Коли зникає тінь

Розвіта крокувала вуличками міста, тримаючи в руках кошик із продуктами. Вузькі провулки наповнювалися вечірніми тінями, і повітря вже трохи холонуло після гарячого дня. Над дахами будинків лунав протяжний дзвін із башти, оголошуючи про зміну години. Його глибокий звук, схожий на далекі громи, змусив дівчину мимоволі зупинитися.

Вона підняла погляд угору, вдивляючись у величну постать дзвіниці, що застигла в передсмерковому світлі. Мить – і раптовий поштовх вивів її з роздумів. Розвіта похитнулася, не втримавши кошик, і його вміст висипався на бруківку.

– Ти що, сліпий?! – вигукнула вона, сердито дивлячись на незграбного перехожого.

Перед нею стояв Вітольд – її давній знайомий, який, схоже, не очікував такої зустрічі. Він одразу нахилився, намагаючись зібрати розкидані продукти, та дівчина рвучко відсахнулася.

– Не чіпай! – майже відрізала вона, відвертаючись від нього.

Її голос, холодний і різкий, ніби затримав у повітрі осінній подих. Вітольд застиг, злегка нахилившись, його погляд ковзнув по її обличчю, на якому, попри гнів, пробивалася тінь чогось глибшого – чи то роздратування, чи, може, чогось недоказаного.

Вітольд не зважав на її гнів. Він лише усміхнувся – так, як усміхаються ті, хто не боїться ані гострих слів, ані різких рухів. У його погляді майнула грайлива зухвалість, і він легко, майже невимушено, обхопив її талію, ніби це було найзвичайнішою річчю у світі.

Розвіта різко відсахнулася, вислизнула з-під його рук, а в очах її спалахнуло щось схоже на роздратування, хоч губи ледь помітно здригнулися. Вона хмикнула – коротко, ніби насмішкувато, ніби ця ситуація була для неї не варта й хвилини уваги.

– Не витрачай даремно часу, Вітольде, – кинула вона через плече й, не озираючись, рушила далі, прудко ступаючи по бруківці.

Хлопець залишився стояти посеред вулиці, дивлячись їй услід. Вітер ледве торкався пасм її волосся, а її постава видавала впертість – ту, що завжди вабила його найбільше. Він знав: цей день ще запам'ятається йому, як і кожна мить, коли вона була поруч.

Вітольд затримався ще на мить, вдивляючись у далечінь. Десь за горизонтом підіймався дим – темний, важкий, що повільно розтікався по небу. Його погляд коротко ковзнув у бік, де зникала Розвіта, а потім він розвернувся і пішов у протилежному напрямку, залишаючи позаду і дівчину, і власні думки.

Тим часом Розвіта вже переступила поріг старого дерев'яного будинку, де її чекала бабуся Одара. Жінка зустріла онуку теплою усмішкою, але, побачивши її кошик, зморшки на чолі злегка поглибилися.

– Продукти падали, еге ж? – кивнула вона, уважно оглядаючи яблука та хліб, що ввібрали пил вуличної бруківки.

Розвіта лише зітхнула, не бажаючи розповідати про зустріч із Вітольдом. Бабуся без зайвих питань взяла їжу та понесла її до мисника, щоб помити.

– Знову парубки бігають... – буркнула вона, більше до себе, ніж до внучки, промиваючи овочі в мисці.

Розвіта похитала головою, глибоко вдихаючи знайомий аромат дому – деревини, сушених трав і теплого хліба. Бабуся тим часом посадила її за стіл і мовчки почала готувати вечерю. Вогонь у печі потріскував, м'яко зігріваючи кімнату, а за вікном вже опускалися сутінки, розмиваючи контури диму на горизонті.

У кухні пахло запашними травами та свіжоспеченим хлібом. Бабуся з Розвітою працювали мовчки: одна різала овочі, інша розтоплювала піч, готуючи все для вечері. Палаюче поліно розсипало вогняні іскри, а дим легенько клубочився в повітрі.

– А де мій брат? – раптом запитала Розвіта, не відводячи погляду від киплячого відвару.

Бабуся, витираючи руки об полотняний рушник, коротко відповіла:

– Поїхав у столицю, справи у нього.

Дівчина опустила погляд, замислившись. Вона завжди мріяла про подорожі, про великі міста, де вулиці гомонять від голосів купців і пісень мандрівних співців. Їй хотілося побачити світ, вийти за межі рідного села, де кожен день був схожий на попередній.

Та її мрії раптово обірвав рух за вікном. Бабуся, яка саме збиралася насипати страву в миску, зупинилася, коли крізь скло побачила темні постаті на дорозі. Проповідники Світлоносного Бога. Високі, у довгих мантіях, із золотими сонячними дисками на грудях, вони йшли вулицею, зупиняючись біля будинків, стукаючи у двері, промовляючи свої проповіді про світло і порядок.

Бабуся різко втерла руки, схопила Розвіту за зап'ястя і прошепотіла:

– Закривай двері. Швидко.

Дівчина хутко підбігла до входу, з силою зачинила двері та засунула засув. Вони не бажали їх впускати. Не тому, що боялися, а тому, що були старої віри, віри в богів, які жили в річках і лісах, у громі та сонці. Вони не потребували чужого світла, бо їхнє сяяло ще з давніх часів.

Ззовні почулося рівне, спокійне голосіння проповідників, які благали людей прийняти істину Світлоносного. Але ні бабуся, ні Розвіта не відповіли. Вони сиділи мовчки, прислухаючись, як важкі кроки повільно віддалялися далі в ніч.

Одара зітхнула, витерла руки об рушник і глянула на важкі дубові двері, за якими поволі стихали голоси проповідників. Її очі на мить стали глибокими, як зимове небо, сповненими думок і спогадів.

– Невже вони і сюди дібралися... – мовила вона тихо, більше до себе, ніж до внучки.

Розвіта, що стояла поруч, насторожено глянула на бабусю.

– Хто? – спитала вона, ледь чутно, ніби побоюючись відповіді.

Одара відклала ніж, яким різала хліб, і сіла на дерев'яну лаву біля столу.

– Проповідники Світлоносного Бога, – почала вона, злегка похитуючи головою. – Колись давно нордмани поклонялися своїм старим богам, тим, що дарували бурю, вітер і війну. Але часи змінюються... майже всі прийняли віру Світлоносного, навіть ті, хто колись найзатятіше боронив свої звичаї.

Розвіта звузила очі.

– Усі?

Бабуся криво усміхнулася.

– Не всі. Альдланд і Гардангервід не скорилися. Вони тримаються старої віри, так само, як і ми. Для них Світлоносний – не спаситель, а чужинець, що хоче вкрасти те, що дано нам самою землею.

Розвіта задумливо провела рукою по грубій дерев'яній стільниці.

– То вони хочуть, щоб і ми прийняли їхню віру?

Одара пильно глянула на неї, і в її очах спалахнуло щось давнє, непримиренне.

– Вони хочуть більше. Вони хочуть, щоб ми забули своїх богів. І якщо ми забудемо – ми забудемо самих себе.

Ранок був холодним, повітря просякло туманом, що клубочився над дахами, залишаючи вологу на дерев'яних балках. Розвіта ще лежала в ліжку, закутавшись у теплу ковдру, коли почула стукіт у двері. Вона спершу проігнорувала його, натягнувши хутро вище на плечі, але звук не вщухав. Навпаки, він ставав дедалі настирливішим, гучним і нетерплячим, наче той, хто стояв за дверима, не мав наміру йти.

Зітхнувши, дівчина врешті підвелась, роздратовано накинула хутряну накидку на плечі й босоніж рушила до входу. Відчинивши двері, вона зустрілася поглядом із Вітольдом.

Він стояв на порозі, великий, мов скеля, розслаблено спершись на одвірок. Високий, широкоплечий, із темним волоссям, яке контрастувало з його світлою шкірою. Голова була поголена, лиш посередині спадала пасма волосся, зачесана набік – воїни часто носили таку зачіску, показуючи свою відвагу. Але найбільше вабили його очі – зелені, глибокі, мов листя в літню пору, з лукавим блиском, що ховав у собі щось невимовне.

Розвіта примружилася.

– Чого тобі зранку? – запитала вона незадоволено, стискаючи краї хутра.

Вітольд лише всміхнувся, ніби передчуваючи цікаву розмову.

Вітольд нахилив голову трохи вбік, усміхаючись так, наче й не помітив її роздратування.

– Хотів запропонувати тобі піти прогулятися. Недалеко, – сказав він, ніби між іншим. – Я ж знаю, як ти любиш прогулянки за містом.

Розвіта насупилася, закутуючись у хутро ще сильніше.

– Не сьогодні. Я хочу відпочити, – коротко відказала вона, збираючись уже зачиняти двері.

Але Вітольд підняв руку, притримавши їх.

– О, та годі тобі, – протягнув він, дивлячись їй прямо у вічі. – Ти тільки уяви: тиша, свіже повітря, жодних проповідників, жодного пилу від міських вулиць... Лише ми, вітер і далекі пагорби.

Розвіта стиснула губи, але Вітольд не зупинився.

– Якщо хочеш, навіть коня знайду. Щоб ти не ходила пішки.

Він підняв брову, спостерігаючи за її реакцією. Дівчина на мить замислилася, хоча намагалася приховати зацікавленість. Вітольд умів бути переконливим. Він знав її слабкості, і природа була однією з них.

Розвіта зітхнула, змирившись із тим, що Вітольд не відчепиться.

– Гаразд, почекай тут, – буркнула вона і зникла в будинку.

Через кілька хвилин вона вийшла, вже одягнена, і Вітольд мимоволі затримав на ній погляд.

На ній була довга темно-зелена сукня з товстого полотна, що м'яко лягала по фігурі, з вузькими рукавами, облямованими вишитими візерунками. Поверх сукні – темно-синій вовняний саркофаг (безрукавний плащ із фібулою на плечі), який захищав від ранкового холоду. Пояс із плетеної шкіри обхоплював її талію, а до нього була прикріплена невелика шкіряна сумка. На ногах – міцні шкіряні черевики, а довге русяве волосся вона швидко заплела в косу, перев'язавши її стрічкою.

Вітольд провів її поглядом, не промовивши ні слова. Він міг би сказати, що вона гарна, але навіщо? Вона й так знала. Та й у її очах було щось таке, що змушувало його більше мовчати, ніж говорити.

