, сформованого в 1672 році, і Королівським стрільцям, сформованим в 1685 році. Англійці про це згодом пошкодували.

Вирішення багнето-випадаючого питання(пане Суржик, благаю, не баньте)

Основною проблемою багнетів “пробок” було те, що прикріплені вони унеможливлювали постріл з мушкета, змушуючи солдатів чекати до останнього моменту перед ближнім боєм, щоб закріпити багнет. Поразка військ, вірних Вільгельму Оранському, від горців-якобітів у битві під Кіллієцранкі у 1689 році була зумовлена (серед іншого) використанням штик-багнета. Горці зійшлися на відстані 46 м, зробили один залп, кинули мушкети і за допомогою сокир та мечів швидко розгромили лоялістів до того, як ті встигли закріпити багнети. Вважається, що невдовзі після цього переможений ватажок, Г'ю Маккей, запровадив багнет з гніздом власного винаходу. Незабаром "гніздові" багнети стали включати в себе як гніздові кріплення, так і зміщене лезо, яке облягало ствол мушкета, що дозволяло стріляти і перезаряджати мушкет, коли багнет був прикріплений до багнета…. але вони забули що казеннозарядної зброї(треба буде про це якось зробити довгочит) ще не винайшли, тож ти ніби й міг стріляти, але як би ти той багнет не поставив то він або чистити зброю не дає, то цілитися заважає, то огляд закриває, то перезаряджати не дає, коротше ні риба, ні м’ясо.

Невдале випробування “гніздових” або багнетів із зигзагоподібним кріпленням відбулося після битви при Флерюсі в 1690 році в присутності короля Людовика XIV, який відмовився прийняти їх на озброєння, оскільки вони мали тенденцію випадати з мушкета.

Невдовзі після Рисвікського миру (1697) англійці та німці викинули пікінерів на звалище історії і запровадили гніздові багнети. Британський гніздовий багнет мав вигляд шампура з трикутним поперечним перерізом, а не плаский клинок, з пласкою стороною до дула і двома рифленими сторонами назовні до довжини 38 см. Він не мав замка, який би міцно тримав його на дулі, і добре задокументовано, що він відпадав у найвідповідальніший момент бою.

До середини 18-го століття багнети з гніздом були прийняті на озброєння більшістю європейських армій. У 1703 році французька піхота прийняла на озброєння підпружинену систему фіксації, яка краще запобігала випадковому відділенню багнета від мушкета, але всеще була недосконалою і часто ламалася, і була складною в обслузі. Трикутне лезо у французів було запроваджене близько 1715 року.

Тепер трохи відійдемо від випадаючих багнетів і поговоримо про тригранну форму багнета. Десь кажуть що тоді чогось всі вірили що дірки зроблені таким багнетом неможливо зашити, але фельдшери тих часів бачили і набагато гірше ніж трикутні дірки, бо насправді роль грали місце і глибина уколу, а не його форма. А також нема жодної кореляції між формою багнета та його здатністю заносити бацили в рану. А реальною причиною тригранності багнетів було те, що двогранні легко ламалися.

Все, вертаємся до кріплень. В наступні 66 років жодних значних змін в багнетах не відбувалося, хіба сплави металів ставали кращими, бо всі ламали голову над тим як зробити так щоб багнет не випадав під час бою. Так як французи першими на своїй шкурі це відчули, то вони й першими придумали надійне кріплення в 1771 році з додатковим металевим кільцем з жолобом, коли списав у сусіда і отримав оцінку вище, що стало остаточним вирішенням вагнето-випадаючого питання… аби мене не заблокували за таке формулювання… Тим не менш половина світу це стирила, а інша половина купила у французів.

Коли людям надоїли багнети-шампури

У 18 столітті також з'явилася концепція багнета-шаблі, довгоклинкової зброї з одно- або двосічним лезом, яку також можна було використовувати як шаблю. Його початкове призначення полягало в тому, щоб стрільці могли правильно формувати м’ясні фортеці з піхоти, або ж “каре” для відбиття кавалерійських атак, перебуваючи в строю з мушкетерами, чия зброя була довшою, мінусом такої формації було те що для того щоб вона функціонувала потрібен був не аби який рівень дисципліни і злагодження.

