Чому українські селяни приносили їжу половецьким статуям, просили в них дощу та розповідали історії про людей, які жили ще до появи Сонця.
У 1979 році археологи, які працювали поблизу села Василівка на Донеччині, звернули увагу на незвичайну деталь сільського побуту. На перехресті вулиць стояла стародавня кам’яна статуя, ретельно побілена вапном.
Дослідники поцікавилися, навіщо її білять. Місцеві пояснили, що роблять це щороку на початку літа. Іноді біля статуї залишали хліб, печиво або кілька цукерок.
Ніхто вже не міг напевно пояснити, кого вона зображувала і чому заслуговувала на таку увагу. Однак звичай продовжував існувати.
Восени 2003 року археологи спробували розшукати цю статую знову. На перехресті її вже не було. З’ясувати, куди вона зникла, не вдалося.
Цей випадок описаний у науковому збірнику «Степи Європи в епоху середньовіччя». Він цікавий не лише тривалістю забутого звичаю. Адже між людьми, які висікли кам’яну постать, і селянами, які залишали їй цукерки, пролягало майже тисячоліття.
За цей час змінилися народи, мови, релігії та держави. Але кам’яні баби не зникли з місцевої культури. Навпаки, навколо них виникли нові вірування, часто зовсім не схожі на ті, що існували у їхніх творців.
Кого залишили в степу половці
Звичай установлювати кам’яні зображення людей існував у степах сучасної України задовго до появи половців. Однак саме половецькі скульптури XI–XIII століть становлять найвідомішу групу таких пам’яток.
Половці, або кипчаки, були тюркомовними кочовиками, чиї володіння охоплювали великі простори від Дунаю до Волги. Їхня культура залишила по собі курганні поховання, предмети озброєння, прикраси та численні кам’яні статуї.
Попри назву, кам’яні баби далеко не завжди зображували жінок. Серед них чимало чоловічих постатей із вусами, зброєю, поясами та деталями одягу. Жіночі скульптури мають власні характерні ознаки: головні убори, намиста, сережки, іноді виразно передані груди.
Майже всі половецькі статуї об’єднує одна деталь: руки складені перед животом і тримають посудину.
Її значення досі обговорюють. Найпоширеніші пояснення пов’язують посудину з поминальними трапезами, підношеннями та культом предків.
У 1253 році францисканський мандрівник Гійом де Рубрук, який прямував до монгольського двору, описав звичай куманів-половців насипати над померлими кургани та встановлювати кам’яні постаті обличчям на схід, із чашею перед животом.
Він також згадував поховальні споруди та залишені для небіжчиків їжу й напої. Біля одного поховання Рубрук бачив шкури шістнадцяти коней.
Однак зв’язок кам’яних баб безпосередньо з похованнями не такий однозначний, як може здатися. Археологи знаходили статуї й у спеціальних ритуальних комплексах, не завжди пов’язаних із могилою конкретної людини.
Ймовірно, вони брали участь у складнішій системі вшанування померлих і предків. Частину таких скульптур можна вважати образами людей, які після смерті зберігали особливе значення для своєї спільноти.
Коли ця традиція припинилася, статуї залишилися стояти на старих курганах. А мешканці степу наступних століть почали надавати їм нового змісту.
Бабо, бабусенько, пошли нам дощу
У XIX столітті кам’яних баб у степових селах не лише впізнавали, а й наділяли надприродними властивостями.
Особливо цікавими є свідчення про статую, яка стояла біля знаменитого кургану Чортомлик на Катеринославщині.
У 1866 році дослідник Олександр Терещенко опублікував відомості про місцеві обряди. Під час посухи або поширення гарячкових хвороб селяни приходили до статуї з підношеннями. На плече їй клали шматок хліба, біля ніг розсипали зерно, залишали монети.
Люди вклонялися кам’яній постаті й зверталися до неї майже як до живої істоти:
«Помилуй нас, бабо, бабусенко, бабусю».
Від неї чекали допомоги, захисту від нещастя та доброго врожаю.
І це був не поодинокий випадок.
В одному повідомленні 1844 року згадувалося, як управитель маєтку наказав повалити кам’яну бабу, якій почали поклонятися селяни. Але під час голодних 1833–1834 років люди знову поставили її на місце. Вони були переконані, що статуя допомагає викликати дощ.
Тут особливо помітна зміна значення пам’ятки.
Половецькі скульптури, найімовірніше, були пов’язані з поминальними ритуалами. Українські ж селяни XIX століття зверталися до них насамперед у справах живих: коли хворіла худоба, не сходило зерно або пересихала земля.
