В українській літературі останніх десятиріч щораз більш помітні впливи західно-европейської історіософії та філософії. З цього погляду до наймаркантніших постатей належить безперечно М. Хвильовий, чолова постать нашого повоєнного письменства. Можна сперечатися, чи сильні волюнтаристичні акценти в нього, передусім у романі «Вальдшнепи» постали під впливом Ф. Ніцше, чи ідеології Д. Донцова, чи врешті є вони простим сприйняттям тієї бур’яної епохи, як йшла вона, як проходила, як гриміла довкола нього, – якщо вживемо його прекрасних висловів, та викликала в ньому такі, а не інші почуття, образи та ідеї, – незаперечним фактом залишаються подібності з автором «Так мовив Заратустра» в їх найяскравішому вислові: «Сильному дорогу!»...
Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти її собі невпевнености... М’ясо завжди залишається м’ясом, і в ньому ніяких людських початків не може бути… В суспільстві не може бути такої ситуації, коли неможлива боротьба. Коли ж це так, то як усе таки весело жити на цьому світі... В динаміці прогресу соціальну етику можна мислити тільки як перманентний «злочин». Я беру злочин в лапки, бо свідоме вбивство во ім’я соціяльних ідеалів ніколи не уважав за злочин. Я почав так думати, коли весело подивився в майбутнє, коли в мені знову з страшною силою заговорила воля до перемоги, коли я знову почав безумно ненавидіти своїх обмежених сучасників... Хіба Ганна здібна піднятися до тих питань, що так тривожать його? Хіба вона коли-небудь переможе свою обмеженість? Вона не дає йому зробитися цільною, рішучою людиною, саме вона і перешкоджує йому протиставити себе рабській психіці своїх дегенеративних земляків, я її ненавиджу за те, що вона тиха і лагідна, за те, що в неї ласкаві очі, за те, що вона безвольна
… І далі ненависть Хвильового до отого
сентиментальничати по-катеринячи, бунтувати по-гайдамачому – безглуздо та безцільно і дивитись на світ і будівництво крізь призму підсолодженого страшними фразами пасеїзму...
Ось цих кілька нашвидку зібраних цитат ясно показує, що Хвильовий вводив модерні ідеї до української літератури, до того часу в ній невідомі, а одночасно такі схожі з ніцшеанськими. І коли ще можна сперечатися про те, яким способом зароджувалися ці ідеї в його свідомості, то зовсім не можна заперечити вплину О. Шпенглера на нього. Певно, як сам Шпенглер має своїх попередників в європейській духовності, наприклад А. Гобіно, Чемберлена, Лілієнфельда чи Шефле, чи, як сам признається, Гете, так і в Хвильового був уже вироблений грунт під впливом московської літератури.
З формального боку беручи, московська духовність з підкресленням її супрематії над усіма іншими не є якимось особливим та відірваним явищем. Ідеї особливого значення племени чи етнічної групи виступають у людській історії на заранні, коли вони протиставлять себе своєму довкіллю внаслідок переможного походу між чужі і ворожі племена (геллени), між чужорасові племена (арійці в Індіях), релігійною полу післанництва (араби), усвідомлення відокремлених притаманностей (Київ Іларіона). огорнення політичного становища релігійними мряками (Росія Достоєвського, як народ-Богоносець). Московським месіянізм набрав у добу революції пристосованих до неї форм, наприклад. «Дванадцять» і «Скити» Блока, а про це не міг не знати Хвильовий. Та пізнаючи щораз краще розріз між ідеєю большевизму і її здійсненням, далі зневірюючися в нього, прийшов Хвильовий до переконання, що роля, яку взяла на себе Москва, їй не під силу, бо бракує їй до цього відповідних психічних потенцій, тим то свої власні «лозунги» з 1917 р. вона може тільки перемінити у фарисейство та матеріял для спекуляції. Але його молодеча віра, його ідеалізм і оптимізм не залишилися без точки опору в справах, за які він чинно, з рушницею в руках, змагався в тривожні і буремні роки. Коли ж московські маячення здались йому безглуздими та смішними, тоді прийшов йому з допомогою О. Шпенглер. Під впливом цього німецького історіософа висуває Хвильовий апріорне твердження, скоріш пророцтво, яке не випливає з якихсь розумових рацій, тільки з інтуїції та безумовного признання тез про загальні біологічні і морфологічні праформи і структури кожного великого історичного буття і ставання, бо ж сама теорія Шпенглера є тільки прекрасною мислевою будівлею і – нічим більше.