Першим раннім прикладом гвинтівки з багнетом-шаблею є піхотна гвинтівка зразка 1800 року, пізніше відома як "гвинтівка Бейкера". Шаблеві багнети використовувалися німецькими єгерями у 18 столітті. Руків'я зазвичай мала гарду, можифіковану для розміщення на стволі рушниці, та механізм руків'я, який дозволяв прикріпити багнет до багнетного вушка. Такий багнет міг використовуватися в бою як холодна зброя, якщо його від'єднати від мушкета або гвинтівки. Коли багнет був прикріплений до мушкета або гвинтівки, він фактично перетворював будь-яку довгу зброю на спис, що робило його придатним як для колючих ударів, але не для ріжучих, бо такий удар вирве кріплення з кишками.

У той час як британська армія з часом відмовилася від багнета-меча, штик-багнет пережив введення нарізного мушкета на озброєння британської армії в 1854 році. Новий нарізний мушкет копіював французьку систему замкових кілець. Новий багнет добре зарекомендував себе в битві при Альмі та Інкерманській битві під час Кримської війни, де імператорська російська армія навчилася його боятися.

У 1860-х роках європейські країни почали розробляти нові казнозарядні гвинтівки (такі як Chassepot та Snider-Enfield) та штик-багнети, придатні для масового виробництва та використання поліцією, піонерськими та інженерними військами. Рішення переробити багнет на короткий меч дехто сприйняв як визнання того, що багнет втрачає свою важливість як зброя перед обличчям нових досягнень у вогнепальній техніці. Як писала британська газета, "комітет, рекомендуючи цей новий багнет для меча, схоже, мав на увазі той факт, що багнети відтепер будуть рідше, ніж раніше, використовуватися як зброя нападу і захисту; тому вони хотіли замінити їх інструментом більш загальної користі".

Боротьба за досяжність

До Першої світової війни багнетна доктрина значною мірою ґрунтувалася на концепції "досяжності", тобто теоретичній здатності солдата, використовуючи надзвичайно довгу гвинтівку та фіксований багнет, заколоти ворожого солдата, не наближаючись до нього на відстань досяжності клинка противника. Вважалося, що сумарна довжина гвинтівки і багнета, більша за довжину гвинтівки і багнета ворожого піхотинця, подібно до піхотної піки минулих часів, надавала тактичну перевагу на полі бою.

У 1886 році французька армія запровадила 52-сантиметровий чотирикутний шип для багнета гвинтівки Лебеля зразка 1886 року, Épée-Baïonnette Modèle 1886, в результаті чого гвинтівка і багнет мали загальну довжину 1,8 м. Німеччина відповіла, запровадивши довгий багнет-меч для гвинтівки Маузера зразка 1898 року, яка мала 29-дюймовий ствол. Багнет, Seitengewehr 98, мав лезо довжиною 50 см. При загальній довжині 1,75 м, комбінація гвинтівка/багнет німецької армії поступалася лише французькому Lebel за загальною "досяжністю".

Після 1900 року Швейцарія, Велика Британія та Сполучені Штати прийняли на озброєння гвинтівки з довжиною ствола коротшою, ніж у нарізного мушкета, але довшою, ніж у карабіна. Вони призначалися для загального використання піхотою та кавалерією. "Досяжність" нових коротких гвинтівок з приєднаними багнетами була зменшена. У 1904 році у Великій Британії з'явилася гвинтівка SMLE (Short, Magazine, Lee-Enfield - коротка, магазинна). Німецька гвинтівка M1898 Mauser з приєднаним багнетом-шаблею була на 20 см довшою за SMLE та багнет P1903, який використовував 30-сантиметровий клинок. Хоча британський P1903 і його подібний попередник P1888 були задовільними у використанні, незабаром з'явилася критика щодо вкороченого радіусу дії. Один військовий письменник того часу попереджав: "Німецький солдат має на вісім дюймів перевагу над британським, коли справа доходить до схрещування багнетів, і зайві вісім дюймів легко можуть переломити хід бою на користь довшого, якщо обидва солдати мають однакову майстерність".

