Авторство: Ксенія Хомяк
Дизайн: Софія Хода
Редакція: Дар’я Хоменко
#ProКультура
Вступ
Що ми знаємо про фемінізм? Те, що це рух за права жінок? Так, це правильно.
Коли ми згадуємо це явище, нам здається, що воно якесь далеке, і що історія його створення аж ніяк не причетна до території України. Мовляв, усе зародилося десь у США, а згодом, певним чином, дійшло й до нас. Що ж, це — неправда. Український фемінізм — це унікальне явище, адже наші жінки були змушені боротися не лише за власні права, а ще й за права свого народу та держави. Тож сьогодні ми розглянемо його історію: як виник український фемінізм, як розвивався, та чому деколи він був навіть прогресивнішим, аніж в інших державах.
Русь-Україна
Споконвіку українки були більш волелюбними та незалежними в порівнянні із жінками в сусідніх країнах. Згадаймо хоча б княгиню Ольгу чи Анну Київську — вже тоді наші дівчата мали більше прав і привілеїв, ніж більшість їхніх сучасниць у Європі. З одного боку, це правда, адже за часів Русі-України жінки справді могли навчатися. Проте є одне суттєве "але": право на навчання надавалося виключно у двох випадках. Перший — якщо дівчина була зі знатної родини князів чи бояр, другий — якщо дівчина вступала до жіночого монастиря. Інших шляхів здобути мінімальну освіту для жінки не було. Однак у порівнянні з іншими тогочасними державами, зокрема Священною Римською імперією, це вже був величезний прогрес: там, навіть належачи до знаті, жінка часто не мала жодного права на освіту.
Козаччина
Історія Козаччини рідко згадує жіноцтво, адже Україна постійно перебувала у війні за власну волю, а джерела про те, що жінки брали активну участь у боротьбі — відсутні. Хіба що можна згадати Хюррем Султан — так звану Роксолану, яка заснувала жіночий султанат та мала чималий вплив на владу в тогочасній Османській Імперії. Подібна ситуація й з Турхан Султан — останньою представницею цієї епохи, яка, за однією з версій, походила зі Слобожанщини. Однак, попри українське коріння, ні Роксолана, ні Турхан Султан безпосередньо не впливали на події в самій Україні.
Передумови та зародження
Час, коли жінки України почали розуміти, що може бути краще, та починали боротися, припав на XIX століття в Галичині. Кінець XVIII століття - початок XIX — це час зародження суфражизму — явища, яке потім трансформувалося у фемінізм. Воно хвилею розгорталося по всій земній кулі. Жінки почали замислюватися: "А що, як я самостійно можу обирати своє майбутнє?"
Ця хвиля дісталася й території Австро-Угорщини, зокрема Королівства Галичини та Лодомерії. Можливо, хтось із вас задався питанням: чому мова йдеться саме про Галицькі землі? Що ж, на той час поняття "незалежна Україна" не існувало, а наші землі були розділені між двома державами — Російською та Австро-Угорською імперіями. Треба запам'ятати: Україні не було комфортно ні в одній, ні в другій. В одній нас принижували та нав'язували свою культуру поляки, а в іншій — росіяни. Однак Австро-Угорщина все ж залишала трохи більше простору для вільнодумства: тут було менше цензури та ближчий контакт із Західною Європою. Тож усі новини спочатку доходили туди, а вже потім, після численних затяжних процесів цензурування, інформацію дізнавалися й жителі Російської імперії, зокрема українці.
Отже, з передумовами розібралися — тепер можемо перейти до перших представниць цього руху.
Наталія Кобринська
Перш за все, потрібно згадати матір українського фемінізму; жінку, без якої розвиток цього явища на території нашої країни затягнувся б на десятиліття — Наталію Кобринську.
Наталія Іванівна Озаркевич (вже пізніше Кобринська) народилася в селі Белелуя (наразі Івано-Франківська область), у сім'ї греко-католицького священика. ЇЇ батько був не тільки доволі освіченим чоловіком, а ще й частиною всеукраїнського товариства "Просвіта" та депутатом у Рейхстазі. Мати походила з давнього роду Окуневських. На додачу, кузина Наталії — Софія Окуневська — також була відомою громадською діячкою.
