Авторство: Софія Хода
Дизайн: Дар’я Хоменко, Софія Хода
Редакція: Віктор Горбатюк
Вступ
Жахливі події липня 1995 року, котрі кривавим конвоєм огорнули Сребреницю, назавжди закарбувалися у пам’яті, як ті, що ніколи не можна забувати. ООН проголосив цю територію «зоною безпеки», але натомість стали найбільшим кривавим майданчиком, після подій Другої світової у європейській історії, забравши життя понад 8000 осіб. Ця подія призвела до доби суперечок та початку провалу миротворчих місій ООН, оскільки показала неспроможність захищати права тих, хто знаходиться не під захистом.
Для міжнародної спільноти, різанина у Сребрениці стала каталізатором до глибокого аналізу проблеми, зокрема, в нездатності ООН діяти в умовах геноциду. Миротворчі сили, відомі як UNPROFOR, попри свою першочергово праведну мету, опинилися у власній пастці, що тягне свій слід і на діяльності усієї організації: ряд бюрократичних обмежень, слабкий мандат, недостатня кількість ресурсів – основний перелік проблем, що призвів до суттєвого загострення ситуації на сході теперішньої Боснії та Герцеговини.
Основна концепція миротворчих місій ООН
Миротворчі місії – один із основних інструментів для врегулювання конфліктів. Їхньою безпосередньою метою є підтримка миру, спонукання до припинення воєнних конфліктів, запобігання їхній подальшій ескалації, забезпечення правопорядку в зоні конфлікту, проведення ряду гуманітарних акцій, відновлення порушених конфліктом соціальних та політичних систем. Де-юре звучить переконливо та правильно, а як щодо практичного застосування?
Миротворча діяльність ООН розпочиналася із тимчасових спостережних місій, ще у 1948 році. Тоді це виявилося масштабним проєктом, здатним здійснювати підтримку миру та безпеки, хоч і триває вже понад 70 років. Незважаючи на проблемні фактори у власній діяльності, миротворчі місії все ж показали консолідацію не тільки основних органів ООН, а й держав, і тих, що надають військові контингенти, і тих, що приймають місії на своїй території.
Як вже стало зрозуміло, основна концепція миротворчих місій передбачає комплексний підхід заходів, спрямованих на врегулювання конфліктів та встановлення миру. Рада Безпеки ухвалює рішення щодо форми діяльності цих місій, вона [форма] може варіюватися: від спостереження за досягнення перемир’я, охорони цивільного населення до розбудови миру та надання невідкладної гуманітарної допомоги.
Історичний контекст
У першій половині 1990-х років почався розпад Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії, що, на жаль, супроводжувався численними збройними конфліктами. Одним із найбільших конфліктів стала Боснійська війна(1992-1995 рр.). На той період 43% населення Боснії та Герцеговини були босняками-мусульманами, 31% – православними сербами та ще 17% – хорватами-католиками. Таке етнічне різноманіття спершу сприймалося адекватно, представники різних націй часто жили в одних селищах та містах, утворюючи громади.
Проте у цього різноманіття була і інша сторона медалі – неузгодженість, хто все ж має право тут жити. Югославська армія спершу стала на бік місцевих сербських політиків, які мали на меті зберегти Боснію у складі малої Югославії. Цей план мав на меті реалізувати президент Сербії Слободан Мілошевич, залучивши до спільного проєкту Чорногорію та Боснію, проте якщо перша знайшла консенсус у найкоротші терміни, то на території другої розгорнулася справжня громадянська війна.
Етнічні групи, що колись жили у мирі та злагоді, почали переслідувати кожен власні цілі. Наприклад, босняки-мусульмани прагнули отримати незалежність, хорвати – теж за незалежність, проте вектор власних поглядів змінили та прагнули приєднати населені хорватами райони до незалежної Хорватії, а серби, за сценарієм хорватів, прагнули забрали території, населені сербами, собі.