У 1905 році німецька армія прийняла на озброєння укорочений 37-сантиметровий багнет Seitengewehr 98/06 для інженерних і піонерських військ, а в 1908 році - коротку гвинтівку Karabiner Model 1898AZ, яку випускали в обмеженій кількості для кавалерії, артилерії та інших спеціальних військ. Втім, довгоствольна гвинтівка Маузер 98 залишалася на озброєнні як основна стрілецька зброя піхоти. Більше того, німецьке військове керівництво продовжувало просувати ідею охоплення супротивника на полі бою за допомогою комбінації довшої гвинтівки та багнета - концепцію, яка посідала чільне місце в доктринах підготовки піхотних багнетів. Це включало в себе кидкову атаку або розширену атаку з поштовхом і випадом. Використовуючи цю тактику, німецький солдат падав у напівприсід, тримаючи гвинтівку та нерухомий багнет близько до тіла. У цьому положенні солдат подавав гвинтівку вперед, потім опускав руку, що підтримувала гвинтівку, і робив крок вперед правою ногою, одночасно витягуючи праву руку на повну довжину з витягнутою гвинтівкою, яку утримував тільки в руків'ї правою рукою. З максимальною "зоною ураження" близько одинадцяти футів, багнетна атака з точки кидка давала вражаюче збільшення "досяжності", і пізніше була прийнята на озброєння іншими збройними силами, в тому числі армією США.

У відповідь на критику щодо зменшеного радіусу дії гвинтівки SMLE та багнета, британські військові у 1908 році представили багнет P1907, який мав подовжене лезо близько сімнадцяти дюймів, щоб компенсувати зменшену загальну довжину гвинтівки SMLE. Багнет 1907 року був, по суті, копією японського багнета типу 30, оскільки Британія закупила ряд японських гвинтівок типу 30 для Королівського флоту протягом попередніх років. Американська влада, в свою чергу, прийняла на озброєння довгий (16-дюймовий) багнет для короткої гвинтівки M1903 Springfield, багнет M1905; пізніше довгий багнет-меч був також передбачений для гвинтівки M1917 Enfield.

Попри тренд публічно мірятись… багнетами, також була мода на укорочені кавалерійські шаблі, а оскільки Франція це країна моди, то вони не могли обійти цей тренд, але вони не почули слово «укорочена» тому взяли і забабахали повно розмірну кавалерійську шаблю… але дякуючи імператору Бонапарту III цей… багнет(ище)… прийняли лише на пів шишечки і то лише для персональної гвардії його величності, бо випробування показали, що боєць озброєний такою дилдою тупо здохне.

Багнети-мультитули

Потім людям стало нудно і вони почали робити багнети-мультитули. Ну знаєте, коли люди беруть два працюючі інструменти, схрещують їх і виходить гімно яке підходить лише щоб відрізати чле…. не суть... Таким чином на світ в Британії народилися багнети з пилкою, яка ледве пиляла гілку діаметром 5 см. Як згодом виявилося, це робили для того аби завдати жертві більших страждань… а потім люди винайшли відео ігри і всі стали жорстокими вбивцями. Потім від них це підхопили й інші країни.

Саперний або лопатковий багнет був ще однією багатоцільовою конструкцією, призначеною для використання як в якості наступальної зброї, так і в якості землерийного інструменту для риття окопів і яка виконувала всі поставлені перед ним задачі на “ура”,. У 1870 році армія США видала піхотним полкам саперні багнети за проектом підполковника Едмунда Райса (Edmund Rice), офіцера армії США і ветерана Громадянської війни, які виготовлялися на Спрінгфілдському збройовому заводі. Крім того, що штик-лопатка Райс використовувався як стаціонарний багнет і як інструмент для копання, його можна було використовувати для штукатурення дерев'яних хатин і кам'яних димарів для зимових приміщень; загострений з одного боку, він міг рубати наметові жердини і штирі. Зрештою було випущено десять тисяч екземплярів, і ця конструкція використовувалася під час кампанії 1877 року "Без Персе".

1877 року Райс отримав відпустку, щоб продемонструвати свій загладжувальний багнет кільком країнам Європи. Один піхотний офіцер рекомендував його, виключаючи всі інші конструкції, зазначивши, що "окопувальні інструменти армії рідко потрапляють на фронт, доки не прийде гостра потреба в їхньому застосуванні". В грудні 1881 року багнет-лопатка Райса була оголошена армією США морально застарілою.