Юна Наталка зростала в дуже інтелігентній та проукраїнській сім'ї. Навчалася дівчина виключно вдома, проте вільно володіла польською, німецькою та французькою мовами. Чому ж вона не здобула вищої освіти? Відповідь проста: на той час жінкам було заборонено вступати до університетів. Лише поодинокі заможні жінки мали змогу вчитись за кордоном, переважно на медичних факультетах. В Австро-Угорщині таких можливостей практично не існувало. Пізніше, коли наша героїня підросла, вона почала задаватися запитанням: "Чому одним можна, а іншим ні?”. Саме з цього моменту і розпочинається її видатний шлях боротьби за жіночі права.
У 1883 році починають з'являтися перші оповідання, які несуть у собі феміністичний характер. Один з них — оповідання "Пані Шумінська", яке розповідає про конфлікт стосунків матері та доньки: матір була за традиційні цінності та за все своє життя не бачила нічого, окрім власної хати, а донька прагнула собі іншої долі та хотіла вибороти своє місце під сонцем. У 1884 році Наталія Кобринська засновує першу українську феміністичну організацію — "Товариство Руських жінок". А в червні 1887 року вийшла чи не найвидатніша праця Наталії Кобринської та Олени Пчілки — альманах "Перший вінок", до створення якого долучилися Леся Українка, Уляна Кравченко та багато інших видатних жінок того часу з усієї України. Іван Франко назвав цей альманах “одним з найкращих і найбагатших змістом наших видань того десятиліття". Він містив понад 40 творів та статей українок та став першим феміністичним альманахом у світі. Також Наталія Кобринська боролася за надання права на освіту у вищих навчальних закладах на території Австро-Угорщини, самостійно збираючи підписи. І в результаті, все ж таки домоглася права на повну освіту для жінок. Наталія Кобринська без перебільшення є однією з найвидатніших жінок свого часу. Без її діяльності український фемінізм, безперечно, не набув би такої сили й масштабу.
Олена Пчілка
Ольга Петрівна Драгоманова, більш відома під літературним псевдонімом Олена Пчілка, народилася 17 червня 1849 року в місті Гадяч, що тоді входило до складу Російської імперії. Хоч родина Драгоманових і не була вельми заможною, вона належала до шляхетного козацького роду: за часів Богдана Хмельницького Драгоманови перебували на дипломатичній службі. Також сім'я Олени, на відміну від багатьох сучасників, ніколи не застосовувала силу ні до підданих, ні до дітей. До 12 років Олену виховувала мати, а згодом дівчина навчалася в пансіоні шляхетних панянок.
Пізніше вона вийшла заміж за Петра Косача та в шлюбі з ним народила шестеро дітей, серед яких — славетна Леся Українка. У 1868 році Олена з чоловіком перебралися до Звягеля, де жінка розпочала свій етнографічний та творчий шлях. У 1876 році вона випустила свою першу книгу "Український народний орнамент", а у 1881 — переклад казок Гоголя українською. З 1883 року розпочала друкувати власні вірші у львівському журналі "Зоря". Саме в цей періоді вона знайомиться з Наталією Кобринською та разом із нею видає перший феміністичний альманах — "Перший вінок".
Як і її родина, Олена активно боролася за українізацію. У 1903 році, на відкритті пам'ятника Івану Котляревському, вона єдина виголосила промову українською мовою попри заборону царя. На додачу, Олена спонсорувала українські проєкти як із власного бюджету, так і з бюджету сім'ї.
Наступне покоління
XIX століття було лише початком зародження українського фемінізму. Насправді видатних жінок цього покоління було значно більше, аніж ми згадали, і кожна з них мала свою унікальну, гідну поваги історію. Проте не менш важливою була й наступна хвиля активісток. Для них ідея самостійної жінки вже не була аж настільки незвичною, адже на момент їхнього народження вже існувало "Товариство Руських жінок" та феміністичні твори Уляни Кравченко й Наталії Кобринської. Тим не менш, треба було ще докласти купу зусиль для того, щоб жінка мала повноцінні права не лише на паперах, а й в реальності.
Мілена Рудницька
Першою представницею нового покоління феміністок стала Наталія-Мілена Рудницька — видатна громадська діячка, науковиця та політикиня. Вона народилася 15 липня 1892 року в місті Зборів у родині Івана Рудницького та Іди Шпігель. Її матір була єврейкою, а батько походив з давнього польського шляхетного роду. Дід Мілени був греко-католицьким священиком, проте спалив всі документи, які пов'язували його з Польщею. Українофільства Мілена набралася зі сторони батька. На жаль, коли дівчинці було лише вісім років, її тато помер. Після цієї втрати родина переїхала до Львова. Тут Мілена закінчила жіночу гімназію та навчалася у Львівському університеті, згодом у Віденському, де написала докторську дисертацію "Математичні основи етики епохи Ренесансу". Пізніше, у 1921-1928 роках, Мілена викладала на вищих педагогічних курсах.
