«Мова – велика фіксація людської
постійності у фатальній рухливості речей –
непоступлива необхідність кожного письменника»
Х.Л.Борхес
У роботі «Книга на війні» Ендрю Петтіґірі, на яку я чимало посилатимуся далі, автор пише: «Війна – це не тільки зіткнення людини з людиною, народу з народом, а ще й змагання між ворожими ідеологіями. Бібліотеки, де ці ідеології зазвичай і зростають, часто ставали цілями для знищення».
Приклади використання літератури як ідеологічної зброї добре відомі нам з досвіду зокрема західної Європи, але поширюється ідеологічність на всю існуючу літературу. Досвід завжди є унікальним в силу історичного розвитку конкретного регіону та країни. Так, наприклад, порівнювати німецький та російський літературний досвіди було б безглуздям, адже в самій основі цих культур лежать різні уявлення про людські права та свободи. Там, де опозиційний Т.Манн заявить про колективну відповідальність, опозиційний Й.Бродський напише «На незалежність України» і отримає від С’юзен Зонтаґ колюче зауваження в свій бік: «Це те, що я називаю імперською зарозумілістю».
Механізм простий – є автор, що вкладає опозиційні чи войовничі (і не тільки) настрої в текст, а той знаходить «свого» читача й підштовхує його до дії. Під дією я розглядаю не тільки масові демонстрації, добровільну військову службу абощо, але і поширення інформації, заклики до дій на різних майданчиках, навіть рекомендації цієї книжки. Таким чином найбільш логічним рішенням ворога буде знищити сірник, який розпалює вогонь.
Проте історія знає приклади загальної, системної боротьби, а не тільки проти вороже налаштованих до чогось або когось авторів, творів. Такий систематичний підхід є набагато ефективнішим і часто застосовується в імперських практиках. Російська імперія забороняла друкувати книжки українською мовою, а згодом радянський союз (мутант вищезгаданої імперії) почав розстрілювати та катувати українських і не тільки авторів. Повномасштабна війна, що розпочалася 24 лютого 2022 року, довела цю послідовну політику всім, хто наївно намагався відхреститися від кривавого минулого під лозунгами про щасливе, дружнє майбутнє. На тимчасово окупованих Російською федерацією територіях відбувається активне нищення українських книжок, заборона низки авторів, фізичне знищення бібліотек. На території, куди окупація не дійшла, авіабомби наводять і скидають на друкарні. І на цій ноті ми підходимо до символізму, як однієї з основ ідеологічної війни. 23 травня 2024 року російська ракета влучає в Харківську друкарню «Фактор-Друк» - одну з найбільших в Європі. Згорають тисячі книжок, безліч людей гине. Фотографії з місця подій нагадують вивернуту в інший бік антиутопію Рея Бредбері «451 градус за Фаренгейтом» - пожежник рятує спалені книжки, які були приречені на це не випадковістю, а свідомою, послідовною ідеологічною війною.
«Захопивши Польщу, нацистські солдати так само спалювали священні тексти єврейських громад і змушували єврейське населення дивитись, як згорають їхні книжки», - пише Петтіґрі. Це пряма дія, котру можна розглядати і як символічну перемогу, і як акт морально-психологічного насилля. Що лишається народу без його літератури, мови та суверенітету? Таким чином імперії і різні квазі режими прагнули не тільки територіального загарбання, але і винищення мови та культури, щоб звести народ до етнічної приналежності, що на сьогодні можна вважати смертю. Український філософ Вахтанґ Кебуладзе в різних інтерв’ю вживає термін «політична нація», під яким має на увазі спільноту людей, об’єднаних історією, мовою, культурою, цінностями. І, розвиваючи цю думку, каже, що станом на сьогодні політична нація не має нічого спільного з етнічним походженням. Отже, висмикування з цієї вежі хоч одного фрагменту приводить до поступової руйнації.
Після початку повномасштабної війни в Україні з’явилося понад 100 нових видавництв, які за короткий термін наповнили книжковий ринок шаленою кількістю різноманітного продукту, долучивши до співпраці книжковим блоґерів, проводячи безліч фестивалів, заходів. У західного читача часто формується питання «Як ви влаштовуєте книжкові фестивалі, коли у вас в країні війна?». Хорошою відповіддю буде приклад перекладу книги Бенджамина Мозера «Зонтаґ. Життя і творчість», який в інтерв’ю сказав: «В Україні інша сила намагається знищити культуру. Не просто відібрати незалежність. Вони кидають бомби на музеї, театри, палять українські історичні книги, вони знімають вивіски українською мовою…». І вибір саме цієї книги для перекладу не випадковий, адже С’юзен Зонтаґ вірила, що література в воєнні часи набуває нового значення. Так письменниця поставила п’єсу Семюела Беккета в напівзруйнованому театрі в Сараєво у 1995 році . Українська видавчиня Аннета Антоненко усіма можливими засобами намагалася отримати права на переклад книжки, про цю історію жінка розповіла в інтерв’ю «Голос Америки». Натхненні прагненням Аннети, посольство Америки покрило витрати на переклад. «Аннета Антоненко зараз перебуває в Києві зі своєю рушницею і котом та редагує цю книжку. Можна подумати, що в Україні зараз є інші, важливіші речі, ніж видавати книжки, але Аннета вважає, що підтримувати українську культуру і гідність, яку ця культура презентує – це найважливіше, що вона може зараз робити», - Бенджамин Мозер.
Письменники на панельних дискусіях переосмислюють всю нашу реальність, з усіма її минулими, теперішніми і химерними майбутніми елементами. Вікторія Амеліна, знаходить щоденник вбитого росіянами письменника Володимира Вакуленка, а потім гине від російської ракети. Ця трагедія, сповнена величезного символізму, розростається страшним болем по тілу народу. Комусь це нагадує Розстріляне відродження, а звідси з’являються різноманітні творчі об’єднанні, що збирають повні зали тих, кому цікаво дізнатися про свою літературу більше. Стається вибух нонфікшн літератури, книжок про війну, психологію, зростає попит на історичні книжки. Усе це обумовлено колективним несвідомим, що під час такого архаїчного і нестабільного стану як воєнний, прагне бодай якоїсь чіткості та відповідей. Передовсім на питання «хто ми?».
Я не намагаюся звести літературу в воєнний час лише до пропаґандистського батога, яким «перевиховують», адже в цьому випадку це вольовий імпульс, несвідоме або свідоме прагнення розвивати своє, відволікатися від жахіття, дізнаватися про себе, будувати нове. Ендрю Петтіґрі в своїй книзі також розглядає книгу як пам’ять і сакральну річ, а вже потім інструмент. І недооцінювати якесь з цих значень небезпечно. Пригадаємо, що коли комуністична партія захопила владу, одними з перших, хто потрапив під її тиранію стали письменники, яких переробляли під «червону» ідеологію. І претензії були настільки суворими, що письменникові не обов’язково було критикувати радянський режим, достатньо було любити своє. А далі доноси, звинувачення в буржуазному націоналізмі, розстріл. Саме тому сьогодні «Сад Гетсиманський» Івана Багряного чи «Позивний для Йова» Олександра Михеда набувають іншої цінності, впливаючи на збуджені нерви народу.
«Німці багато читали, і, отримавши такі ресурси, нацистський режим зумів вичавити з книготоргівлі все, щоб просунути свою політичну й соціальну програму», - Ендрю Петтіґрі. Саме тому мистецтво не здатне бути аполітичним і саме тому в темні часи вони підсвічене. Задача уважного читача – розгледіти всі його боки.
