Чому офіційна статистика безробіття не показує масштаб економічних втрат від російських ударів
23 вересня співзасновниця групи «Епіцентр» Галина Герега озвучила цифру, яка майже загубилася в потоці воєнних новин: лише за один попередній місяць компанія втратила близько 7000 робочих місць унаслідок російських атак. Від початку повномасштабного вторгнення понад 30 об'єктів групи були знищені або пошкоджені.
Для порівняння: станом на 1 вересня 2026 року в усій Україні офіційний статус безробітного мали 93 тисячі людей. Через Державну службу зайнятості роботу шукали 170 тисяч.
Сім тисяч робочих місць в одній компанії за місяць — проти 93 тисяч зареєстрованих безробітних у державній статистиці.
Це не означає, що офіційна статистика неправдива. Це означає, що вона відповідає на зовсім інше запитання.
Статистика безробіття намагається порахувати людей, які в конкретний момент не мають роботи й шукають її. Вона майже нічого не говорить про те, скільки робочих місць уже було фізично знищено війною, скільки людей пережили вимушений простій, скорочення, релокацію або зміну професії — і скільки підприємств ще формально існують, хоча їхнє виробництво, склад чи магазин перестали існувати.
Саме тут сьогодні знаходиться одна з найбільших статистичних сліпих зон української економіки.
12 600 підприємств — і це дані ще до нинішньої хвилі атак
За оцінкою KSE Institute, станом на лютий 2026 року від початку повномасштабної війни були пошкоджені або зруйновані активи приблизно 12 600 підприємств у промисловості, будівництві та секторі послуг. Їхні прямі матеріальні збитки оцінювалися у $18,4 млрд.
Переважна більшість цих підприємств — малі. Але серед них також близько 100 великих і середніх приватних компаній та приблизно 500 державних підприємств.
І це принципово важливо.
Дванадцять тисяч пошкоджених підприємств — це не дванадцять тисяч однакових магазинів по п'ять працівників. За одним записом у статистиці може стояти кав'ярня з трьома співробітниками. За іншим — металургійний комбінат із вісьмома тисячами.
Тому сам підрахунок підприємств майже нічого не говорить про реальний масштаб втраченої зайнятості.
Події серпня і вересня 2026 року показали це особливо наочно.
Після російського удару завод Kromberg & Schubert на Житомирщині, який забезпечує роботою близько 3500 людей, був змушений призупинити виробництво на невизначений термін.
Після ударів зупинялися два металургійні підприємства «Метінвесту» — «Запоріжсталь», де працюють близько 8500 людей, і «Каметсталь» із приблизно 8000 працівників. У вересні компанія повідомляла, що обидва комбінати перебувають у процесі відновлення після атак; на «Запоріжсталі» був розірваний виробничий ланцюг.
25 вересня ArcelorMittal заявив, що після чотирьох ракетних ударів протягом п'яти тижнів не може безпечно та стабільно відновити роботу ArcelorMittal Кривий Ріг. На підприємстві працюють близько 17 тисяч людей.
На знищеному розподільчому центрі Rozetka у Броварах працювала понад тисяча людей. Компанія змогла запропонувати частині співробітників роботу на інших складах, але прямо визнала: місць вистачить не всім, тому скорочення неминучі.
Додамо сюди 7000 робочих місць, про втрату яких протягом лише одного місяця заявив «Епіцентр».
Усього в шести добре задокументованих корпоративних кейсах йдеться приблизно про 45 тисяч працівників, чиї робочі майданчики протягом останніх тижнів були зруйновані, зупинені або втратили можливість нормально працювати.
Це не означає 45 тисяч звільнених. Частина виробництв відновлюється. Частину людей переводять. Частина залишається у штаті.
Але це означає дещо інше: 45 тисяч — лише видима верхівка, яку можна порахувати за кількома компаніями з великими пресслужбами та публічною звітністю.
Маленький меблевий цех із дванадцятьма працівниками такого пресрелізу не випустить.