В чому полягають засновки історіософічних міркувань О. Шпенглера? Бувальщина людства не є зв’язана каузальністю, тільки здійсненням метафізичних конечностей долі, які не піддаються ніякому пізнанню, бо вникання в останні основи буття, без суперечностей, не дане людині. Нема одноразовости лінеарного розвитку щораз вище вгору від старовини через середньовіччя до новітніх часів, тільки багаторазовість -і багатовидість різних розвитків серед означених культурних кругів. Кожна культура має свій притаманний духовий вияв і вислів, зовсім відмінний, але то справді зовсім відмінний, ніж інша, сучасна їй, і то на не їх ділянках творчих зусиль, отже не тільки в мистецтві, але навіть і в стислих науках, як математика або фізика, бо різним мислевим формам відповідають різні правди. Схоплення стилю кожної культури дає можливість зрозуміти в символічній формі кожну історичну подію, але не як наступність причини і наслідку, тільки як частину точно означеного структурального організму. Історія культури кожного такого циклу стає ступневим здійсненням його можливостей. Та здійснення можливостей зближає його до кінця, бо ціль осягнена, повнота завершена, а культура гине під виглядом народів, мов. вірувань, мистецтв, наук і держав, Смерть не безслідна, культура перетворюється в цивілізацію, перейшовши свій зеніт. Серед цивілізації затрачується циклічна духовість і костеніє, бо ця цивілізація є зовнішнім і штучним станом духовости, яка неминуче розкладеться, як тільки урбанізм зовсім заступить селянськість, індустріалізм – рільництво, становість – маси, простірність бродів, – культурну глибінь. Цивілізація стає струпішілим велетом. що простягає ще сухе галуззя, але вона вже не зеленіє і не пароститься; тим то в такий час зароджується якийсь інший циклічний круг культури, незалежний від попереднього, подібно як організм народжується побіч організму.
Виходячи в мистецтві з «льозунґів» 1917 р. і признавши їх московського носій за банкрута, Хвильовий все ж таки не закинув їх. Він почав тільки оглядатися за спадкоємцем і наступником, поширивши обсяг і поглибивши суть старого вчення. Він став просто одержимий психологічною Европою через її вічні постаті чорнокнижників з Вюртембергу, через її допитливих докторів Фавстів чи, взагалі, її сильних і здорових людей у перманентній інтелектуальній і вольовій динаміці. Таке поглиблення викопало прірву між ним і метрополією, і йому на дискусії в 1925 р. зовсім не «вирвався» вислів «геть від усякої Москви», як це дехто подейкує. Цей вислів був вислідом його історіософічних міркувань над чужістю московської духовости для европейських чорнокнижників і докторів. Так, Москва – банкрут своїх власних гасел, так, Москва – чужинець в Европі, не могла вивести мистецтва на великий і радісний шлях світових шедеврів для дальшого розвитку і продовження на основі твердих іманентних законів всякого великого історичного чуття. Тому Хвильовий шукає країни, яка мала б здійснити це велике історичне завдання і знаходить його в «азіятському ренесансі». Він пише: «Як у свій час Петрарка, Мікель Анджельо, Рафаель і т. д. з італійського закутку запалили Европу вогнем відродження, так нові мистці, з колись пригноблених азіятських країн, зійдуть на Гелікон, поставлять там світильник ренесансу. Говорячи про азіятський ренесанс, ми маємо на увазі майбутній нечуваний розквіт мистецтва в таких народів, як Китай. Індія і т. д. Ми розуміємо його, як велике духовне відродження азіятських відсталих країн. Отже, гряде новий Рамаян».
Але це не є остаточне оформлення мистецької віри Хвильового в азійський ренесанс. Його другий і вже незмінний вислів походить з чергового памфлету. Вони не суперечать собі, бо ж з інших творів Хвильового знаємо, якими близькими видавалися йому сторожкі вітри, що віють з-за Закавказзя та Каспію, а ці вітри є в нього тільки – символ.
Я думаю, що тут маємо дальший розвиток його думок і переконання, бо для тих далеких країн традиційне геллено-римське мистецтво, як вихідна основа, мусить бути порожнім полем, а власне і через нього відкинув він уже давніше Москву. Цей дальший розвиток міститься в таких словах Хвильового: «Саме з південно-східної республіки, саме з радянської України й піде те нове мистецтво, що його так чекає Европа».
В кожному народі й расі є якась ідея, тільки їм притаманна, одне основне почуття, панівне в цілому житті. Незалежно від помисловости теорій Шпенґлера, заслуга Хвильового велетенська в тому, що він висунув перед українською літературою широчезні перспективи та бив у шию всяких задрипанців за їх опростачування мистецтва через папуже наслідування московщини навіть у зовсім не літературній формі. Він зажадав української творчости, з власної глибини зачерпненої, щоб піднести її рівень до рівня світових шедеврів, а через це теорія Шпенглера, не прийнятна з інших причин, добре прислужилася нашій духовості.