Звісно, у багатосторонньому конфлікті не обійтися без союзників, хорвати та серби їх мали, а от найслабша у військовому сенсі сторона, босняків-мусульман – ні, тому згодом почали втрачати свої території у боях та опинилися в оточенні боснійських сербів у Сребрениці, Жепі та Гораджі. Звісно, на меті сербів було забрати собі ці території, допоки у 1993 році не втрутилися миротворці та проголосили ці міста «зоною безпеки».
Власні цілі та суттєва підтримка зовнішній акторів, стали в пригоді сербам, оскільки вже в липні 1995-го, їхня армія здійснила операцію «Крівая 95», метою якої було захоплення вищезгаданих міст – Сребрениці та Жепи. Сумарно у двох містах було понад 600 миротворців, саме цей фактор змусив НАТО зупинитися, оскільки Ратко Младич, начальник штабу армії Республіки Сербської, пригрозив, що знищить усіх миротворців, котрі перебувають у цих містах. Другою умовою стала видача усіх чоловіків та юнаків, віком від 14 до 70 років, котрі перебували на території миротворчої бази.
Загалом було захоплено у полон кілька тисяч босняків. Їх, протягом кількох днів, вивозили у віддалені райони та розстрілювали. Тіла ховали у масових похованнях, тому навіть через 30 років після жахливої трагедії, достеменно не відомі усі особи, котрі піддавалися цих злочинам, а їхні рідні продовжують шукати істину та справедливе покарання для усіх причетних.
Саме після різанини в Сребрениці НАТО відмовилося від принципу «двох ключів», згідно з яким ООН мала право вето на операції НАТО в країні. Розпочалися активні дії по позиціях боснійських сербів, що призведо до врегулювання ситуації шляхом укладення перемир’я 14 грудня 1995-го року, підписанням Дейтонської мирної угоди, що поклала край війні у країні.
Покарання учасників геноциду
Звісно, першочергова відповідальність лежить на вищому керівництві, проте що Радован Караджич, що Ратко Младич багато років переховувалися від правосуддя, хоча Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії звинуватив другого у прямому наказі щодо знищення мусульман у Сребрениці.
Переховування керівництва завершилось у 2008 та 2011 роках, коли їх було доставлено до Гааги, а згодом засуджено до довічного ув’язнення, визнаних винними за більшістю звинувачень, зокрема в геноциді. Окрім керівництва були засудженні і генерали – Радислав Крстич, який командував операцією із захоплення Сребрениці та Любіш Беара, який відвідував під час кривавих подій місця масових страт.
Покарання не оминули і Нідерланди. Здавалося, до чого тут саме вони, а саме миротворці з цієї країни видавали армії боснійських-сербів 350 чоловік-мусульман, які шукали прихисток у їхній миротворчій базі. Контингент миротворців чітко усвідомлював, що цим невинним мирним загрожує небезпека, проте все одно віддав їх у руки смерті.
Висновки у наші дні
Подія, яку офіційно визнано геноцидом після Другої світової, трагедія, яка забрала кілька тисяч невинних життів, які шукали протекції від миротворців, біль, який несуть родини загиблих та намагаються навіть після кількох десятиліть докопатися до правди та знайти своїх рідних.
Боснійські серби показали світові не тільки власну жорстокість, а й неспроможність ООН діяти злагоджено в екстрених ситуаціях, де на кону власних рішень стоїть найцінніше – людське життя.
У 2003 році у селищі Поточари, що поблизу Сребрениці, відкрито меморіал жертвам геноциду, де щорічно проходить Марш миру, родини загиблих вшановують їхню пам’ять, а також проводяться поховальні церемонії, оскільки щоразу в околицях Сребрениці знаходять рештки убитих.
Важливо пам’ятати, що навіть організації, метою яких є збереження миру та правопорядку, припускаються помилок, які стають нагадуванням для кожного, що потрібно вчасно вирішувати наростання конфліктних ситуацій, шукати компроміс та не допускати подібних помилок у майбутньому. Найгіршим вибором було би мовчання, проте про подібні злочини важко, але потрібно говорити, оскільки в непрості часи, вони слугуватимуть нагадуванням, що намагатися вирішити потрібно будь-яку складну ситуацію, бо за нею тягнеться набагато глибше зло, аніж ми першочергово думаємо.
