Знайоме відчуття, коли дзвенить будильник, за вікном ще темрява, а всередині тебе вже підіймається липка хвиля нудоти? Ти ще в ліжку, але мозок уже там — на роботі, де на тебе чекають «рідні» обличчя.
Ти працюєш на одному місці рік, два чи всі десять, і в якийсь момент колектив стає схожим на закриту банку з павуками. Ти вже без слів, по одному погляду бачиш наскрізь кожного: хто зараз піде перемивати тобі кісточки за спиною, а за хвилину прийде і як нічого не бувало, щиро тобі всміхнеться в очі.
Усі все знають, усі все розуміють, але грають у цю гру. Навколо — суцільне лицемірство. Рідкість, коли хтось наважиться сказати правду в обличчя: зазвичай усі шепочуться по кутках, п'ють одну каву, а за спиною будують інтриги.
І ти сидиш у цьому роками. Тим паче зараз, у часи війни, коли тримаєшся за будь-яке місце, бо знаєш, як важко знайти роботу, як треба платити рахунки, тягнути сім'ю і просто вижити. У кожного свій бісів варіант, тому люди терплять. Мовчки жеруть себе зсередини, накопичують втому, роздратування й образи, а потім весь цей негатив несуть додому і вихлюпують на власних дітей та сім'ю.
Але найболючіше починається тоді, коли обставини тиснуть остаточно, і ти все-таки повинен звільнитися та піти.
У свій останній день ти чуєш стільки теплих слів від колег. Тобі обіцяють обов'язково тримати зв'язок, міцно обіймають на прощання. І ти, наївно віриш у це прощання.
Ти зачиняєш за собою двері. Видихаєш. А потім настає абсолютна, оглушна тиша.
Телефон перестає дзвонити. Твої «колеги» зникають так, ніби тебе ніколи й не було. А через рік, у твій день народження, у месенджер чи соціальній мережі раптом вискакує чужа шаблонна листівка з квіточками від людини, з якою ти ще вчора працювала.
І тут хтось може заперечити: «Я взагалі ходжу на роботу не друзів шукати, а гроші заробляти». І я з цим не сперечаюся. Робота справді може бути лише роботою. Не всі прагнуть зближуватися з колегами, проводити з ними час після зміни чи підтримувати спілкування після звільнення. І це нормально. Але хіба для того, щоб заробити гроші, потрібно пліткувати, плести інтриги й удавати щирість? Можна тримати дистанцію, не називати колег друзями, але залишатися порядною людиною. Бо людяність не зобов'язує до дружби, вона лише не дозволяє забувати про повагу.
Робота — це просто робота. Вона може закінчитися будь-якого дня. Але те, як ти ставився до людей, поки працював поруч із ними, багато говорить про тебе самого. І жодна зарплата не варта того, щоб заради неї втрачати людське обличчя.