Розвіта не зважала на його погляд. Вона зачинила двері, перевірила, чи добре засув тримається, і кивнула йому.

– Ходімо.

Вони вийшли на вулицю, рухаючись крізь ще сонне місто. Кам'яні бруківки були вологими після нічної роси, у повітрі витав запах диму від ранкових вогнищ. Декотрі люди вже поспішали на ринок, тягнучи вози з товаром, а мандрівники збиралися в дорогу.

Вітольд і Розвіта пройшли через вузькі вулички, прямуючи до конюшні, де їх чекав кінь.

Розвіта йшла впевненим кроком, тримаючись прямо, не звертаючи уваги на Вітольда. Вона не мала бажання підтримувати розмову – принаймні, поки що. Але Вітольд... він майже не відводив від неї погляду. Її постава, рухи, навіть те, як вітер легенько ворушив пасма її волосся, – усе це зачаровувало його.

Зрештою, вона не витримала.

– Ну чого ти дивишся? – запитала, злегка нахиливши голову, її голос був рівним, та з нотками роздратування.

Вітольд здригнувся, ніби його спіймали на гарячому, і різко відвернув голову вперед.

– Думаю, куди нам відправитися, – кинув він перше, що спало на думку.

Розвіта лише зітхнула і більше нічого не сказала.

Коли вони нарешті дісталися до конюшні, повітря було наповнене запахом сіна та кінського поту. Всередині було тепло й трохи тьмяно, лиш крізь щілини в даху пробивалося світло.

Вітольд підійшов до одного з загонів і вивів свого коня. Він був чорний, як смола, з міцними м'язами та довгою блискучою гривою. Його темні очі виблискували, ніби всередині горів вогонь.

Розвіта, побачивши його, зупинилася. Вона провела поглядом по досконалій статурі тварини, а потім повільно підійшла ближче.

– Гарний... – промовила вона, простягнувши руку.

Кінь не відсахнувся, лише трохи повів головою, вдихаючи її запах. Вона обережно провела долонею по його шиї, відчуваючи теплу, сильну шкіру під пальцями.

Вітольд спостерігав за цим із легкою усмішкою, не поспішаючи порушувати момент.

Вітольд зробив крок ближче, його погляд залишався впевненим, а усмішка – загадковою.

– Я хочу прокатати тебе по місцевих краєвидах, – мовив він, не відводячи очей.

Розвіта засміялася, скептично зиркнувши на нього.

– Ніби я їх не бачила? – пожартувала вона, схрестивши руки.

– Верхи на коні – ще не бачила, – відказав Вітольд, трохи нахиливши голову.

Дівчина піджала губи, ніби розмірковуючи, але в її очах промайнув легкий вогник цікавості. Вітольд це помітив, і його усмішка стала ще ширшою.

Він узявся за справу: швидко накинув на коня міцну шкіряну збрую, закріпив сідло з темного оксамиту, перевірив стремена, а потім дав тварині трохи сіна, щоб той підкріпився перед дорогою. Чорний кінь жував повільно, час від часу змахуючи хвостом, ніби вже передчував подорож.

Коли все було готово, Вітольд підсадив Розвіту у сідло, а сам легко застрибнув позаду, взявши поводи в руки.

Спочатку кінь рушив тихою, плавною ходою, і вони покинули місто, минаючи старі дерев'яні огорожі та останні хатини. Навколо вже не було гамору, лише вітер, що гуляв полями, шелест трав і крики далеких птахів.

Коли місто залишилося позаду, Вітольд міцніше взяв поводи і, нахилившись трохи ближче до Розвіти, прошепотів:

– А тепер, дивися, як воно – бачити світ верхи.

Він легенько стиснув ногами боки коня, і той перейшов у жвавий галоп, несучи їх уперед, крізь простір і вітер.

Кінь мчав уперед, ніби чорна стріла, що розтинала простір. Вітер свистів у вухах, а волосся Розвіти розліталося навколо, немов золоті нитки, розпущені вітром, що грали на сонці. Вона відчувала, як серце б'ється швидше, а кожен рух коня дарує відчуття свободи, якої їй так бракувало в тісних межах міста.

Вони мчали повз озера, де вода сяяла, як розбите скло під сонячним світлом, проносилися уздовж річок, що вилися між лугами, наче срібні змії. Земля летіла під копитами, і вони були лише двома мандрівниками у вирі дикої швидкості.

Коли вони проїжджали маленькі селища, люди, що працювали біля хат, озивалися до них:

– Ох, і бешкетники! – гукали жінки, схрестивши руки на грудях.

– Гоните, як буря! – сміялися чоловіки, кидаючи погляди їм услід.

Але Розвіта й Вітольд не зупинялися. Вони лише усміхалися, обмінюючись швидкими поглядами, і мчали далі, залишаючи позаду всі думки, правила й турботи.

В досталь накатавшись, вони нарешті зупинилися біля озера. Вода була чистою, спокійною, і лише легкі хвилі бігли по її поверхні від подиху вітру. Кінь важко дихав після швидкої їзди, але не гаючи часу, нахилив голову й почав пити, його чорна грива ледь хиталася при кожному ковтку.

Розвіта й Вітольд сіли на траву біля берега, вдивляючись у темну глибінь водойми. Вода віддзеркалювала їхні обличчя, змушуючи задуматися про щось далеке, важливе й невидиме.

Спершу вони говорили про буденні речі – про життя в місті, про те, як швидко промайнули ці дні, про знайомих і про плани. А потім розмова непомітно перейшла на те, де зараз їхні батьки.

– Мої мати й батько в столиці, – сказала Розвіта, уважно дивлячись у воду. – Вони працюють там, служать у війську конунга. І не останніми людьми.

Вітольд ледь помітно стиснув губи, задумався.

– По-своєму тобі навіть заздрю, – сказав він нарешті, зриваючи стебло трави й вертячи його в пальцях.

Розвіта перевела на нього погляд, її брови ледь зсунулися.

– Навіщо заздрити?

Вітольд знизав плечима, глянув на неї так, ніби це й так очевидно.

– Ти донька таких людей. Ти одна із Горфагерів.

Розвіта мить мовчала, дивлячись на темну гладь озера. Вода здавалася спокійною, але насправді під поверхнею завжди ховалася течія.

– Але я не відчуваю себе щасливою в цій родині, – тихо мовила вона, і в її голосі було щось, чого Вітольд не чув раніше.

Він глянув на неї уважніше. В її очах, зазвичай гордовитих і незалежних, промайнуло щось інше – ніби легкий сум, що заховався глибоко в душі, про який вона не говорила вголос.

– Що ти маєш на увазі? – запитав Вітольд, трохи нахиляючись уперед, щоб краще бачити її обличчя.

Розвіта не відразу відповіла. Вона опустила погляд, ніби вагалася, чи варто говорити це вголос. Але потім все ж продовжила, її голос був рівним, але у ньому звучав прихований протест:

– Вся ця родинна традиція... Знання своїх предків, те, ким вони були, що вони значать... Для мене це така непотрібна річ. – Вона зітхнула, витягла руку й кинула камінець у воду. Він утворив кола, які повільно розходилися по поверхні. – Я не хочу жити для них. Не хочу бути тінню тих, хто вже давно помер.

Вітольд слухав її уважно, не перебиваючи. Це була не просто звичайна скарга – він чув у її словах щось глибше. Вона не заперечувала своє походження, ні, але прагнула вирватися з нього, жити власним життям, а не тим, що диктує її кров.

Вітер пробіг уздовж озера, ворушачи траву та її пасма волосся. Вітольд не поспішав із відповіддю, даючи їй можливість висловитися до кінця.

Вітольд підняв голову трохи вище, вдивляючись у її обличчя, ніби намагаючись зрозуміти її справжні думки.

– Знаєш, – сказав він після паузи, – я бачу в тобі зовсім не Горфагера. Просто гарну, працьовиту дівчину, яка хоче жити так, як їй хочеться.

Розвіта підняла брови, здивована його словами. Вони прозвучали щиро, і в її очах з'явилося щось нове – ніби легка тінь задоволення. Але вона не встигла відповісти, бо Вітольд раптом лукаво посміхнувся і змінив тон на більш іронічний:

– Але одне у вас із Горфагерами все ж спільне... Ваш впертий і вредний характер.

Розвіта одразу змінила вираз обличчя. Її очі звузилися, а губи склалися у незадоволену гримасу.

– Ах ти ж... – пробурмотіла вона, озирнувшись. У наступну мить її рука схопила жмут бур'яну, і вона жбурнула його просто в Вітольда.

Той лише встиг голосно засміятися, відхиляючись, але бур'ян все ж зачепив його плече. Вітольд не став чинити опір – замість цього він театрально повалився на спину, здійнявши вгору руки, наче його вразила невидима стріла.

– Ох, яка жорстока доля спіткала мене! – жартівливо вигукнув він, удавано страждаючи.

Розвіта хмикнула, схрестивши руки на грудях, але в її очах вже не було злості – лише приховане задоволення від гри. Вона знала, що Вітольд завжди знайде спосіб її розсмішити, навіть коли вона намагається бути серйозною.

Вітольд ще сміявся, лежачи на спині, коли його погляд випадково ковзнув по горизонту. І знову він побачив його – той самий дим, що бачив ще вранці в місті. Тепер він був ближчим, густішим, клубочився чорними пасмами над деревами.

Його сміх миттєво змовк.

– Дивись, – сказав він, вказуючи рукою.

Розвіта, яка ще стояла з руками на грудях, здивовано обернулася. Її очі примружилися, вдивляючись у темний стовп диму, що здіймався в небі.

– Що це? – тихо запитала вона.

Вітольд уже підвівся, обтрушуючи з себе бур'ян.

– Не знаю, але мені цікаво дізнатися, – відповів він.

Розвіта спохмурніла.

– Якщо це пожежа або якась біда, то краще не лізти.

Але Вітольд уже рушив до коня.

– А якщо там щось важливе? – кинув він через плече, швидко підтягуючи стремена й перевіряючи поводи. – Ми хоча б подивимося здалеку.

Дівчина зітхнула.

– Чого тобі не сидиться спокійно...

Але Вітольд уже підстрибнув у сідло й поглянув на неї зверху, з тією ж усмішкою, що завжди змушувала її сперечатися, а потім все одно робити так, як він задумав.

