Кіт на прізвисько Сміливець ніжився на сонці, розтягнувшись на підвіконні так, ніби все життя прожив саме заради цього моменту. Підвіконня було старе, облуплене, але тепле. Крізь шибку проникали косі промені, і Сміливець муркотів від задоволення, повільно ворушачи хвостом.
Двір був знайомий до останнього сучка: ті ж пеньки біля криниці, пофарбовані сходинки ганку, стара крамничка, на якій колись господар лагодив велосипед. Тиша, усамітнення, сосновий ліс за парканом — усе було на своїх місцях.
І раптом — «бр-р-р-р»!
Автомобіль — рідкісний гість у цих краях — підняв пилюку на під’їзній доріжці й зупинився біля воріт. Сміливець невдоволено розплющив одне око. Зазвичай це означало, що приїхав господар: можна буде випросити сосиску, а може, й не одну. Але цього разу щось пішло не так.
Спершу все йшло за звичним сценарієм: з машини вибрався господар — з тим самим рюкзаком, в улюбленій куртці, з термосом у руці. Сміливець уже збирався ліниво потягтися і з гідністю зістрибнути, коли... дверцята автомобіля грюкнули ще раз.
З машини вийшла вона — дівчина, незнайома, ошатна, з прищуром людини, якій бракує кондиціонера. За нею — дівчинка років восьми з розпатланими кісками та яскравим рюкзаком у вигляді єнота.
Сміливець підвівся, звузив очі й притиснув вуха.
— Ну, ні… — подумав він. — Ще цього бракувало.
Вони йому одразу не сподобалися. Чому — він, мабуть, і сам не зміг би пояснити. Може, справа була в тому, як дівчинка шмигнула на ганок, немов додому. Або в тому, як дівчина взялася в боки, оглядаючи двір, наче господиня. А може, тому, що від них пахло містом, парфумами та чимось чужим.
Це було його місце. Його дім.
А вони з’явилися без запрошення.
Господар першим піднявся скрипучими сходами й відчинив двері, впускаючи всередину теплий запах лісу, старого дерева та грубки, яку він топив у холодні вечори. Слідом зайшли дівчина з донькою. Дівчинка весело зазирала у вікна, а її рюкзак-єнот погойдувався, ніби й сам озирався навсібіч.
— Ось він, наш сторож, — з усмішкою сказав господар і нахилився, плеснувши долонею по коліні. — Сміливець! Ну, йди сюди, покажись!
Сміливець з’явився поважно, як і личить котові, чиї володіння зайняли без його згоди. Він граційно зістрибнув із підвіконня й попрямував до господаря, ніби мав намір обдарувати його своєю увагою виключно з великодушності.
Потерся об ногу, дозволив себе погладити й навіть замуркотів. Коли дівчинка простягла руку, Сміливець не став шипіти — він же вихований кіт, — просто завмер і терпів, як терплять старі крісла важких гостей. Її дотики були незграбними, але теплими. Терпимо.
Зате коли дівчина — у яскравій блузці, з манікюром і запахом чогось надто солодкого — потяглася до нього, він видав голосне, обурене «Ш-ш-ш!», відсахнувся і, піднявши хвіст трубою, гордо пройшов усередину будинку.
— Ого! — здивувалася дівчина. — А він у вас із характером…
— Угу, — тільки й озвався господар, сідаючи на табурет і ставлячи термос на стіл. — Він не одразу приймає чужих.
А Сміливець уже шмигнув за прочинені двері й вмостився там, де його не видно, але все чути. Очі блищали в темряві, вуха були насторожені. Він уважно стежив, що ці двоє — великі й галасливі — робитимуть у його домі.
Наступного ранку все остаточно пішло не так.
Підвіконня — святиня, вівтар сонячного тепла й стратегічна точка огляду двору — виявилося зайнятим. Дівчинка влаштувалася там із планшетом, поклавши поруч плюшевого єнота. Її ноги бовталися в повітрі, а шкарпетки із зайцями дратували Сміливця більше, ніж торохкотливий пилосос.
Він сів на підлозі й похмуро дивився знизу вгору.
Вона жувала цукерку.
На його підвіконні.
Ще й кришила.