Також вона була активною діячкою Українського Націонал-Демократичного Об'єднання. Варто зазначити, що у міжвоєнний період, особливо в роки існування ЗУНР, на Галичині діяло багато політичних і молодіжних організацій, де жінки нарівні з чоловіками виконували важливі завдання. Через великі втрати серед чоловіків у війнах саме жінки часто ставали зв’язковими, діячками підпілля й навіть політикинями. У ЗУНР і УНР жінка юридично була рівною до чоловіка — хоча, на жаль, це не завжди реалізовувалося в житті. У 1928–1936 роках Рудницька була депутаткою польського сейму, представляючи українців. Брала участь у міжнародній політиці, в тому числі була як делегатка Української Парламентарної Репрезентації в Лізі Націй, де активно захищала українські петиції, та стала першою людиною, яка почала розповідати про штучний голодомор на території України та пацифікацію. Відповідно, Мілена була не лише активною захисницею прав жінок, а ще й усього українського народу. Повертаючись до її феміністичного шляху, варто згадати, що вона відкрила перший конгрес "Союзу українок" у Станіславі (нині Івано-Франківськ) та була головою цієї організації, яка згодом стала чи не найбільшою феміністичною організацією в Європі. Також була головою політичної жіночої організації "Дружина Княгині Ольги" і редакторкою провідних жіночих журналів. Наталію-Мілену Рудницьку справедливо вважають однією з найвизначніших фігур українського фемінізму і, без перебільшення, голосом Галичини на міжнародному рівні.
"Фемінізм" в СРСР
Коли ми згадуємо про жінку в СРСР, то нам спадає на думку: "Ну, єдине, що в тому совку було добре, це рівноправ'я жінок і чоловіків". Насправді ж — ні. Це один із найбільших міфів радянської пропаганди.
Офіційна риторика СРСР справді проголошувала "рівність жінки в усіх сферах" — від роботи на заводі до участі в політичному житті. Жінок формально допускали до управлінських посад, працевлаштовували у промисловість, медицину, освіту. Але на практиці все це було не рівноправ’ям, а просто знущанням над жінкою. Окрім того, що дівчата були зобов'язані працювати на заводі на рівні з чоловіками, то, на відміну від ‘’класичного совєтського чоловіка’’, який після роботи йшов відпочивати та дивитися телевізор, жінка мала ще попіклуватися про дітей, прибрати весь будинок та наготувати їсти. Домашня праця, яка навіть і близько не вважалася роботою, повністю лягала на плечі дівчат.
Також, за моральними принципами тогочасного суспільства, розлучення за ініціативи жінки засуджувалося. Навіть у випадках насильства в родині — особливо в селах чи маленьких містах — жінка була змушена мовчати, бо це вважалося ганьбою.
У висновку, совок зі своїм "фемінізмом" надав жінці права лише на папірцях, а в реаліях просто долучив до її побутової праці ще й виробничу, загнавши жіноцтво у ще скрутніше становище.
Феномен
Що ж, так у чому взагалі тоді полягає феномен українського фемінізму, та чим він тоді відрізняється, наприклад, від американського? На жаль, на момент зародження суфражизму та фемінізму, Україна не існувала як окрема незалежна держава. Наші землі були розділені між двома імперіями — обидві з жорсткою цензурою, ксенофобією та приниженням національної гідності. Про які жіночі права могла йти мова, якщо навіть у чоловіків часто не було базових прав? Тим не менш, українським жінкам вдалося домогтися того, щоб комфортно почуватися в суспільстві нарівні з чоловіками. Ба більше, навіть займати керівні посади в політиці, як Мілена Рудницька, або ж активно боротися на війні та командувати іншими вояками, як Олена Степанів. Це й відрізняє українок від інших: жінки воювали не лише за себе, а й за державу. Вони знали, що як не буде гідності нації — не буде й гідності жінки. Тому українки боролися. Боролися з малого віку не лише за свої права, а й за права своєї країни. Змалечку, спочатку будучи в Пласті, або в Соколі, а пізніше — доєднуючись до лав Українських Січових Стрільців, Організації Українських Націоналістів, Української Повстанської Армії, де створювалися окремі рої для жінок, у яких вони були не лише медсестрами, а й солдатами та воювали на рівні з чоловіками.
Український фемінізм від самого початку був не лише про умовну рівність, а про виживання цілої нації. Він природно став частиною ширшої боротьби — не лише жіноцтва, а й усього українського народу.