– Їдеш чи ні?

Розвіта закусила губу, ще раз глянула на дим, потім на Вітольда. Вона все ще сумнівалася, але варіантів у неї не залишалося.

– Чорт би тебе забрав... – пробурмотіла вона, схопившись за сідло.

Вітольд лише посміхнувся переможно, коли вона, хоч і неохоче, застрибнула на коня за ним.

– Тримайся, – сказав він і направив коня в бік диму, пришпорюючи його до галопу.

Кінь мчав швидко, його копита відбивали ритм на вологій землі. Вітольд і Розвіта наближалися до місця, звідки підіймався дим, і вже здалеку відчули у повітрі запах гару та попелу.

Коли вони прибули, перед ними відкрилося невеличке селище, яке виглядало порожнім і занедбаним. Двері хат були відкриті, деякі хиталися на вітрі, скриплячи у гнітючій тиші. Один будинок уже догоряв, його дерев'яні балки ще потріскували, а з-під згарища виходили слабкі язики диму.

Розвіта зіскочила з коня, обережно наближаючись до хатини, але Вітольд зупинив її жестом.

– Чекай... Ми не одні.

З більшого будинку вийшли люди. Їх було п'ятеро чи шестеро, усі одягнені в довгі темні плащі, підперезані золотими поясами, а на грудях у кожного висів знак – сонячний диск, символ Світлоносного Бога.

Розвіта миттєво напружилася.

Посеред них ішов чоловік, який явно не був жерцем. Він був високий, з широкими плечима, його довгий плащ розвівався на вітрі. У правій руці він тримав меч, який, здавалося, ще не встиг остудитися після бою. Рідка темна борода спадала на його груди, обличчя здавалося виснаженим, але в очах горів холодний блиск.

Він поглянув на прибулих прямо й без страху.

– Хто ви і що вам тут треба? – запитав він хрипким голосом.

Жерці, що стояли за ним, мовчали, але їхні погляди ковзнули по Вітольду та Розвіті з незрозумілим виразом – чи то обережністю, чи то презирством.

Розвіта відчула, як серце забилося швидше. Це місце вже не здавалося їй просто покинутим... Тут сталося щось більше.

– Що тут відбулося?! – голосно запитав Вітольд, різко спішуючись із коня. Його погляд був жорстким, підозрілим.

Чоловік із мечем навіть не здригнувся, лише примружив очі, злегка піднявши лезо.

– Я ще раз питаю: хто ви такі?

Вітольд мовчки глянув на Розвіту, ніби зважуючи, чи варто говорити правду. Потім перевів погляд на незнайомця.

– Ми місцеві. І хочемо знати, що тут сталося.

Чоловік із мечем затримав погляд на ньому, потім повільно повернувся до жреців, які стояли за його спиною. Один із них, старший і худорлявий, у темному плащі, зробив крок уперед.

Він звів руки догори і почав тихо читати молитву, його голос лунав урочисто, ніби він не говорив із людьми, а звертався до самого неба.

– Во ім'я Світлоносного Бога, ці язичники були відправлені у вічну пітьму, де вони будуть благати нашого Господа про світлість...

Його очі палали фанатичним блиском, він говорив це так, ніби вони тільки що зробили благе діло, ніби знищення цього селища було частиною великого очищення.

Розвіта застигла. Її очі розширилися від шоку, серце боляче стиснулося. Вона ковтнула комок, відчуваючи, як холод пробирається по спині.

Вітольд стиснув кулаки. Його тіло напружилося, а погляд став важким і темним.

– Ви їх убили? – запитав він повільно, ледве стримуючи лють.

Жрець підняв голову, його губи склалися в ледь помітну посмішку, сповнену самовдоволення та віри у власну правоту.

– Ми лише виконали волю Світла.

– Як ви посміли вчинити це?! – Вітольд не просто говорив, він кричав, його голос гримів над згарищем. – Ярд Ейлунд має знати про це!

Чоловік із мечем лише хрипло засміявся.

– Ваш ярд не має цього знати. Не від вас, – сказав він з презирливою посмішкою. – Скоро він сам прийме істинну віру. Світлонесіння вже охопило весь південь і частину північно-західного регіону Альдланда. І ви приймете його теж. Це лише питання часу.

Вітольд відчув, як злість накриває його, мов хвиля. Він більше не стримувався – миттєво вихопив свій кинджал.

– Ще побачимо, хто кого прийме! – гаркнув він і кинувся на ворога.

Чоловік із мечем ледь помітно нахилив голову, ніби чекав на це. Коли Вітольд рвонув уперед, він легко підняв своє лезо, готуючись до бою.

Перший удар Вітольда був швидким, але чоловік відбив його без зусиль, змусивши хлопця різко відступити.

– Занадто гарячий, – пробурмотів воїн із мечем. – Як і всі молоді.

Вітольд знову кинувся вперед, цього разу спробувавши ухилитися вбік, щоб завдати удару знизу вгору, але противник швидко відступив і зустрів його потужним розмашистим замахом.

Метал зітнувся з металом, і різниця в силі зброї була очевидною – меч міг одним ударом перерубати кинджал, і Вітольд це розумів. Він ухилявся, кружляв навколо, намагаючись знайти слабке місце, але його ворог рухався холоднокровно, без зайвих емоцій, ніби вже знав, як це закінчиться.

У наступний момент вістря меча майже дістало Вітольда, змусивши його в останню мить відскочити назад. Відчувши гостру небезпеку, Розвіта більше не могла просто стояти й дивитися.

– Вітольде, не треба! – вона різко схопила його за руку, намагаючись його втримати. – Вони сильніші! Ми нічого не зробимо самі!

Але хлопець все ще стискав кинджал. Він важко дихав, його плечі напружилися, а очі палали гнівом і відчаєм.

Чоловік із мечем посміхнувся криво.

– Розумна дівчина, – сказав він спокійно. – Забирайтеся, поки ще можете.

Вітольд на мить затримався, ніби готовий кинутися знову. Але Розвіта міцніше стиснула його руку, і він зрозумів, що бій безнадійний.

Зціпивши зуби, він повільно опустив кинджал.

– Це ще не кінець, – сказав він хрипло, дивлячись просто в очі ворога. – Запам'ятайте це.

Він повернувся, стиснувши кулаки, і разом із Розвітою рушив до коня. Але навіть коли вони вже віддалялися, він все ще відчував пекучу лють, що розпалювала його зсередини.

Вітольд уже зробив кілька кроків до коня, коли раптом почув позаду різкий крик.

– Вітольде!

Він різко обернувся – двоє жерців схопили Розвіту за руки і тягнули її назад. Дівчина борсалася, билася, намагалася вирватися, але вони міцно тримали її, мов залізні лещата.

– Пусти мене, виродку! – вигукнула вона, намагаючись ударити одного з жерців ногою.

Вітольд кинувся вперед, знову вихопивши кинджал, його серце шалено калатало від злості.

– Прокляті пси! – гаркнув він, підбігаючи до неї.

Але не встиг він зробити і двох кроків, як відчув потужний удар у голову.

Чоловік із мечем, який досі стояв осторонь, миттєво вихопився вперед і вдарив Вітольда рукояткою меча просто в скроню.

Світ перед очима хлопця різко похитнувся. Важкий дзвін пронісся у вухах, ноги ослабли. Він відчув, як земля вислизає з-під нього, і наступної миті його тіло важко впало на землю.

Перед тим, як остаточно втратити свідомість, він ще чув відчайдушний крик Розвіти. Її голос лунав наче з далекої безодні, поки темрява не поглинула його цілком.

Коли Вітольд прокинувся, його голова боліла нестерпно. Глухий біль пронизував скроню, і кожен рух здавався важким, наче тіло належало не йому.

Він повільно піднявся на лікті, зводячи голову. Сонце вже опустилося нижче, небо було залите золотисто-червоним світлом, а селище залишалося таким же порожнім, як і перед тим... Але вже без жерців. Без Розвіти.

Вітольд різко звівся на ноги, спершу похитнувшись, і почав оглядатися навколо, шукаючи хоча б когось.

– Розвіто! – його голос рознісся по пустих хатах, але відповіді не було.

Тиша.

Нікого.

Він зробив кілька непевних кроків, вдивляючись у сліди на землі, намагаючись зрозуміти, куди її забрали. Але сліди були переплутані, як і його думки.

Його погляд затуманився. Вітольд важко сів на коліна, вхопився за голову, намагаючись стримати бурю в собі.

Але вона вибухнула.

Він заревів від болю, від люті, від ненависті до самого себе.

– Я не зміг... Я не зміг її захистити! – крик вирвався з його грудей, сповнений відчаю.

Його кулаки з люттю вдарили в землю.

Раз.

Два.

Три.

Біль розходився по руках, але він не зупинявся, лупцював холодну землю, не жаліючи себе.

– Прокляття!

Його подих був рваним, пальці тремтіли, а погляд – порожнім.

Він відчував, як втратив щось важливе. І ця втрата палахкотіла в ньому, немов полум'я, що більше не можна загасити......

.... Ось оновлений опис Ейлунда Горфагера відповідно до твоїх побажань:

Ейлунд Горфагер

Вік: Літній, але міцний і гордий

Зовнішність:

    •    Сиве волосся, хоча структура і форма залишилися такими ж, як на зображенні.

    •    Сива борода з темними вкрапленнями, що додають суворості.

    •    Гострі, проникливі очі, які видають його досвід і силу.

    •    На обличчі видно зморшки, особливо біля очей і на чолі, що підкреслює тягар років і правління.

    •    Його вигляд випромінює гідність, силу та холодний розум.

Сцена в залі Ейлунда Горфагера

У великій залі ярл Ейлунд Горфагер сидів за масивним дубовим столом, оточений своєю свитою. Полум'я факелів відкидало довгі тіні на стіни, розмальовані сагами про славетні часи Горфагерів. Повітря було наповнене важким запахом диму, пряних трав і свіжого елю.

Сьогодні обговорювали дипломатичні питання, розподіл військових сил та інші справи, важливі для майбутнього їхньої землі. Хтось говорив про торгівлю, хтось про можливі союзи, але кожне слово звучало твердо, без пустих балачок – бо в цьому залі збиралися лише ті, хто мав право голосу.

Раптом один із дворян, сівер із поважного роду, нахилився вперед, торкнувшись свого келиха.

