Політична стратегія України, власна думка

Політична стратегія – один з найбільш потрібних чинників існування кожної держави і народу. В Україні історично так склалось, що у нас фактично ніколи не було чіткої зовнішньо-політичної стратегії, звісно, можна взяти приклад на євроінтеграцію та партнерство з західними країнами, але скажіть, хто нас туди візьме? Кому потрібна слабка і знедолена Україна? Більше того, кому потрібна сильна й «небезпечна» Україна? А найстрашніше те, що ніякого варіанту між цими 2 і бути не може. Ми або слабкі й неоколонія, або такі, хто формує новий світовий порядок і знищує імперії. Ми повинні бути саме такими. За весь період нашого існування українці не хотіли, або ж не могли зробити Україну хоча б «центром Європи», а перспективи у нас великі:
1.Політико – економічна стратегія
1)Корисні копалини. В Україні зосереджено корисних копалин на суму близько 1 трильйона доларів, але ніхто ще не може ними розпоряджатись так, як потрібно, до того ж велика їх частина – під загрозою окупації або вже окуповані. Що потрібно з цим робити? – запроваджувати державну стратегію, щодо видобутку, переробки й експорту/імпорту одних чи інших матеріалів. Ми маємо використати свій ресурсний запас по максимуму, ми повинні зробити загальну базу про ресурси в Україні, розподілити те, за який ресурс відповідає окремий регіон, і на основі цього диктувати свої умови при експорті.
2) Аграрний сектор. Зараз сільське господарство і дотичні до нього галузі перебувають у стані балансування між підйомом і занепадом, і це на даний момент добре, бо дає можливість у перспективі розвинути його до потрібного нам рівня. Багато наших державників - економістів акцентують увагу саме на аграрному секторі, враховуючи, що ми можем з нього витягти. Нам потрібно розвивати цей сектор, адже на ньому впринципі тримається наша економіка. Ми маємо запроваджувати модернізацію, збільшення якості виробництва, для того аби далі диктувати свої умови вже далі, іншим країнам. У цій стратегії – економічне прагматичне домінування, що унеможливить при будь – якому розвитку подій відключення України з економічного життя світу.
Загалом. Не дивлячись на всі реформи та зусилля, наша економіка м’яко кажучи не в дуже працездатному стані, і пов’язано це частково з саботажем на місцях й не вмінням адекватно керувати цією складовою на світовий ринок. Ми повинні запроваджувати на місцях те ж, що і у судовому державному та політичному апараті(про що буде згодом довгочит) – незалежні комісії, що будуть перевіряти важливих очільників та підприємців раптово та деколи непомітно, усі дані прозоро повинні доходити до влади, а звідти вже через численні канали до громадських організацій, і вже на основі цього ці ж громадські організації й держава будуть по суті вирішувати «долю» того чи іншого випадку.
Що ж стосується зовнішньої стратегії, то ми повинні робити так, як робить зараз Китай – застосовувати свій експорт для того, аби від нас почали економічно залежати різні країни. У нас багатьох ресурсів вдосталь, а ось у деяких наприклад країнах Африки, латинської Америки чи банально південної Європи – нема, це стосується харчів, гірських ресурсів, тощо. І коли ситуація дійде до того, що від нас будуть залежати важливі країни, то вже ми будемо диктувати свої умови на глобальний ринок, ми заявимо про себе, як новий гравець, якому буде важко протистояти.
2. Політико – культурна стратегія.
Політико – культурна стратегія держави однозначно повинна бути направлена в бік зміцнення ідей національної ідентичності та значимості їх у сьогоденні. Ми повинні робити усе таким чином, щоб національно – свідомі громадяни (звісно, компетентні у своєму індивідуальному напрямку життя) стали не те що фундаментом суспільства, а й «народними», тобто – фактично кожен громадянин має бути національно – свідомий, незалежно від того, яку посаду він обіймає або де хоче жити. Методи досягнення цього – через освіту, форуми, державну національно – культурну програму та всенародне бажання бути такими. І плювати хотілось на те, шо всякі там хомо – совєтікуси будуть говорити, вони віджили своє, це вимираючий вид, вони тут вже ніхто, а тому і сенс їх слухати – нікчемний. Ніхто ще в українській історії не міг запровадити таку систему, але сьогодні і в короткостроковій перспективі (після закінчення війни) випадає дана нагода, і ми не маємо права нею не скористатись. Адже тільки національно – свідоме суспільство, тільки національно – свідомий народ є нездоланним, а для України це – питання життя і смерті.
3. Політико – зовнішня державна стратегія.
Важливим чинником для нас залишається наша політика на зовні. І тут можна сказати, що у нас вже є вплив, при чому суттєвий, але все ще недостатній, щоб втілити всі плани в життя. Розберімо по порядку:
а) Америка. Що стосується країн цього континенту, то тут усе просто – з такими країнами як США та Канада – стратегічне партнерство, але не настільки велике, щоб умовний Трамп міг нам заподіяти велику шкоду, тут потрібен прагматизм.
З країнами південної Америки розвивати відносини потрібно, але тут важливо які саме країни нам підходять і наскільки вони самі ставляться до нас та до наших ворогів.