Потім американці ще зробили непоганий багнет-шомпол, який теж підходив для смертовбивства і чищення зброї, але цього разу вже вище командування, десь пишуть, що навіть особисто Теодор Рузвельт, але я в то не вірю, послали винахідників і пригрозили запхати їм того шомпола в одне місце, бо їм треба було як в європейців. Як то кажуть, розумні думки наздоганяли людство, але людство виявилося швидшим.

Коли все вказує на те що багнет це ніфіга не must have

БАМ! Перша Світова! Чи то в тісних умовах окопної війни, нічних рейдів і патрулювання, чи то в атаках на відкритій місцевості, солдати обох сторін незабаром визнали, що довгі і незграбні гвинтівки і багнети є обмеженою зброєю для ведення ближнього бою. Після того, як солдати Антанти навчилися очікувати атаки з точки кидка або тривалої атаки з поштовхом і випадом, цей метод втратив більшу частину своєї тактичної цінності на полях битв Першої світової війни. Він вимагав сильної руки і зап'ястя, дуже повільно відновлювався, якщо початковий удар не досягав мети, і легко парирувався солдатом, який був навчений цього очікувати, таким чином наражаючи німецького солдата на удар у відповідь, який він не міг легко заблокувати або парирувати. Замість довших багнетів піхота з обох сторін почала експериментувати з іншою зброєю як допоміжною зброєю ближнього бою, включаючи траншейний ніж, траншейну дубинку, ручний пістолет, ручну гранату та інструмент для окопування.

Під час Другої світової війни багнети були ще більше вкорочені до розмірів ножа, щоб надати їм додаткової корисності як бойовим або утилітарним ножам. Переважна більшість сучасних багнетів, що з'явилися на озброєнні після Другої світової війни, відносяться до типу багнет-ніж.

ВИКОРИСТАННЯ БАГНЕТІВ

Винайдення багнета, починаючи з 17 століття, призвело до того, що багнетна атака стала основною піхотною тактикою протягом 18, 19 і початку 20 століття. Вже в 19 столітті військові дослідники відзначали, що більшість багнетних атак не призводили до ближнього бою. Натомість, одна зі сторін зазвичай тікала ще до того, як починався справжній багнетний бій. Вважається, що акт фіксації багнетів був пов'язаний насамперед з моральним духом, поданням чіткого сигналу друзям і ворогам про готовність вбивати на близькій відстані.

Багнетна атака була, перш за все, інструментом шоку. Хоча атаки були досить поширеним явищем у війнах 18-го і 19-го століть, реальні бої між формуваннями за допомогою багнетів були настільки рідкісними, що їх фактично не існувало. Зазвичай, атака відбувалася лише після тривалої перестрілки, і одна зі сторін розбігалася і тікала ще до того, як відбувався фактичний контакт. Сер Чарльз Оман, дописуючи історію Піренейської війни (1807-1814), в якій він уважно вивчив сотні битв і боїв, знайшов лише один приклад, за його словами, "однієї з найрідкісніших речей у Півострівній війні - справжньої рукопашної сутички з білою зброєю". Піхотні сутички були набагато більш поширеними в закритій місцевості - містах, селах, земляних роботах та іншій місцевості, яка зменшувала видимість на такі відстані, що рукопашні бої були неминучими. Однак, ці рукопашні сутички не були багнетними атаками як такими, оскільки вони не проводилися і не захищалися регулярними підрозділами впорядкованої піхоти; скоріше, це була хаотична серія індивідуальних сутичок, в яких поряд з багнетами, мечами і пістолетами використовувалися приклади мушкетів і кулаки.

Наполеон і багнети

Штикова атака була поширеною тактикою, що використовувалася під час наполеонівських війн. Незважаючи на свою ефективність, багнетна атака не обов'язково призводила до значних втрат через використання самої зброї. Детальні списки бойових втрат 18-го століття показують, що в багатьох битвах менше 2% всіх поранень, що лікувалися, були спричинені багнетами. Антуан-Анрі Жоміні, відомий військовий письменник, який служив у багатьох арміях в період Наполеона, стверджував, що більшість багнетних атак на відкритій місцевості закінчувалися втечею однієї зі сторін ще до того, як було досягнуто будь-якого контакту. Багнетні бої траплялися, але здебільшого в невеликих масштабах, коли підрозділи протиборчих сторін стикалися один з одним в обмеженому просторі, наприклад, під час штурму укріплень або під час засідок на пересіченій місцевості. В епоху вогню масованими залпами, порівняно з випадковими невидимими кулями, загроза багнета була набагато відчутнішою і негайнішою - гарантовано призводила до особистого жахливого кінця, якщо обидві сторони не відступали. Все це спонукало бійців тікати до того, як лінії зійдуться. Таким чином, багнет був надзвичайно корисною зброєю для відвоювання території у ворога, незважаючи на те, що він рідко використовувався для нанесення поранень.