– Ми готові до Дня Мертвих, ярле, – сказав він урочисто. – Жерці вже приготували все необхідне.

У залі запала коротка тиша, бо всі розуміли, наскільки важливе це свято для Горфагерів.

День Мертвих був не просто згадкою про предків – це був день, коли Горфагери спускалися у фамільний склеп, щоб провести ритуали, які пов'язували їх із духами роду.

Це було священне дійство, що не змінювалося століттями. Там, у глибинах скель, серед кам'яних саркофагів великих воїнів і правителів, вони запалювали вогні, приносили дари та заклинали долю роду.

Ейлунд, що весь цей час мовчки слухав, нарешті повільно підняв голову. Його сиве волосся блиснуло у світлі смолоскипів, а глибокі очі пройшлися по лицях присутніх.

– Тоді нехай усе буде так, як велить традиція, – промовив він важким, глибоким голосом.

Його слова не вимагали схвалення. Бо у цих стінах традиція була сильнішою за будь-які закони.

Дворянин, що сидів ближче до вогню, заговорив із помітним занепокоєнням. Це був Одрін із Рубракстеду – чоловік середнього віку, з широкими плечима та густою темною бородою, яка тепер здавалася ще темнішою в мерехтливому світлі смолоскипів.

– Ярле, – почав він, – у Рубракстеді замінили жерців Світлоносного Бога. Тих, що були раніше, більше немає. Прийшли інші... І це поганий знак.

У залі повисла тяжка тиша. Усі знали, що Світлонесіння поширюється все далі, що жерці цього культу дедалі нахабніше проникають у землі сіверян.

Ейлунд не перебивав, його очі уважно вивчали Одріна, а пальці повільно постукували по дерев'яній поверхні столу. Він завжди слухав, перш ніж говорити.

Коли Одрін закінчив, ярл нарешті підняв голову, його сиве волосся м'яко спадало на плечі, а голос прозвучав твердо, ніби кований залізом.

– Якщо вони тут, то це означає лише одне – їм щось треба.

Його погляд пройшовся по лицях присутніх, затримавшись на кожному.

– Але наші боги нас охороняють. І не дадуть пробратися злу в наші серця.

Мовчазна згода прокотилася залом.

Усі дворяни схвально закивали, ніхто навіть не спробував заперечити – вони вірили у своїх богів, вірили, що їхній світ, укріплений віковими традиціями, не буде зламаний чужою вірою.

Засідання підходило до кінця. Ейлунд підвівся, його постать, вкрита важким хутряним плащем, здавалася ще більш величною при світлі смолоскипів.

– На сьогодні досить, – промовив він, голос його лунав владно, але спокійно. – Йдіть із миром.

Усі дворяни підвелися, склали руки на грудях у знак шани й разом подякували богам за цей візит і особисто ярлу Ейлунду.

Повітря в залі було важким від запаху диму, воску та шкіряних обладунків. Один за одним дворяни почали виходити, а коли останні з них зникли за дверима, до Ейлунда підійшла жінка – Фріда, його дружина.

Вона була високою, стрункою, але сильною жінкою, у її очах завжди ховався спокій і мудрість.

Вона поклала руку на його плече і посміхнулася, її очі м'яко дивилися на чоловіка.

– Люди надіються на тебе, – сказала вона тихо.

Ейлунд подивився на неї, потім зітхнув, ніби скидаючи тягар з плечей.

– А я надіюся на них, – відповів він.

Вони разом рушили залою, кроки віддавалися глухим звуком по кам'яній підлозі. Дійшовши до трону, Ейлунд нарешті скинув важкий плащ, повісив його на спинку трону і, зітхнувши, зняв корону, поклавши її поруч.

Нарешті він був вільний від цих символів влади. Хоча б на кілька годин.

Фріда спостерігала за ним, її погляд став пильнішим. Вона бачила, що щось його бентежить.

– Що тебе турбує? – запитала вона м'яко, але з ноткою занепокоєння.

Ейлунд повільно провів рукою по сивому волоссю і втупився в далечінь.

– Я не хочу війни, Фрідо, – нарешті промовив він. – З мене досить. Але захищати свій народ і своїх богів я маю.

Його голос звучав спокійно, але твердо, в ньому не було страху – лише втома чоловіка, що прожив життя у битвах.

Фріда уважно дивилася на чоловіка, відчуваючи його втому, вагання і тягар обов'язку. Вона розуміла його, але не могла дати йому легкої відповіді – бо таких не існувало.

Ейлунд, втупившись у мерехтіння смолоскипів, повільно продовжив:

– Мій батько все життя був у подорожах. Де він тільки не бував – Альбіон, Тускланд, Німар, Кернія...

Він на мить замовк, ніби бачачи перед собою минуле, а потім додав:

– І в усіх цих землях він залишив слід. Слід Еріка Змієборця.

Фріда кивнула. Про Еріка ходили легенди. Він був воїном, завойовником, чоловіком, який ніколи не знав спокою.

– Але я не такий, як він, – продовжив Ейлунд, повернувши до неї погляд. – Я хочу більше займатися своїм народом. Розумієш?

Його голос звучав тихо, але впевнено.

– Я вже маю дітей, маю наступників... Але вважаю, що ще не закінчив своєї справи.

Він повільно стиснув кулак, дивлячись на нього, ніби зважуючи свою долю.

– Боги ще не чекають мене в Совнгарді.

Фріда пильно вдивлялася в нього. Вона розуміла його більше, ніж будь-хто, бо знала, що навіть ярли, навіть великі воїни іноді вагаються.

Але в її очах не було жалю – лише повага і віра в чоловіка, якого вона любила.

Фріда ніжно обійняла його, її теплі руки обійняли плечі чоловіка, ніби намагаючись забрати з нього хоча б частину тягаря, який він ніс. Вона підняла обличчя, її погляд був м'яким, але сповненим сили.

Вона нахилилася ближче, щоб поцілувати його в губи, коли раптом гучний стук у двері розірвав момент.

Бум. Бум. Бум.

Вони обидва різко повернулися в бік дверей.

Вартові, що стояли поруч, миттєво насторожилися. Один із них підійшов до віконця, відкрив його, визирнув у темряву, а потім повернувся до ярла.

– Якийсь хлопець прибув до вас.

Ейлунд зітхнув, провівши рукою по обличчю. Він був виснажений, і його думки ще блукали в роздумах про майбутнє.

Він поглянув на Фріду, яка теж злегка насупилася, ніби передчуваючи щось важливе.

Настала коротка пауза.

А потім ярл зробив вибір.

– Впустіть його.

Вартові миттєво виконали наказ, і важкі двері почали повільно відчинятися.

Двері повільно відчинилися, і в зал зайшов змучений, але твердий Вітольд. Його обличчя було втомленим, запиленим, але в очах палав вогонь – той самий вогонь, що змушував людей йти до кінця, незважаючи на страх і біль.

Він пройшов уперед, підходячи до ярла, і вклякнув на одне коліно, схиливши голову в знак поваги.

– Ярле... Чи можу я поговорити з вами один на один?

Ейлунд уважно глянув на хлопця. Йому не потрібно було запитувати, що сталося – він бачив усе в його очах.

Без вагань він відповів:

– Можеш.

Ярл розвернувся і рушив до своїх покоїв, жестом наказавши Вітольду йти за ним.

У кімнаті Ейлунда

Повітря було тихим, майже задушливим. Вітольд сів за стіл, його плечі були напружені, руки стиснуті в кулаки. Ейлунд став біля вікна, дивлячись на нічне небо.

Хлопець почав говорити.

Він розповів усе.

Про подорож, про жерців Світлоносного Бога, про порожнє селище, про те, як його вдарили, а Розвіту забрали.

Його голос іноді тремтів від люті, іноді глухнув від болю, але він не стримувався – він говорив, бо знав, що ярл має почути правду.

Ейлунд мовчав.

Він стояв біля вікна, склавши руки за спиною, його сиве волосся ледве хиталося від слабкого подиху вітру.

Вітольд схилив голову, стиснувши руки.

– Це моя провина... – тихо сказав він. – Я не зміг її врятувати. Я повинен був...

Його голос урвався.

Ненависть до самого себе знову вирувала всередині, і він навіть не міг приховати цього.

Настала довга пауза.

А потім Ейлунд нарешті повернувся.

Він підійшов до хлопця, його погляд був твердим, але не суворим.

– Не вини себе, – сказав він тихо, але з силою. – Ти був один. А їх – багато.

Вітольд підвів на нього очі, сповнені болю, але ярл не відвів погляду.

– Вони знали, що робили. Вони знали, що ти не зміг би їх зупинити. Це не слабкість, хлопче. Це було заздалегідь вирішено.

Його слова не знімали тягар із серця Вітольда, але вони були чистою правдою.

І саме ця правда змушувала хлопця ще сильніше зціпити кулаки, ще сильніше прагнути повернути те, що було в нього відібране.

Вітольд різко підвівся, його очі палали гнівом і відчаєм.

– Ви ж допоможете знайти її?! Ви ж ярл, ви повинні! – його голос був гучним, у ньому змішалися злість і благання. – Це ж ваша... ваша рідня! Ваша кров!

Ейлунд насторожився, його очі звузилися, і він зробив крок уперед, наблизившись до хлопця.

Тепер вони стояли майже впритул, і погляд ярла був твердий, наче камінь.

– Не намагайся тиснути на мене жалем, хлопче, – сказав він холодно. – Тим більше через мою родину.

Вітольд затримав подих, його пальці судомно стиснулися.

Але Ейлунд не відвернувся.

– Я знайду Розвіту. Але зараз тобі треба відпочити.

Раптом ярл схопив хлопця за плече, змусив його сісти на стілець і тиснув його вниз, поки той не опустився.

Його сила була відчутною, але він не намагався залякати – він просто показував, хто тут головний.

Після цього він повернувся і рушив до дверей.

– Слуги приготують тобі кімнату для відпочинку, – кинув він через плече. – Завтра поговоримо.

Вітольд не відповів, лише ледве помітно кивнув, хоча в його грудях ще вирувала буря.

Ейлунд вийшов із кімнати, залишивши хлопця наодинці зі своїми думками і невгамовним болем.

На ранок Вітольд прокинувся в кімнаті, де зазвичай жили слуги.