На його підвіконні.
Сміливець демонстративно пирхнув, пройшов повз, задерши хвіст, але з кожним кроком усе більше переконувався: ця парочка прийшла не на день. І не на два. Вони… залишаються.
Коли дівчина розвісила в передпокої легкий халат — просто на гачок, де зазвичай висів його старий килимок із запахом господаря, — у Сміливця смикнувся вус.
Коли її шампуні зайняли полицю у ванній, витіснивши хазяйське мило, кіт сів біля дверей і довго чухав вухо, ніби намагався заглушити непрохані аромати.
А ввечері вони зайняли диван. Його диван.
Сміливець довго спостерігав за ними зверху з антресолі, поки нарешті не сталося непоправне. У пориві радості дівчинка засунула в його миску фантик від з’їденої цукерки.
Спочатку кіт просто дивився на миску. Потім на дівчинку. Потім знову на миску. І все зрозумів.
Це війна!
Сміливець не став розмінюватися на дрібниці.
Усю наступну частину дня він провів у засідці біля сараю. До ночі, з гордо розправленими вусами, у нього в зубах уже була жива, миготлива миша. Вона пищала, крутилася й панікувала, але Сміливець був небагатослівний і твердий у намірах.
Підкрався до хати тихо, мов тінь. Навчений роками полювання, він прослизнув крізь відчинену кватирку, пройшов по підлозі й завмер біля ліжка дівчини.
Та спала, згорнувшись клубочком. Напівтемрява. Тиша. Лише з вулиці долинав цвірінь цвіркунів.
Сміливець скочив на ліжко, акуратно розтиснув зуби й відпустив мишеня. Той спершу не повірив у своє щастя. Лежав, притулившись до складки простирадла, з очима-намистинами — сповненими жаху й нерозуміння. Двічі вже прощався з життям, і раптом — воля?
Він рушив. Потім швидше. Ще швидше. Ривком — і вже в подушках.
У цей час дівчина повела рукою, намацала м’яке ворушіння… і розплющила очі.
Крик був такий, що прокинулися три сусідні будинки — попри те, що між ними та хатою Сміливця були городи, паркани й добрі десятки метрів.
Мишеня металося в паніці по ліжку. Дівчина схопилася, змахнула руками, заплуталася в простирадлі й з вереском відлетіла в куток кімнати. Дівчинка — та, що з планшетом, — з іншого кута вторила матері тоненьким голоском, мов сирена.
У цей момент двері відчинилися, і вбіг господар — у майці та з одним капцем.
— Що тут за… ох, ти ж! — відсахнувся він від подушки.
І одразу, наче по команді, в кімнату влетів Сміливець. В один стрибок він упіймав мишу, притиснув її лапою до підлоги і, не поспішаючи, підняв голову.
Дивився він на всіх із виглядом: «А я ж попереджав… не чіпайте мою миску».
Він акуратно взяв мишу в зуби, кивнув господареві й вийшов геть.
Надвір.
У сарай — спати.
Від гріха подалі.
Вранці Сміливець не очікував нічого доброго. Але сталося дивне. Дівчина поставила перед ним три миски: в одній була запашна курка, в другій — підігріта гречка з м’ясом, у третій — густа сільська сметана.
— Це тобі, лицарю, — сказала вона з усмішкою. — За спасіння мого життя.
Сміливець розгубився. Обережно спробував і завмер. Нічого смачнішого він не куштував. З кожним облизуванням його підозри танули. А коли дівчинка підійшла й почухала його за вухом, він не витримав — і замуркотів.
День за днем він дедалі менше цурався нових людей. Почав спати біля їхніх ніг, супроводжувати дівчинку в садок і навіть дозволив їй акуратно вплітати стрічку в нашийник.
Якось, сидячи на підвіконні в променях сонця, Сміливець подивився на дівчинку, що притулилася до нього плечем, і зрозумів: життя змінилося. Але змінилося на краще. Він знайшов не лише спокій та ласку, а й нову родину.
Від автора: Якщо вам сподобається цей всесвіт, заглядайте на мою сторінку на Букнет — там на вас чекає значно більше захопливих історій та завершених книг, які ви точно захочете прочитати!