Громадянська війна США

Під час Громадянської війни в США (1861-1865) було встановлено, що багнет спричинив менше 1% втрат на полі бою, що є характерною рисою сучасної війни. Використання багнетних штурмів для примусу ворога до відступу було дуже успішним у численних боях невеликих підрозділів на коротких дистанціях під час Громадянської війни в США, оскільки більшість військ відступали під час зарядження багнета під час перезаряджання. Хоча такі атаки призводили до незначних втрат, вони часто вирішували короткі сутички і тактичне володіння важливими елементами місцевості, що захищалися. Крім того, багнетні вправи могли бути використані для згуртування людей, тимчасово знервованих ворожим вогнем.

Хоча в цілому битва при Геттісберзі була виграна арміями Союзу завдяки поєднанню рельєфу місцевості та масованого артилерійського вогню, вирішальний момент на другий день битви залежав від багнетної атаки на Літтл-Раунд-Топ, коли 20-й добровольчий піхотний полк Джошуа Лоуренса Чемберлена, у якого не вистачало мушкетних набоїв, атакувавши схил, застали зненацька і захопили в полон багатьох вцілілих солдатів 15-го піхотного полку Алабами та інших полків Конфедерації. Під Геттісбургом відбулися й інші багнетні атаки, наприклад, 1-го піхотного полку Міннесоти. Це був відчайдушний наказ генерала Хенкока, відданий раніше 2 липня, щоб затримати просування бригади конфедератів на достатній час, щоб підтягнути підкріплення для укріплення лінії Союзу на Цвинтарному хребті. Ще одна багнетна атака була проведена пізно ввечері 2 липня 137-м Нью-Йоркським піхотним полком, який захищав крайній правий фланг лінії Союзу на пагорбі Калп. Атака кількох рот змогла тимчасово зупинити просування 10-го піхотного полку Вірджинії на достатній час, щоб 14-й Бруклінський полк зміг зайняти позицію праворуч від 137-го і відбити атаку.

Ланцюгом на кулемети

Популярний образ бою Першої світової війни - це хвиля солдатів з багнетами наголо, які біжать в сторону ворога по рівному, як мозок комуніста, полю, яке ідеально прострілюється сотнями ворожих кулеметів, артилерією, мінометами та звичайними ворожими стрільцями, що може блін піти не так? План геніальний, надійний як швейцарський годинник. Хоча це був стандартний метод ведення бою на початку війни, він рідко був успішним. Втрати британців у перший день битви на Соммі були найгіршими в історії британської армії: 57 470 британців, 19 240 з яких загинули.

Під час Першої світової війни нічийна земля часто сягала сотні метрів у довжину. Територія зазвичай була спустошена бойовими діями і поцяткована воронками від артилерійських і мінометних снарядів, а іноді забруднена хімічною зброєю. Інтенсивно захищена кулеметами, мінометами, артилерією та стрільцями з обох боків, вона часто була вкрита колючим дротом і мінами, а також завалена гниючими трупами тих, хто не зміг перебратися через море снарядів, вибухів і полум'я. Штикова атака через нічийну землю часто призводила до повного знищення цілих батальйонів.

Банзай!

Поява сучасної війни у 20-му столітті зробила багнетні атаки сумнівною справою. Під час облоги Порт-Артура (1904-1905) японці використовували атаки людськими хвилями проти російської артилерії та кулеметів, зазнаючи величезних втрат.

Однак під час Другої китайсько-японської війни японці змогли ефективно використовувати багнетні атаки проти погано організованих і легко озброєних китайських військ. «Банзай-атаки» стали загальноприйнятою військовою тактикою, за допомогою якої японські війська змогли регулярно розгромити більші китайські сили.