Простий дерев'яний стіл, стара скриня, вузьке ліжко – нічого зайвого, але головне, що тут було тепло. Він повільно піднявся, сів на ліжко, потер голову, розганяючи залишки сну, а потім провів рукою по чубу, пригладжуючи його.

Вставши, натягнув простору льняну сорочку, закотив рукави й вийшов у коридор.

В коридорах ярла

Шляхами кручених коридорів він ішов, оглядаючись довкола. Важкі дерев'яні балки, шкіряні гобелени із зображенням вовків і воїнів, старі мечі на стінах – усе говорило про велич цього дому.

Він бачив старі статуї богів, візерунки, що розповідали історії предків, і навіть щити, що колись побували в битвах.

Але, заглибившись у розглядання, він раптом врізався в когось.

– Ой!

Дівчина, в яку він наткнувся, відскочила назад, здивовано дивлячись на нього. Вона не очікувала когось тут зустріти, а тим паче – незнайомця, як Вітольда.

Вона була світловолоса, з виразними очима, а її постава видавала виховання і благородство.

– Ви хто? – запитала вона, трохи піднявши брову.

Вітольд потер очі, ще трохи сонний, і відкашлявся.

– Я Вітольд. Працюю з ярлом Ейлундом.

Він намагався говорити впевнено, але сам до кінця не усвідомлював, чи можна назвати те, що відбувається, "роботою".

Хлопець вирішив відповісти тим же і поцікавився:

– А ви?

Дівчина злегка посміхнулася, ніби насолоджуючись тим, що він не знає, хто вона.

– Гуда, – відповіла вона просто. – Донька ярла Ейлунда.

Вітольд підняв брови, трохи здивований.

Він навіть ледь поклонився, як того вимагав звичай, але дівчина махнула рукою:

– Не варто.

Її голос був легкий і невимушений, без зайвого зверхнього тону, що здивувало хлопця ще більше.

Вітольд вирівнявся, уже цікавіше дивлячись на неї, бо зрозумів – ця зустріч може бути не менш важливою, ніж розмова з самим ярлом.

Гуда пильно подивилася на нього, її очі звузилися від цікавості.

– Чому ж простий воїн спить у нашому замку? – запитала вона, склавши руки на грудях. – Воїни мого батька сплять у казармах.

Вітольд ледь усміхнувся, розуміючи, що вона його перевіряє.

– Я не простий воїн, – відповів він, – а з далеких земель.

Ці слова змусили Гуду насторожитися.

– Із далеких земель? – її погляд загорівся щирою цікавістю. – З яких саме?

Вітольд провів рукою по голові, ніби шукаючи слова. Йому не дуже подобалося говорити про своє походження, але приховувати теж не було сенсу.

– З клану Робертсонів, – нарешті сказав він.

Гуда здивувалася, її губи трохи розтулилися, ніби вона чула це ім'я, але не була впевнена, чи вірити йому.

– Клан Робертсонів? Це далеко...

Вітольд кивнув.

– Далеко. Але доля занесла мене сюди.

Дівчина не зводила з нього очей. Її батько завжди казав, що не варто вірити всьому, що говорять чужинці, але щось у цьому хлопцеві було справжнім.

– Що ж, це стає цікавішим, – промовила вона з хитрою усмішкою. – І чому ж ти тут?

Вітольд важко зітхнув, бо відповідь на це питання була набагато складнішою, ніж здається.

Вітольд намагався знайти слова, але не встиг.

Позаду почулися важкі кроки, і перш ніж він щось сказав, в коридорі з'явився Ейлунд.

Гуда, помітивши батька, миттєво змінила вираз обличчя. Її цікавість випарувалася, ніби її й не було – вона знала, що якщо батько з'явився сам, значить, розмова між ним і Вітольдом буде важливою.

Ейлунд пильним поглядом оглянув обох, потім зосередився на Вітольді.

– Ідеш зі мною, – сказав він без зайвих пояснень. – Є багато, що треба обговорити.

Його голос був твердим і рішучим, без натяку на можливість відмови.

Гуда лише тихо хмикнула і відступила на крок. Вона розуміла, що розмова, яка мала відбутися, була набагато серйознішою за її запитання.

Вітольд кивнув, востаннє глянувши на Гуду, і без слів пішов слідом за ярлом.

Поки вони йшли довгим коридором, Ейлунд, не озираючись, сказав рівним голосом:

– Гуда – моя донька.

Вітольд, який уже це зрозумів, просто кивнув, та все ж вирішив запитати:

– А чи маєте ви ще дітей, ярле?

Ейлунд ішов спокійно, його хода була виваженою, як у людини, що звикла приймати доленосні рішення.

– Так, – відповів він, не змінюючи тону. – Маю двох синів. Середнього – Генріха. А старший – Ейган.

Вітольд запам'ятав ці імена, але нічого не сказав.

Йому було цікаво, які вони – сини великого ярла. Але він розумів, що не варто задавати зайвих питань, поки Ейлунд сам не вирішить сказати більше.

Після планування Расс і Вітольд вирушили до конюшні, де чекали коні для розвідки.

Расс ішов спокійно, не поспішаючи, а його пильний погляд постійно ковзав довкола, ніби він помічав усе навколо.

Раптом він глянув на Вітольда з цікавістю.

– Цікаво, що ви там забули? – промовив він, ніби між іншим. – Навіщо ви взагалі туди прибули?

Вітольд злегка напружився, він не хотів відповідати одразу.

Чому вони поїхали туди? Чому не просто проїхали повз?

Він видихнув, подумав і нарешті відповів:

– Ми помітили дим і вирішили перевірити.

Расс підняв брову, очі його блиснули.

– А потім?

Вітольд опустив погляд. Він відчув ту саму порожнечу всередині, яка з'явилася ще тоді, коли він прокинувся в селищі один.

– А потім... – його голос змінився.

Расс помітив це.

Він усміхнувся куточком губ і хитро глянув на хлопця.

– Я бачу, що Розвіта тобі подобається.

Вітольд різко глянув на нього, але нічого не відповів.

Расс лише посміхнувся ширше.

– Це добре, хлопче, – сказав він спокійно. – Гарна мотивація. А тепер сядь на коня і забудь про емоції. Бо якщо хочеш її врятувати – треба думати холодною головою.

Вітольд зібрався, видихнув і осідлав коня.

Расс теж підтягнув стремена, підморгнув хлопцеві і першим вирушив у дорогу.

Сівши на коней, Расс і Вітольд вирушили в дорогу. Стежка вела за межі Гардангервіду, крізь густий ліс, що простягався аж до покинутого селища.

Їхали мовчки. Лише стукіт копит, свист вітру між деревами і далекі крики птахів наповнювали тишу.

Коли вони прибули на місце, обидва зістрибнули з коней і почали оглядати руїни.

Расс першим звернув увагу на обвуглений каркас будинку, що ще стояв серед згарища. Він присів на одне коліно, взяв у пальці жменьку попелу і розтер його між пальцями.

– Цей будинок горів нещодавно, але не вчора. Вогонь згас сам.

Вітольд обвів поглядом поселення.

І раптом помітив дещо несподіване.

– Дивно... Але тут вже є люди.

Расс підвівся, примруживши очі.

Справді, серед залишених хат вже ходили кілька людей. Вони були простими селянами, одягненими в поношений одяг, із худими, виснаженими обличчями.

Деякі з них оглядали рештки будинків, інші піднімали кинуті речі, ніби шукали щось корисне.

Расс повільно поклав руку на руків'я кинджала.

– Цікаво... Давай дізнаємося, що вони тут роблять.

Вітольд кивнув, і вони рушили прямо до людей, що блукали серед руїн.

Расс і Вітольд наблизилися до старця, що сидів на старій дерев'яній лаві біля напівзруйнованої хати.

Він був згорблений, у поношеному плащі, з глибокими зморшками на обличчі, які розповідали про прожиті роки і випробування, що випали на його долю.

Расс, не вагаючись, зупинився перед ним і кивнув на знак поваги.

– Вітаємо, старче, – промовив він рівним голосом. – Ми шукаємо тих, хто спалив це поселення. Ти їх бачив?

Дід спершу лише глянув на них з-під насуплених брів, потім відвернувся і почав перебирати пальцями свою стару торбу.

– Нічого не знаю, – пробурчав він. – Ви чужинці, мені нема чого вам казати.

Вітольд уже було хотів щось відповісти, але Расс підняв руку, зупиняючи його, і спокійно присів поруч на лаву.

– Я знаю, що ти боїшся, старче, – промовив він тихо, але впевнено. – Але я можу гарантувати тобі й твоїм людям захист. Якщо ти допоможеш нам знайти цих виродків, то ми подбаємо, щоб ваше поселення більше не палили.

Старий насторожився, його очі звузилися, він ніби оцінював кожне слово Расса, намагаючись зрозуміти, чи варто йому довіряти.

Потім, повільно видихнувши, він кивнув і нарешті заговорив:

– Вони прийшли з півдня... Я не знаю точно, звідки саме, місто мені невідоме... Але я знаю інше. Це були адепти Світлоносного Бога.

Його голос злегка тремтів, але в ньому було більше гіркоти, ніж страху.

Расс і Вітольд перезирнулися.

– Ти впевнений? – уточнив Вітольд.

Старий повільно кивнув, його погляд став важким.

– Їхні плащі, їхні молитви... Вони не приховували, хто вони. Вони вірили, що очищують землю... Вони забрали дівчину, і я думаю, що вона їм потрібна не просто так.

Расс стиснув губи, запам'ятовуючи кожне слово.

– Дякую, старче. Це дуже важлива інформація.

Він підвівся, глянувши на Вітольда.

– Що ж... Тепер ми знаємо, куди дивитися.

Вони відійшли від старця, залишаючи його сидіти на лаві, і рушили до місця, де залишили своїх коней.

Расс, ідучи, замислено потер підборіддя, переварюючи отриману інформацію.

– На півдні є кілька великих міст, – промовив він нарешті. – Я знаю три найбільш значущі: Дункает, Заксегард і Авфтарген.

Вітольд відразу підняв голову, його очі спалахнули рішучістю.

– Тоді ми повинні поїхати в кожне з них, щоб перевірити.

Расс зупинився, скептично глянув на хлопця і злегка посміхнувся.

– Ти, бачу, налаштований дуже рішуче.