Зв’язок цих звичаїв із первісними половецькими обрядами не доведений. Радше йдеться про нову народну традицію, що сформувалася навколо давніх статуй.
Причому подібні уявлення пережили навіть XX століття.
У серпні 2009 року археологи Юрій Полідович та Олександр Усачук зафіксували випадок у селі Мічуріне на Донеччині. Ще у 1980-х роках під час оранки там вивернули нижню частину кам’яної статуї та відтягли її до лісосмуги.
Але посушливого літа 2009-го хтось повернув уламок на курган. За словами місцевих, невдовзі після цього справді пішов дощ.
Сам факт повернення статуї задокументований дослідниками. Зв’язок із дощем — пояснення самих мешканців.
Велетні, які плювали на Сонце
Коли справжня історія кам’яних баб забулася, на її місці з’явилися легенди.
1886 року етнограф Яків Новицький записав у селі Андріївка переказ від 75-річного Якова Рибалки.
За цією історією, кам’яні баби колись були велетнями, яких називали великдонами або веленями. Вони жили ще до створення Сонця.
Коли Бог нарешті послав на землю світило, велетні почали виходити на високі могили й плювати на нього. Бог розгнівався, прокляв велетнів, і ті зменшилися та скам’яніли.
У цьому переказі цікава сама спроба пояснити походження статуй. Для оповідача вони не були виробами давніх майстрів. Це були справжні люди, перетворені на камінь за непокору небесній силі.
Існував і жіночий варіант цієї легенди.
Дмитро Яворницький записав у селі Личковому переказ про жінок, які жали хліб у степу. Одного разу Сонце надто довго не сходило, затримавши їхню роботу. Коли воно нарешті з’явилося, роздратовані жниці почали лаяти його й плювати в його бік.
За це вони скам’яніли й осліпли.
Обидві історії пояснюють давні статуї через покарання за образу Сонця. Вони мають різних персонажів, але спільну логіку: камінь — це людина, назавжди зупинена в момент провини.
Кам’яна баба, яка спокусила чумака
Деякі легенди були значно похмурішими.
У 1963 році фольклорист Віктор Чабаненко записав у селі Благовіщенка на Запоріжжі переказ «Пригода гаймана».
За сюжетом, чумаки поверталися з Криму й зупинилися на ночівлю неподалік Нікопольської переправи. Після вечері один із молодих чумаків вирішив спати окремо — на кургані біля кам’яної баби.
Коли він почав засинати, йому привиділося, що статуя ворухнулася, ожила й простягнула до нього руки. Баба почала схиляти його до гріха.
Чоловік закричав. Товариші прибігли на курган і побачили, що він перетворився на камінь.
Чумацький отаман вирішив, що винна нечиста сила, яка перейшла до хлопця від стародавнього ідола. Скам’янілого товариша поклали на віз і повезли до Нікополя. Там священник відслужив молебень — і чумак ожив.
За переказом, відтоді курган назвали Гаймановою могилою.
Цікаво, що Гайманова могила справді існує. Це відомий скіфський курган поблизу села Балки на Запоріжжі. Але записана легенда, звичайно, не є свідченням реального походження його назви.
Важливіше інше: у народній уяві кам’яні баби могли бути одночасно об’єктами поклоніння та джерелом небезпеки. Їм приносили дари, але близькість до них могла вважатися загрозливою.
Ще один переказ, записаний Яковом Новицьким у Новогупалівці, розповідає про дві статуї, які оживали під час дощу. Вони розпитували подорожнього, чи зберігають люди давні святкові звичаї. Дізнавшись, що так, одна з них сумно зауважила: їм із сестрою доведеться ще довго стояти на своїх курганах.
Можна лише здогадуватися, яке саме звільнення мали на увазі ці кам’яні істоти.
Чому їх називали мамаями
Серед українських народних назв степових статуй трапляється й несподівана — «мамаї».
Наприкінці XIX століття Яків Новицький записав у селі Маркусове розповідь Дмитра Бута. Оповідач згадував, що колись на великих курганах стояло багато мамаїв, повернутих обличчям на схід.
Він вважав їх давніми татарськими богами або сторожами. У його селі деякі статуї вже перенесли до селянських дворів.
Назва «мамай» природно викликає асоціацію з козаком Мамаєм — одним із найвідоміших персонажів українського народного малярства.
Проте пряме походження цього образу від половецьких статуй не доведене.