На ранніх етапах війни на тихоокеанському театрі бойових дій Другої Світової раптовий багнетний удар міг приголомшити непідготовлених солдатів противника. Такі атаки стали відомі військам союзників як «Банзай-атака» від японського бойового кличу. До кінця війни, проти добре організованих і добре озброєних союзних військ, «банзай-атака» завдавала мало шкоди, але коштувала дорого. Іноді вони застосовувалися як крайній засіб невеликими групами вцілілих солдатів, коли основна битва вже була програна.

Деякі японські командири, такі як генерал Тадамічі Курібаяші, визнавали марність і марнотратство таких атак і прямо забороняли своїм солдатам здійснювати їх. Американці були здивовані тим, що японці не використовували банзай-атаки в битві за Іодзіму.

Китайські короткі атаки

Термін «атака людської хвилі» часто неправильно використовувався для опису китайської короткої атаки - поєднання інфільтрації та ударної тактики, яку застосовувала Народно-визвольна армія Китаю під час Корейської війни (1950-1953 рр.). Типова китайська коротка атака здійснювалася вночі шляхом відправки серії невеликих вогневих груп з п'яти чоловік для атаки на найслабше місце оборони противника. Китайська штурмова група підповзала непоміченою в межах досяжності гранати, а потім несподівано атакувала захисників нерухомими багнетами, щоб прорвати оборону, покладаючись на максимальний шок і плутанину.

Якщо початковий удар не проривав оборону, додаткові вогневі групи наступали ззаду і атакували ту саму точку, доки не створювався пролом. Як тільки прорив був досягнутий, основна частина китайських сил переміщалася в тил ворога і атакувала ззаду. Через примітивні системи зв'язку і жорсткий політичний контроль в китайській армії, короткі атаки часто повторювалися, поки або оборона не була прорвана, або нападники не були повністю знищені.

Цей постійний характер атак справив сильне враження на війська ООН, які воювали в Кореї, що призвело до появи терміну «людська хвиля». Термін «людська хвиля» пізніше використовувався журналістами і військовими для передачі образу американських солдатів, яких атакувала величезна кількість китайців на широкому фронті, що є неточним у порівнянні зі звичайною китайською практикою відправки послідовних серій невеликих груп проти слабкого місця в лінії фронту. Насправді китайці рідко використовували щільно сконцентровані піхотні формування для поглинання вогневих засобів противника.

А що зараз?

Одним із способів використання багнетів німцями під час Другої світової війни був пошук людей, які переховувалися. Одна людина, яка переховувалася в будинку в Нідерландах, писала: «Німці наробили багато шуму, коли піднялися нагору, і встромили багнети в стіну. Тоді сталося те, чого ми завжди боялися: Багнет пройшов крізь тонкі шпалери над шафою, оголивши трьох людей, які там ховалися. “Raus!” - закричали німці. (Геть!).

Під час Корейської війни французький батальйон і турецька бригада використовували багнетні атаки проти ворожих комбатантів. У 1951 році офіцер армії США Льюїс Л. Міллетт очолив солдатів 27-го піхотного полку армії США, захопивши багнетами кулеметну позицію. Історик С. Л. А. Маршалл описав цю атаку як «найповнішу багнетну атаку американських військ з часів Колд-Гарбор». Згодом це місце стало відомим як Штиковий пагорб. Це була остання багнетна атака армії США. Міллетт був нагороджений Медаллю Пошани.

23 жовтня 1962 року 20 індійських солдатів на чолі з Джогіндером Сінгхом підняли багнети і атакували 200 китайських солдатів. Хоча атака виявилася марною для Сінгха і його людей, вона спочатку застала китайців зненацька і змусила їх відступити, незважаючи на те, що вони переважали їх у кількості 10 до 1.

8 травня 1970 року національні гвардійці напали з багнетами на студентів-демонстрантів в Університеті Нью-Мексико (UNM) в Альбукерке. Демонстранти протестували проти війни у В'єтнамі та Камбоджі, а також проти вбивства чотирьох студентів в Університеті штату Кент. Одинадцять були поранені, деякі з них серйозно.

У 1982 році британська армія провела штикові атаки під час Фолклендської війни, зокрема, 3-й батальйон парашутно-десантного полку під час битви за гору Лонгдон і 2-й батальйон шотландських гвардійців під час фінального штурму гори Тамблдаун.

У 1995 році, під час облоги Сараєво, миротворці ООН з французького 3-го полку морської піхоти атакували сербські сили в битві за міст Врбанья. Дії під керівництвом полку дозволили миротворцям ООН відступити з загрозливої позиції. В результаті загинуло двоє і було поранено сімнадцять чоловік.