Вітольд зціпив щелепи, його кулаки мимоволі стиснулися.

– Я не можу втрачати час. Якщо вони відвезли її в якесь із цих міст, то ми повинні знайти її якнайшвидше.

Расс кивнув, але його погляд залишався зваженим і холодним.

– Це правда... Але бігти навмання теж небезпечно. Якщо ми будемо задавати неправильні питання у місті, нас швидко помітять.

Він знову задумався, поглядаючи на залишки згорілого поселення.

– Можливо, є спосіб звузити наш пошук... Можливо, нам треба знайти когось, хто бачив їхній шлях.

Вітольд зробив глибокий вдих, намагаючись стримати нетерпіння.

– Якщо в тебе є план, то давай його почуємо. Бо я не збираюся сидіти і чекати, поки вони зроблять з нею бог знає що.

Расс перехрестив руки на грудях, трохи нахилив голову і зітхнув.

– Гаразд. Спершу їдемо в найближче з цих міст – Дункает. Це портове місто, і якщо вони направлялися ще далі, можливо, хтось із торговців або стражників їх бачив. Якщо ні – рухаємося далі.

Вітольд кивнув, беззаперечно приймаючи цей план.

– Тоді не гаймо часу. В дорогу.

Вони підійшли до коней, осідлали їх і, не озираючись назад, рушили в бік південних земель, де на них чекали відповіді... або ще більше небезпеки.....

..... Вони їхали широкою дорогою, що вела на південь, в напрямку Дункаета.

Ранкове сонце вже піднімалося над горизонтом, розганяючи похмурі тіні ночі. Тепер світ навколо виглядав спокійним, навіть мирним, але обидва вершники знали, що спокій був оманливим.

Вітольд відчував втому – після всього, що сталося, його тіло вимагало відпочинку, але думки не давали йому розслабитися.

Расс, навпаки, залишався пильним, його очі неперервно вивчали дорогу і навколишні ліси, ніби він очікував неочікуваного.

Через деякий час він поглянув на Вітольда, оцінюючи його стан.

– Як ти там? – запитав він рівним, але не байдужим голосом.

Вітольд трохи підняв голову, потер обличчя долонею і хрипло відповів:

– Таке собі... Трішки заморився.

Расс злегка кивнув, ніби очікував таку відповідь.

– Місто вже близько, не переймайся. Ще трохи – і зможемо перепочити, перш ніж почати пошуки.

Вітольд лише кивнув, зціпивши зуби, бо знав – відпочивати буде колись потім.

Вони пришпорили коней, і попереду на горизонті почали з'являтися перші контури міських веж і будівель.

Дункает був уже не за горами.

Вони під'їхали до міських воріт і зупинилися перед масивними дерев'яними брамами, окутими залізом. Над ними височіла кам'яна вежа, з якої уважно спостерігали вартові.

Один із охоронців вийшов їм назустріч, поглянув оцінююче, склавши руки на грудях.

– Звідки їдете? І з якою метою? – запитав він суворо.

Расс підняв руку, привітно кивнувши.

– До матері їдемо, давно не бачили її.

Вартовий почухав голову, кинув погляд на Вітольда, потім знову на Расса. Він здався йому звичайними мандрівниками.

– Гаразд, проходьте. Але в місті не шукайте собі проблем.

Він махнув рукою, і брама повільно розчинилася, впускаючи їх усередину.

Дункает – місто торгівців і моряків

Як тільки вони в'їхали всередину, перед ними відкрилася картина міста.

Дункает не був великим, але й не здавався маленьким поселенням. Це було жваве середньовічне місто, оточене міцними стінами, всередині яких вирувало життя.

Вулиці були вузькими, вимощеними каменем, а між будинками ледь залишалися проходи для возів і вершників. Дерев'яні та кам'яні будівлі тісно прилягали одна до одної, їхні верхні поверхи виступали вперед, створюючи затінені провулки.

Ринок займав центральну площу, де торговці пропонували прянощі, хутра, мечі, овочі, свіжий хліб. Повітря було наповнене запахами риби, диму і приправ, а звідусіль лунали голоси продавців і покупців.

На вулицях було багато моряків, адже порт був неподалік, і місто жило завдяки торгівлі та рибальству.

Вітольд, в'їхавши всередину, полегшено посміхнувся.

– Нарешті, – сказав він, оглядаючи місто. – Ми тут.

Расс кивнув, але його очі залишалися пильними.

– Так, але це тільки початок. Тепер треба дізнатися, чи не бачив тут хтось наших "друзів".

Вони повільно рушили вулицею, уважно оглядаючи місце, де, можливо, на них чекали перші сліди викрадачів.

Першим ділом вони направилися до місцевої корчми, що мала незвичну назву – «Лігво кабана».

– Чому така назва? – запитав Вітольд, поки вони підходили до будівлі.

Расс посміхнувся краєм губ.

– Бо місцевого корчмаря всі називають Кабаном. Кажуть, він сам любить наїстися, як справжній вепр. І характер у нього такий самий – впертий і жорсткий.

Корчма була двоповерховою дерев'яною будівлею, з невеликим балконом на другому поверсі та широкими дубовими дверима, що час від часу скрипіли від частого відкривання. Над входом висіла вивіска, на якій грубо намальований великий кабан із відкритою пащею.

Вони увійшли всередину, і їх відразу огорнув густий запах смаженого м'яса, елю та диму від свічок.

Корчма «Лігво кабана»

Всередині було гамірно – за столами сиділи моряки, торговці, місцеві найманці та навіть кілька мисливців, що обговорювали свої справи. В кутку на лаві спав якийсь чоловік із кухлем у руці, а ближче до барної стійки кипіла гра в кості.

Расс і Вітольд знайшли вільний стіл у кутку, сіли та почали оглядатися.

До них відразу підійшла дівчина – пишногруда, з довгими мідними косами, вбрана в простору сорочку, яка відкривала її принади більше, ніж треба.

– Що питимете, хлопці? – її голос був низький, спокусливий, а в очах світилася лукава усмішка.

Расс підняв погляд, ледве помітно посміхнувся і вже відкрив рота, але Вітольд рішуче відмахнувся.

– Нічого, дякую.

Дівчина нахилила голову, ніби перевіряючи, чи він жартує.

– Справді? Тутешній ель добрий, а я знаю, як його подавати...

Але Вітольд знову похитав головою, залишаючись серйозним.

– Ми не для розваг тут.

Расс зітхнув, дивлячись на хлопця з докором.

– Ти зіпсував їй вечір, знаєш? – промовив він, дивлячись, як дівчина злегка надула губи, але зрештою розвернулася та пішла до інших відвідувачів.

– Мені байдуже, – відповів Вітольд, зосереджено дивлячись у зал. – Нам треба знайти інформацію, а не спускати гроші на пиятику.

Расс посміхнувся і розслаблено відкинувся на спинку стільця.

– Гаразд, тоді дивися уважно, бо тутешня корчма знає більше, ніж будь-хто в цьому місті.

Їхні погляди почали шукати когось, хто міг би знати щось про прибуття чужинців у Дункает.

Вони сиділи так певний час, спостерігаючи за відвідувачами корчми, як раптом на середину зали вийшов здоровенний чоловік.

Він був високий, широкоплечий, із густою бородою та глибоким шрамом через ліву брову. Його голос загримів, мов грім:

– Хто годен мене перемогти в рукопашному бою!?

У залі запала коротка тиша.

Всі почали перешіптуватися, переглядатися, оцінюючи чоловіка, а хтось просто відвернувся, зробивши вигляд, що нічого не почув.

Вітольд підняв голову, поглянув на нього з легким здивуванням, а потім відкинувся назад у кріслі.

– Маячня якась, – пробурмотів він. – Виглядає як ще один задавака, що хоче похизуватися силою.

Але далі стало цікавіше.

Чоловік посміхнувся, розвів руки ще ширше й вигукнув:

– Даю мішечок золота тому, хто зможе мене покласти!

З дзвоном він кинув мішечок на підлогу.

Очі всіх у корчмі відразу вп'ялися в золото.

Перешіптування стихли, і вже було видно кілька бажаючих, що почали зважувати свої шанси.

Вітольд нахмурився, його думки змінили напрямок.

Золото...

Це міг бути хороший шанс отримати гроші на розслідування – на підкуп, інформацію, людей.

Він повернув голову до Расса, який уважно стежив за всім, що відбувається.

– Може, мені варто спробувати? – запитав Вітольд, все ще вагаючись.

Расс кивнув, хоча в його очах читалася обережність.

– Чому б і ні? Але будь пильним. Такі люди не люблять програвати.

Вітольд трохи потягнувся, потім підвівся і впевнено рушив у центр зали, де стояв здоровань, що чекав на сміливців.

Расс лише посміхнувся і склав руки на грудях, вирішивши подивитися, що буде далі.

Вітольд ледь переводив подих, його тіло було втомлене, але серце билося в грудях із відчуттям тріумфу.

Він підняв мішечок із золотом угору, демонструючи всім у корчмі, що перемога була за ним.

У залі вибухнули вигуки захоплення та схвальні удари кухлів об столи.

Вітольд повернувся до Расса, важко сів на лаву, і, все ще посміхаючись, поклав мішечок перед собою.

Расс хитро всміхнувся, киваючи головою.

– Добре б'єшся. Давно не бачив, щоб когось так поклали.

Але тут він злегка нахилився вперед, ледь помітно кивнув убік.

– До речі, схоже, тебе кличуть.

Вітольд підняв голову, озирнувся, і його погляд зустрівся з дівчиною, яка ще раніше пропонувала йому випивку.

Вона сиділа на іншому боці зали, але тепер її погляд був зовсім іншим. Очі горіли похіттю, а на губах грала лукава усмішка.

Вона ледь нахилилася вперед, кокетливо викликаючи його до себе, і грайливо провела пальцем по столу.

Расс розсміявся, ляснувши Вітольда по плечу.

– Ну що, іди. Ще один приз.

Вітольд хмикнув, ще не зовсім оговтавшись після бою, але в його очах з'явився блиск цікавість.

Він на мить замислився, а потім повільно підвівся зі свого місця, все ще відчуваючи, як болять ребра.

Але, судячи з погляду дівчини, цей бій уже не потребував сили – лише правильних слів і настрою.

Вона взяла його за руку і, дивлячись йому прямо в очі, повільно повела до однієї з кімнат корчми.