Особливо тривожною є зміна характеру атак у 2026 році.
З початку липня до початку серпня російські удари знищили понад 400 тисяч квадратних метрів складів і логістичних комплексів українського бізнесу. Серед постраждалих були Fozzy Group, Rozetka, «Епіцентр», «Нова пошта», Novus, Puma, Toyota Ukraine, Liqui Moly та інші компанії. На цих же об'єктах зберігали товар сотні інших підприємців.
До кінця червня 2026 року український ринок уже втратив близько мільйона квадратних метрів складських площ. Потім за один місяць — ще близько 400 тисяч.
Ще показовіша Київщина.
Із довоєнних 2,2 млн кв. м сучасних складів там було знищено близько 1,5 млн. Причому 60% усіх складських втрат регіону припали лише на перші вісім місяців 2026 року — більше, ніж за чотири попередні роки великої війни разом.
Склад у цьому сенсі — це не просто бетонна коробка. Усередині працюють комплектувальники, оператори, вантажники, водії, диспетчери, інженери, охорона. Через нього працюють магазини, постачальники та перевізники. На ньому лежить товар малого бізнесу, для якого втрата одного запасу може означати банкрутство.
Коли ракета знищує великий розподільчий центр, економічна шкода розходиться мережею.
Перша хвиля — люди, які працювали безпосередньо там.
Друга — магазини й підприємства, які залишилися без поставок.
Третя — постачальники та перевізники.
Четверта — падіння обороту, скорочення персоналу, закриття частини малого бізнесу.
Саме друга, третя і четверта хвилі майже перестають бути видимими як наслідок конкретного обстрілу.
У статистиці через кілька місяців це буде просто «ФОП припинив діяльність» або «працівник змінив роботу».
Одеса: як виглядає цей процес на рівні одного регіону
На початку червня Міністерство економіки повідомляло вже про понад 160 підприємств Одеської області, пошкоджених ракетними та дроновими ударами. Міністерство прямо зазначало, що для частини бізнесів це означало втрату виробничих потужностей, обладнання і складів та вимушену зупинку діяльності.
Але це була цифра на 5 червня. Після неї атаки продовжилися.
24 серпня були пошкоджені одразу два великі торговельні центри «Епіцентр» в Одесі. На той момент мережа вже мала 11 повністю знищених і 15 пошкоджених гіпермаркетів, два знищені логістичні центри та зупинений завод кераміки.
13 вересня російський удар повністю знищив сортувальний центр EVA в Одесі, який забезпечував товарами магазини Одеської, Миколаївської та Херсонської областей. Місяцем раніше мережа вже втратила інший розподільчий центр у Броварах.
21 вересня удар припав на розподільчий центр «Сільпо» в Одесі.
4 вересня були атаковані склади з продовольчими та промисловими товарами.
16 вересня серед пошкоджених об'єктів опинився звичайний невеликий квітковий магазин: вибило стіну, були пошкоджені електропроводка, обладнання, полиці й товар.
Останній приклад важливий не менше за «Епіцентр».
Бо великий бізнес залишає після себе цифри.
Малий — часто залишає після себе лише фотографію розбитої вітрини.
Чому водночас Україні «бракує працівників»
На перший погляд тут виникає парадокс.
Як можуть одночасно існувати десятки тисяч знищених робочих місць — і постійні заяви бізнесу про дефіцит кадрів? Можуть.
Безробіття це не кількість робочих місць, які зникли. Це співвідношення між людьми, які залишаються в робочій силі й шукають роботу, та чисельністю самої робочої сили.
Українська пропозиція праці за роки війни різко скоротилася через зовнішню міграцію, мобілізацію, окупацію територій і демографічні зміни.
KSE прямо зазначає, що падіння безробіття після піку 2022 року значною мірою пояснюється не лише відновленням бізнесу, а й стисненням пропозиції робочої сили. За оцінкою KSE, безробіття скоротилося з приблизно 26% у другому кварталі 2022 року до 10,1% наприкінці 2025-го.