Під час Другої війни в Перській затоці та війни в Афганістані підрозділи британської армії здійснили кілька багнетних атак. У 2004 році під час битви за Денні-Бой в Іраку гірські жителі Аргайла і Сазерленда атакували мінометні позиції армії Махді. В результаті рукопашної сутички загинуло, за оцінками, понад 40 повстанців, було знайдено 35 тіл і дев'ять полонених. Сержант Брайан Вуд з Королівського полку Принцеси Уельської був нагороджений Воєнним хрестом за участь у цій битві.

У 2009 році лейтенант Джеймс Адамсон з Королівського полку Шотландії був нагороджений Воєнним хрестом за багнетну атаку під час перебування в Афганістані. У Адамсона закінчилися набої, тому він негайно наніс удар багнетом по талібу. Молодший капрал Шон Джонс з полку принцеси Уельської був нагороджений Воєнним хрестом за участь у багнетній атаці в 2011 році.

Багнети в пропаганді і культурі

Багнети мають значне місце в пропаганді та культурі, де вони стали символом сили, рішучості, і навіть агресії. Їх використання в цих контекстах є багатошаровим і цікавим.

Пропаганда

Багнети часто використовувалися в військовій пропаганді для підкреслення готовності солдатів до ближнього бою, що асоціювалося з мужністю, відвагою та безкомпромісністю. Наприклад, під час Першої та Другої світових війн, багнет на плакатах або агітаційних листівках був уособленням непереможної сили армії. Зображення солдата з багнетом, що йде в атаку, слугувало потужним символом мобілізації, спонукаючи громадян підтримувати свої війська і країну в цілому.

Пропаганда використовувала багнети як спосіб створення образу ворога, який був не просто противником, а смертельною загрозою, що вимагає найрішучіших заходів для його знищення. Це підсилювало страх перед ворогом і одночасно надавало морального виправдання насильству проти цивільних на полі бою.

Культура

У культурі багнети також займають важливе місце, особливо в літературі, кіно та відеоіграх. Їхня символіка часто використовується для створення драматичних моментів, підкреслення небезпеки та напруженості.

У класичній літературі багнети часто виступають символом безстрашності та жорстокості війни. В романах про світові війни, таких як "На Західному фронті без змін" Еріха Марії Ремарка, багнети описуються як зброя, яка робить війну ще більш страшною та особистою. У кіно багнети з'являються в кульмінаційні моменти, коли герой або антагоніст стоїть перед лицем смертельної загрози, що додає сцени напруженості та реалізму.

У відеоіграх багнети стали невід'ємною частиною ігрового арсеналу, особливо в іграх про війни. Вони використовуються як ефективний інструмент для ближнього бою, додаючи гравцям відчуття гостроти та небезпеки. В іграх типу "Call of Duty" або "Battlefield" багнети часто виступають як останній аргумент у відчайдушних ситуаціях, коли всі інші ресурси вичерпано.

У мистецтві та музиці багнети можуть бути представлені як символ революцій, боротьби за свободу або навіть протесту проти насильства. Наприклад, в деяких піснях або музичних кліпах багнети використовуються як метафора для боротьби зі злом або несправедливістю, втілюючи непохитну волю до перемоги.

Багнети, як символ, мають багатий культурний контекст. Вони не просто інструмент війни, а потужний образ, який може викликати різні емоції — від страху до гордості. У пропаганді вони слугують інструментом для мобілізації та морального обґрунтування війни, а в культурі допомагають передати дух часу та складність людських почуттів у моменти крайніх випробувань.

Вердикт: багнети — архаїчна зброя з неперевершеним символізмом

Багнети пройшли довгий шлях, еволюціонуючи від простих ножів до смертоносних штиків, які стали синонімом ближнього бою та солдатської відваги. Незважаючи на те, що в сучасних збройних конфліктах їх роль значно зменшилася, багнети продовжують існувати як частина військових традицій і символів. Вони залишаються не лише зброєю, але й нагадуванням про ті часи, коли вирішальним було саме вміння йти в рукопашний бій. Тож навіть у наші дні багнети символізують дух незламності та готовності до самопожертви, нагадуючи, що війна — це не лише про техніку, але й про людську волю.