б) Африка. Тут ситуація складніша, але її можна упорядкувати. Є такий рух в Африці в пустелі Сахара, як туареги – народ, що довгий період часу бореться за власну державність проти як промосковитських сил, так і ісламських (по суті нацистських) сил, таких як ІДІЛ. З ним зараз співпрацює ГУР, але ми повинні вийти далі, ми маємо розвивати з ними стратегічне партнерство, нам повинен союзник в тому регіоні, адже через нього ми зможемо впливати як мінімум на всю північно західну Африку. Що стосується інших країн, то більшість із них – під економічним контролем Китаю, а ще в деяких буянить російський африканський корпус і залишки Вагнеру, що нам лишається? – наносити катастрофічні удари по ним, не питаючи дозволу чи запитів якоїсь ЦАР чи Судану, ми там маємо діяти безпощадно, звісно лише проти російського і китайського впливу. Це викличе часткове розпорошення ресурсів обох країн по всьому світу, і зверне увагу на Україну, як глобального гравця, а це якраз те, що нам треба.
в) Європа. Тут так само як і у випадку з США і Канадою – стратегічне партнерство, навіть можливо більш поглиблене, курс на євроінтеграцію, але зі збереженням всіх національних досягнень та планів. Якщо вся Європа сама, навіть з такими політиками як Фрідріх Мерц, не може впевнено рухатись у вірну сторону, через протидію Угорщини, Словаччини а подекуди Польщі – то ми маємо навести там порядок. Ми будемо робити все так, щоб ніякий Орбан і не пискнув щось про «хорошу росію», оскільки стратегія що Європи, що наша щодо росії повинна бути одна – це смертельна загроза,яку в ідеалі треба фізично розвалити і добити. Доречі щодо росії в зовнішній політиці – у нас немає бути ні дипломатичних, ні торгових, ніяких взагалі відносин, ми не повинні з ними взаємодіяти напряму, окрім випадку, коли це стосується війни чи підтримки повстанських рухів всередині росії. Ми маємо цей моноліт бити з двох сторін – спочатку зовнішньо, а потім і внутрішньо, і тільки тоді ця імперія зла паде, але сам статус росіян у нас – не буде таким, яким є зараз, бо вони, та й взагалі всі представники цього виду будуть нести повну відповідальність за все, що накоїли, і справа стосується не тільки сьогодення. Вони мають підкорятись справедливості, яку фактично представляємо ми – українці.
г)Близький схід. Ситуація на близькому сході – кошмар для кожного, однак тут теж є сила, яка потребує нашого стратегічного партнерства – курди. Курди це народ, що зараз розділений між Сирією, Іраком, Туреччиною і Іраном, він століттями бореться за свою незалежність і свободу – те, що вже проходили ми, а тому питання співпраці є морально і стратегічно важливим. Водночас, для картинки, ми маємо співпрацювати і з Іраком, і з Сирією (при умові нормальної влади), і з Туреччиною, скажімо у сфері ресурсів, але ми не повинні забувати нашу основну мету.
Що стосується Ізраїлю,то тут впринципі потрібно розвивати економічні і політичні зв'язки,ми маємо переймати деякі ізраїльські фішки,щоб самостійно захищатись та наносити ворогу максимальний удар в максимально короткі терміни. Що стосується культурних зв'язків,то тут ми повинні бути більш жорсткими, ми маємо поставити умову, або Ізраїль визнає голодомор геноцидом українського народу,або культурні та релігійні зв'язки послаблюються,(скажімо відміна святкування Хануки і т.д) робиться це до моменту,поки Ізраїль не визнає голодомор геноцидом.
Що стосується країн перської затоки, то ту усе просто – Іран – зло,з яким у нас не може бути нічого спільного, ми маємо підтримувати його ворогів, щоб добити цей острів нацизму – ісламізму. А ось щодо  таких країн як Саудівська Аравія, ОАЕ, Кувейт і т.д – тут тільки співпраця у сфері ресурсів та продовольства, ми маємо з ними укладати угоди, що ставлять обидві сторони у взаємну залежність, але ми у тій залежності маєм бути на прихованій вищій позиції, щоб у разі чого – не втратити все.
д) Азія. Тут стан справ знову ж таки різний. По перше ми маємо повністю підтримувати противників Китаю, таких як Японія і Тайвань, і звісно вони нам повинні якось віддячити за це. Скажімо – знижками на деякі товари, компоненти, тощо. З самим же Китаєм – обережна співпраця з прихованим смертельним для нього ж роздуванням внутрішньої ситуації. Я про уйгурів і тибетців – у них ситуація та ж, як колись була у нас, в уйгурів так взагалі є концтабори «перевиховання» з тортурами і китаєзацією. Ми маємо встановлювати таємні канали постачання їм всього необхідного, щоб роздувати там обстановку, але не робити це надто багато, щоб сам Китай не запідозрив нас у цьому. З країнами середньої азії – всіляке можливе витіснення московитського впливу. Традиційно з кінця 19 століття – середня азія залежна від росії, впершу чергу економічно. Ми ж маємо знищити цей вплив, і пропонувати щось своє, щоб в гіпотетичному протистоянні – вони не вийшли проти нас.