Водночас Державна служба зайнятості фіксує величезні територіальні диспропорції. У Києві на одного зареєстрованого шукача припадає багато вакансій, тоді як у Миколаївській, Сумській і Херсонській областях шукачів удвічі більше, ніж вакансій, а в Донецькій — у шість разів більше.
Тобто людина може залишитися без роботи в одному місті, з однією професією і одним життям — тоді як вакантне робоче місце існує за 500 кілометрів і потребує зовсім іншої кваліфікації.
З точки зору макроекономіки вакансія існує.
З точки зору конкретної людини роботи немає.
У цьому й полягає одна з головних особливостей воєнного ринку праці.
Скільки людей насправді втратили роботу через обстріли?
Точної відповіді сьогодні немає.
І будь-яка цифра, яка претендує на точність до десятків тисяч, була б радше імітацією знання.
Ще в перші місяці повномасштабного вторгнення Міжнародна організація праці оцінювала початковий шок приблизно у 4,8 млн втрачених робочих місць. До осені 2022 року, після часткового відновлення економіки та звільнення частини територій, дефіцит зайнятості порівняно з 2021 роком скоротився приблизно до 2,4 млн робочих місць.
Це не означає, що сьогодні 2,4 млн українців безробітні.
Це означає, що через війну вже відбулося переміщення мільйонів людей між зайнятістю, безробіттям, міграцією, армією, неформальною роботою та економічною неактивністю.
Що стосується саме фізичного руйнування підприємств, обережно можна говорити про інший масштаб.
Коли вже до лютого 2026 року пошкоджено активи 12,6 тисяч підприємств, а лише кілька публічних кейсів серпня–вересня охоплюють близько 45 тисяч працівників, порядок людей, чиє конкретне місце роботи за роки війни було фізично пошкоджене, знищене або серйозно зупинене, майже напевно вимірюється сотнями тисяч.
Скільки з них після цього остаточно втратили роботу — невідомо.
Це окремий показник, якого Україні фактично бракує.
Нова фаза економічної війни
До 2026 року український бізнес навчився жити з війною набагато краще, ніж можна було прогнозувати навесні 2022-го.
Компанії переміщували виробництво, ставили генератори, перебудовували логістику, відкривали нові склади, повертали персонал і відновлювали магазини.
Саме ця адаптація значною мірою пояснює, чому макроекономічні показники виглядають значно краще, ніж масштаби фізичних руйнувань.
Але адаптація має межу.
Коли підприємство втрачає один склад, воно може орендувати інший.
Коли великий бізнес одночасно втрачає логістичний центр, виробництво й магазини — починаються скорочення.
Коли складська інфраструктура цілого регіону систематично знищується швидше, ніж її можна відбудувати, це вже не просто збитки окремих компаній. Це зміна самої географії економічної діяльності.
І саме це, схоже, відбувається зараз.
Російські удари дедалі частіше руйнують не лише будівлі й обладнання. Вони руйнують місця в економічній системі, до яких були прив'язані люди: касира до магазину, комплектувальника до складу, інженера до виробничої лінії, водія до логістичного маршруту, власника маленького магазину — до його товарного запасу.
Частина цих людей знайде іншу роботу, частина бізнесів відновиться.
Але коли згорілий склад через місяць перетворюється у статистиці на «скорочення персоналу», зв'язок між ракетою та безробіттям зникає.
Саме тому цифра офіційного безробіття сьогодні не може бути відповіддю на запитання, скільки українців уже втратили роботу через війну та обстріли.
Вона показує стан людини сьогодні.
Але не показує, скільки разів за останні чотири з половиною роки Україні довелося створювати робоче місце заново після того, як попереднє було фізично знищене.
І якщо темп атак на промисловість, ритейл і логістику другої половини 2026 року збережеться, саме цей показник, а не формальний рівень безробіття може стати одним із найважливіших індикаторів економічної стійкості країни.