Двері зачинилися за ними, і Вітольд одразу звернув увагу на атмосферу.

У кімнаті було затишно – м'яке світло свічки мерехтіло, відкидаючи теплі тіні на стіни, а закриті вікна надавали простору відчуття приватності. Ліжко стояло в центрі, застелене чистими простирадлами, що було несподівано для такого місця.

Дівчина повернулася до нього, її очі палали бажанням.

Не зводячи з нього погляду, вона повільно розстебнула сорочку і скинула її з плечей, оголюючи своє спокусливе тіло.

Вітольд затримав подих – він не очікував такого розвитку подій, але її впевненість та звабливість розбурхували в ньому щось первісне.

Вона підійшла ближче, її руки обвили його шию, і вона притягнула його до себе.

Їхні губи зіткнулися у пристрасному поцілунку, їхні тіла притиснулися одне до одного, обійми ставали сильнішими, гарячішими.

Вітольд, не стримуючи бажання, вхопив її за талію, підняв, а потім обережно повалив на ліжко.

Він швидко скинув сорочку, його руки бігли по її шкірі, відчуваючи її тепло.

І цієї ночі вони віддалися один одному, забувши про все навколо, нехай навіть на мить...

На ранок Вітольд прокинувся у гарному настрої.

Ніч була насиченою, і він відчував легку втому, але водночас був задоволений.

Він одягнувся, швидко привів себе до ладу, забрав мішечок із золотом і вийшов із корчми.

Зустріч із Рассом

Біля коней, що стояли під навісом, на нього вже чекав Расс.

Як тільки Вітольд підійшов ближче, той хитро посміхнувся і, схрестивши руки на грудях, усмішливо промовив:

– Ну що, хлопче, як там нагорода? Сподобалась?

Вітольд на мить зніяковів, провів рукою по волоссю, ніби намагаючись приховати розгубленість, але потім лише хмикнув.

– Це було... не погано, скажімо так.

Расс засміявся, ляснув його по плечу.

– О, я впевнений, що було краще, ніж "не погано". Але гаразд, не будемо витрачати час на розмови про твої нічні подвиги.

Його голос змінився, став серйознішим.

– Я знайшов зачіпку. Священиків Церкви Сонця бачили біля храму тут, у місті. Недавно. Це наш єдиний слід.

Вітольд відразу зосередився, його гарний настрій змінився бойовою готовністю.

– То не гаймо часу. Вирушаймо.

Расс кивнув, і вони разом направилися до храму, де, можливо, їх чекали відповіді... або нова небезпека.

Вони попрямували в центр міста, де височіла церква Світлоносного Бога – масивна будівля з високими шпилями, що кидали довгі тіні на кам'яну бруківку.

Фасад храму був вражаючим – білі камені, різьблені візерунки сонячних символів, а над головним входом величезне золоте коло, що символізувало світло, яке, за віруванням адептів, освітлює шлях усім праведним.

Расс і Вітольд зупинилися за кілька кроків від входу.

– Як думаєш, як нам зайти всередину, щоб не викликати підозр? – пробурмотів Вітольд, оглядаючи будівлю.

Расс кинув швидкий погляд на свій браслет із рунами, а потім на намисто Вітольда, яке явно видавало їхню віру в старих богів.

– Почнемо з того, що знімемо все, що нас видає, – сказав він, знімаючи браслет і ховаючи його в кишеню.

Вітольд кивнув, знявши своє намисто і приховавши його під сорочкою.

Після цього вони впевнено рушили до дверей і, трохи прочинивши важкі дубові стулки, увійшли всередину.

Всередині храму

Як тільки вони переступили поріг, їх оточила атмосфера світла і спокою.

Стеля була висока, арочна, розмальована картинами Світлоносного Бога, що нібито сяяв золотом, вражаючи темряву.

Великі вітражі з кольорового скла відкидали м'яке світло на мармурові підлоги, змушуючи приміщення виглядати світлим і просторим.

У центрі залу стояв величезний вівтар із чистого білого каменю, прикрашений золотими сонячними символами.

По боках стояли лави для вірян, де деякі люди, схиливши голови, читали молитви або шепотіли щось під ніс.

Далі, біля самого вівтаря, стирчали кілька священиків у довгих світлих мантіях, які або готувалися до служби, або розмовляли між собою.

Вітольд ковзнув поглядом по приміщенню, намагаючись визначити, чи є тут хтось, хто може знати про викрадачів.

Расс, стоячи поруч, тихо сказав:

– Будь обережний. Тут ми серед ворогів, навіть якщо вони поки не знають цього.

Вітольд повільно кивнув.

Тепер залишалося лише з'ясувати, як отримати потрібну їм інформацію, не викликавши підозр.

Вони почали ретельно обшукувати храм, намагаючись знайти будь-яку зачіпку.

Вітольд перевертав свічники, розглядав записники, перегортав важкі книги, що лежали на кам'яних полицях, але нічого корисного не знаходив.

Расс, більш методичний і спокійний, оглядав ікони, різьблені панелі, перевіряв підсвічники, наче шукав приховані механізми або тайники.

Але храм здавався звичайним.

Вітольд, невдоволений, уперся руками в стіл і важко видихнув.

– Нічого, чорт забирай. Це був хибний слід?

Расс не відповів одразу.

Він ще раз оглянувся, зупинивши погляд на великій вівтарній стіні, де був зображений Світлоносний Бог у сяйві світла.

Його очі звузилися, і він повільно підійшов ближче.

Вітольд помітив це і запитав:

– Що таке?

Расс тихо, але впевнено відповів:

– Я думаю, що тут щось є.

Його пальці злегка постукали по каменю.

Звук був глухим... але не таким, як у решти стіни.

Вітольд підняв голову.

– Тайник?

Расс посміхнувся краєм губ.

– Давай перевіримо.

Вони підійшли ближче, готові відкрити новий секрет цього місця.

Щойно Вітольд і Расс зібралися відкрити прихований тайник, як важкі двері храму розчинилися, і всередину увійшли кілька священників.

Вони зупинилися на порозі, їхні очі відразу вп'ялися в мертве тіло священника, що лежало на підлозі у калюжі крові.

З жахом і гнівом вони перевели погляди на двох незнайомців.

– Ви хто такі?! – гримнув один із них, його голос затряс склепіння храму.

– Заради Бога, що ви тут робите?! – вигукнув інший.

– Язичники в нашому храмі! Це нечуване!

Кілька священників уже потягнулися до кинджалів, що висіли у них на поясах.

Вітольд і Расс перезирнулися, оцінюючи ситуацію.

– Бісова робота... – пробурмотів Расс.

– Гадаю, розмова скінчена, – кинув Вітольд.

Вони миттєво кинулися вбік, тікаючи через запасний вихід!

Священники загорлали, здійнявши тривогу, і один з них кинувся за ними, але було вже пізно.

Расс і Вітольд, швидко маневруючи між колонами, знайшли бічні двері, різко їх розчинили і вибігли назовні.

Як тільки вони опинилися за стінами храму, не зупиняючись, рушили вузькими вуличками, змішуючись із натовпом, щоб загубитися серед жителів міста.

Позаду вже чулися вигуки і тупіт ніг – священники підняли ціле полювання.

– От тепер у нас справжні проблеми, – видихнув Вітольд, оглядаючись назад.

Расс, навіть не задихавшись, лише посміхнувся.

– Та перестань, хлопче. Це тільки додає пригод.

Вони продовжували бігти, шукаючи безпечне місце, де можна сховатися і обдумати наступний крок.

Вони розділилися, кожен шукаючи зручний куточок, де можна було перечекати небезпеку.

Вітольд шмигнув у темний провулок між двома кам'яними будівлями, ховаючись за купою розбитих бочок. Расс, як досвідчений розвідник, зник у тіні, пересуваючись так тихо, що його було неможливо помітити.

Раптом у храмі пролунав гучний дзвін, його зловісний звук рознісся над містом, змушуючи людей зупинятися і дослухатися.

Вітольд зиркнув назад, зціпивши зуби.

– Дідько... – пробурмотів він, притиснувшись до стіни. – Ми напевно навели тут чималий шорох.

З усіх боків уже чулися перешіптування – містяни виходили зі своїх домівок, дивилися в бік храму, намагаючись зрозуміти, що сталося.

До храму вже підходили солдати – їхні важкі кроки лунили по бруківці, а лати дзвеніли під час руху.

Дехто з них спілкувався зі священниками, які, розлючено жестикулюючи, вказували в різні боки, явно описуючи незнайомців, що напали на храм.

Деякі місцеві теж зупинялися, уважно слухаючи, а потім озиралися довкола, шукаючи когось підозрілого.

Вітольд відчув, як адреналін знову закипає в його крові.

Його пальці затиснули руків'я кинджала, але він знав – зараз битва була б самогубством.

Він зиркнув угору, шукаючи шлях втечі, і його погляд зупинився на дерев'яному балконі одного з будинків.

Якщо він зможе туди дістатися – можна втекти дахами.

Але чи зможе він знайти Расса?

Треба було вирішувати швидко, бо солдати вже починали розходитися містом, шукаючи винуватців

. Вже під вечір місто, здавалося, заспокоїлося.

Люди повернулися до своїх справ, хоча у повітрі все ще витала напруга.

Патрулі ходили частіше, ніж зазвичай – солдати уважно вдивлялися в обличчя перехожих, шукаючи винуватців подій у храмі.

Зустріч у корчмі

Вітольд тихо прослизнув через вузькі вулички, тримаючись у тіні, доки не дістався знайомої корчми – «Лігво кабана».

Він зупинився біля входу, уважно оглядаючи натовп усередині, намагаючись знайти Расса.

Але раптом хтось схопив його ззаду і різко притиснув до себе.

Вітольд рефлекторно спробував вирватися, рука вже лягла на кинджал, коли почув знайомий голос біля вуха:

– Спокійно, хлопче. Це всього лише я.

То був Расс.

Вітольд злякано поглянув на нього, а потім гнівно прошипів:

– Ти що, здурів?!

Расс посміхнувся, відпускаючи його.

– Просто перевіряв, чи ти ще живий. І чи не видаси мене випадково, якщо тебе схоплять.

Вітольд хмикнув і похитав головою, все ще намагаючись заспокоїти серце, яке билося швидше після несподіваного нападу.