Сам збіг назв, однак, показовий. Слово «мамай» тривалий час існувало в культурному просторі українського степу й могло позначати не лише конкретну історичну чи легендарну постать, а й давнє кам’яне зображення людини.
Святиня, з якої зробили стовп для воріт
Не всі мешканці українського степу ставилися до кам’яних баб із побожним страхом.
Частина селян бачила в них насамперед міцний камінь, який можна використати в господарстві.
Статуї знімали з курганів, перевозили до сіл, ставили замість ворітних стовпів, закладали у фундаменти та використовували для заточування інструментів.
Дмитро Яворницький описував випадок у Лоцманській Кам’янці, де побачив старих чоловіків, які сиділи на поваленій кам’яній бабі й курили люльки.
На запитання, звідки взяли камінь, ті пояснили: привезли з кургану, поклали біля двору — можливо, колись знадобиться.
Ще більш дивовижну історію Яворницький розповів про повітового чиновника, який задумав побудувати кам’яний льох.
Замість купувати будівельний матеріал, чиновник вирішив зібрати кам’яних баб. Для цього він поширив нібито урядовий наказ, за яким усі власники таких статуй мусили негайно відправити їх до Петербурга.
Селяни не хотіли витрачатися на перевезення важких каменів і почали просити скасувати розпорядження. Чиновник погодився на поступку: статуї дозволили звезти не до столиці, а просто до його господарства.
Так давні пам’ятки перетворилися на безкоштовний будівельний матеріал.
Археологічні дослідження XX–XXI століть підтвердили, що подібне використання було дуже поширеним. Скульптури знаходили у стінах сараїв, фундаментах будинків, огорожах і навіть серед каміння, підготовленого для будівництва.
У селі Білокузьминівка на Донеччині фрагменти статуй виявили у фундаменті зруйнованого будинку. В інших селах вони десятиліттями стояли біля воріт, поступово втрачаючи обличчя, руки та деталі одягу.
Іноді пам’ятки знищували не через забобони й не через неприязнь до чужої культури. Просто тому, що камінь був потрібний для господарства.
Довге життя каменю
Історія кам’яних баб не закінчилася разом із половецькою культурою.
Статуї залишалися в степу, де їх знаходили нові покоління людей. Ті вже не знали первісного значення скульптур, але не залишали їх без пояснення.
Кам’яних баб називали велетнями, мамаями, сторожами курганів і стародавніми богами. Їм приписували здатність викликати дощ, захищати від хвороб, карати за неповагу. Про них складали легенди, у яких кам’яні постаті оживали, розмовляли з подорожніми й перетворювали людей на собі подібних.
Поруч із цими віруваннями існувало зовсім буденне ставлення: статую можна було перенести до двору, зробити з неї лаву або поставити замість стовпа.
Усе це — різні сторони однієї історії.
Коли археологи сьогодні досліджують кам’яну бабу, їх цікавить не лише час її створення, а й те, де вона стояла протягом наступних століть, хто її переносив, чому на ній залишилися сліди вапна, отвори для кріплень або борозни від заточування ножів.
Адже ці сліди розповідають про життя статуї після того, як її первісне призначення було забуте.
Іноді це життя виявляється не менш цікавим за її походження.
---
Джерела та література
1. Юрій Полідович, Олександр Усачук. «Вторая жизнь средневековых каменных изваяний». Степи Європи в епоху середньовіччя, т. 10, Донецьк, 2012, с. 199–260. Основне дослідження пізніших вірувань, обрядів і побутового використання статуй. "Читати збірник" (https://ru.djvu.online/file/eD6k2j0k8ZUN3).
2. Яків Новицький, Дмитро Яворницький, Віктор Чабаненко. Фольклорні записи про кам’яних баб, зокрема перекази про великдонів, мамаїв та Гайманову могилу. "«Дивовижні кам’яні баби» — ДніпроКультура" (https://www.dnipro.libr.dp.ua/Polovecki_babi_legendi).
3. Віктор Чабаненко (упорядник). Савур-могила. Легенди і перекази Нижньої Наддніпрянщини. Київ: Дніпро, 1990. "Електронна публікація вибраних переказів" (https://bizslovo.org/content/index.php/en/koz-tvo/129-legendyperekazy/1060-savur.html).
4. Світлана Плетньова. Половецкие каменные изваяния. Москва, 1974. Археологічна систематизація скульптур та записи пізніх народних практик.
5. Алла Мельникова. «До проблеми зв’язку половецьких статуй і поховань пізніх кочівників». Дослідження археологічного контексту та інтерпретацій половецької скульптури.