Вони сховалися у темному кутку корчми, де ніхто не міг їх підслухати, і почали обговорювати ситуацію.

Расс розповів, що бачив, як священники говорили із солдатами, описуючи їхні обличчя, а потім наказували прочісувати місто.

– Місто вже не таке гостинне для нас, як було вчора, – підсумував він. – Тут нам залишатися не можна.

Вітольд кивнув, повністю погоджуючись.

– Тож зранку вирушаємо далі. Чим далі від цього місця, тим краще.

Расс підняв кухоль із водою, ніби в тості.

– Нарешті ти кажеш розумні речі, хлопче.

Вітольд лише втомлено посміхнувся, знаючи, що завтра їх чекає ще довший і небезпечніший шлях.

Із самого ранку Вітольд та Расс покинули місто, рухаючись тихими, майже безлюдними шляхами.

Їм довелося залишити коней – було надто ризиковано проходити крізь охоронців, які досі шукали винуватців нічної події у храмі.

Тому вони йшли пішки, обережно оминаючи головні дороги, трималися вузьких провулків і стежок, доки, нарешті, не опинилися за межами міських стін.

Вони зупинилися на мить, повернувшись у бік міста.

Дункает прокидався разом із першими променями сонця.

З димарів будинків почав здійматися тонкий білий дим – люди розпалювали печі, готуючи сніданок.

На вулицях вже снували торговці, які розкладали свої товари на ринкових площах.

Солдати на воротах залишалися настороженими, але загалом місто жило своїм життям, ніби нічних подій не було.

Расс поглянув на Вітольда.

– Шкода коней, але принаймні ми не в кайданах.

Вітольд хмикнув, не відводячи погляду від міста.

– Може, воно й на краще. Тепер у нас є інша проблема – куди йти далі?

Расс витягнув із кишені складену карту, розгорнув її і почав вивчати шлях на південь.

– У нас є два варіанти, хлопче. Або ми йдемо вздовж річки до Заксегарда, або беремо курс на Авфтарген через ліси.

Вітольд замислився, зважуючи можливі ризики.

Ранок був спокійним, але вони знали – цей спокій довго не триватиме.

Вітольд почухав голову, його думки розривалися між двома крайнощами.

З одного боку, він хотів якнайшвидше знайти і звільнити Розвіту – він не міг дозволити, щоб її тримали в руках цих фанатиків.

З іншого боку, розумів, що якщо вони й далі так ризикуватимуть, то можуть не дожити до моменту її порятунку.

Але, зрештою, думки про Розвіту взяли гору.

Він глибоко вдихнув і, поглянувши на Расса, твердо сказав:

– Йдемо в Заксегард.

Расс кивнув, склав карту і кинув її назад у кишеню.

– Тоді рушаймо. Шлях буде довгим.

Вони спокійно пішли вперед, тримаючись рівного темпу, хоча знали, що дорога нелегка і далека.

Сонце піднімалося вище, і місто залишалося позаду, поки вони прямувавли на південь – до Заксегарда, нового пункту їхніх пошуків.

Вітольд і Расс рухалися дорогою, що вела крізь поля, ліси і кілька невеликих селищ.

Вони зупинялися в деяких із них, аби поїсти та перепочити, не привертаючи до себе зайвої уваги.

Одного разу, наприкінці дня, вони підійшли до невеликого поселення, де вирішили попросити прихистку.

Їм відкрив чоловік середніх років, який мав добродушне обличчя, густу бороду і виглядав як проста, працьовита людина.

Він не став ставити зайвих запитань, лише кивнув і запросив їх до своєї хати.

– Проходьте, мандрівники. Дорога – справа нелегка, треба набратися сил.

Він нагодував їх гарячою стравою, а потім показав місце біля печі, де вони могли відпочити.

– Мене звати Айван, – представився він, сідаючи поруч і підкидаючи дрова в вогонь. – Ви з півночі йдете?

Расс і Вітольд переглянулися, перш ніж відповісти.

– Можна й так сказати, – ухильно відповів Расс. – Ми шукаємо одну людину, і шлях веде нас у Заксегард.

Айван замислено кивнув, але не став випитувати більше, розуміючи, що мандрівники не завжди хочуть розповідати про свої справи.

– Заксегард – місце велике. Людей багато. Але і небезпек теж вистачає, – зауважив він. – Вам треба бути обережними.

Вітольд лише кивнув, уже майже засинаючи, бо тіло вимагало відпочинку.

Айван погасив лампу, залишивши лише світло вогню, і сказав:

– Спіть, хлопці. Завтра вас чекає довга дорога.

Вітольд і Расс вперше за довгий час відчули себе в безпеці – хоча й розуміли, що це лише короткий спокій перед наступними випробуваннями.

Расс прокинувся від криків.

Він різко підняв голову, його рука відразу потягнулася до зброї, але її не було.

Перед ним розгорталася хаотична сцена.

Вітольд відбивався як міг, але його руки вже були зв'язані мотузками, а навколо нього стояли розлючені селяни.

Деякі тримали палиці, інші – мотузки, хтось просто кричав, закликаючи до покарання.

Посеред натовпу стояв Айван, його обличчя вже не було доброзичливим – він указував на Вітольда пальцем, і його голос гримів, мов грім:

– Зв'яжіть цього язичника, що оскверняє нашу землю своєю присутністю!

Поряд із ним стояв священик Світлоносного Бога, одягнений у білу мантію, і благословляв сільчан, його очі сяяли фанатичним запалом.

Расс ледь устиг поворухнутися, як двоє чоловіків схопили його за плечі, притиснувши до землі.

– Ще один! – вигукнув Айван.

– Зв'яжіть і цього! Вони обоє нечестивці!

Расс спробував вирватися, але міцні мотузки швидко обвили його руки і ноги, не даючи можливості чинити опір.

Вітольд, що вже був зв'язаний, злісно глянув на Айвана.

– Ти нас зрадив...

Айван насупився, але не відвів погляду.

– Я дав вам їжу і притулок, але не міг закрити очі на вашу єресь.

Священик зробив крок уперед, його голос звучав урочисто:

– Світлоносний Бог милосердний, але зрадників віри треба спалювати. Вони підуть на очищення.

Вітольд зціпив зуби, розуміючи, що їхня ситуація ставала критичною.

Обох посадили на повозку, міцно прив'язавши, щоб вони не могли рухатися.

– Куди ви нас везете?! – крикнув Вітольд, намагаючись вирватися.

Але ніхто не відповів.

Селяни просто відвернулися, а священик перехрестився, прошепотівши якусь молитву.

Коні рушили з місця, і віз із полоненими покотився в невідомому напрямку.

Расс повернув голову до Вітольда, його погляд був холодним, але твердим.

– Ну що ж, хлопче... Тепер у нас нові проблеми.

Вітольд віддихався і кинув йому лютий погляд.

– Якщо вони справді хочуть нас спалити – то не варто сидіти і чекати. Ми знайдемо спосіб вибратися.

Повозка котилася все далі й далі, несучи їх у напрямку невідомої долі.

Вони їхали мовчки, кожен поглинутий своїми думками.

Вітольд відчував, як мотузки впиваються в шкіру, але навіть біль не міг заглушити думку, що це може бути кінець.

Проте глибоко в душі він усе ж тримався за надію – шанс на порятунок, навіть якщо він був мінімальним.

Расс сидів тихо, його очі вивчали дорогу, охорону, можливі шляхи втечі. Він знав, що панікувати безглуздо – треба було чекати правильного моменту.

Прибуття на місце ритуалу

Повозка зупинилася, і Вітольд підняв голову, вдивляючись у місцевість перед собою.

Він упізнав це місце.

Колись тут було язичницьке капище, де шанували старих богів, приносили жертви, співали гімни, проводили ритуали.

Але тепер...

Святилище було зруйноване.

На його місці височіли дерев'яні хрести, прикрашені солярними символами Світлоносного Бога.

Замість рунічних каменів і різьблених ідолів тут стояли вівтарі, покриті білими полотнами, а навколо зібрався натовп людей, багато з яких тримали свічки чи молитовні книги.

Було видно, що це велике свято – всі були у світлому одязі, багато хто співав гімни, а священники в білосніжних мантіях стояли біля головного вівтаря, готуючись до якогось ритуалу.

Священик, який їх супроводжував, зійшов із повозки, витягнув руки вгору і урочисто вигукнув:

– Діти Світла! Ми привезли нечестивців, які заплямували землю своєю присутністю!

Натовп схвально загудів, багато хто почав показувати на них пальцями, вигукуючи образи.

Расс глянув на Вітольда, його губи скривилися в іронічній усмішці.

– Ну, тепер я розумію, що таке "особливий прийом", – прошепотів він.

Вітольд зціпив зуби, його очі загорілися люттю.

Вони привезли їх сюди не просто так.

Попереду чекало щось набагато гірше, ніж просто полон.

Їх витягли з повозки грубо й безцеремонно, штовхнувши обох на землю.

Вітольд ударився плечем об тверду землю, відчувши різкий біль, але швидко підняв голову, намагаючись оцінити ситуацію.

Навколо них стояли священники, що читали молитви, здіймаючи руки до вогню, що палав перед вівтарем.

Полум'я було високе, жовтогаряче, в його відблисках обличчя людей здавалися ще фанатичнішими.

Свято набирало обертів, і все вказувало на те, що вони збиралися зробити жахливий ритуал.

Та потім Вітольд його побачив.

Серед священників стояв чоловік, якого він уже бачив раніше.

Високий, міцний, у чорній мантії, з мечем на поясі.

Його обличчя було загрозливим, а очі світилися холодним презирством.

Вітольду не потрібно було довго згадувати.

Це був він.

Той самий чоловік, із яким він боровся у тому поселенні.

Той, хто забрав Розвіту.

Вітольд відчув, як його серце закалатало, як злість і ненависть затопили його тіло.

Він різко штовхнув ліктем Расса, що лежав поруч.

– Це він! – прошепотів Вітольд із глибокою ненавистю. – Той самий!

Расс повільно підняв голову, його погляд зустрівся з Вітольдовим, а потім ковзнув до чоловіка в чорній мантії.

Він ледь помітно нахмурився, а потім знову глянув на Вітольда.

– Отже, ми знайшли його... – тихо мовив він, хоча в його голосі не було страху – лише спокійний аналіз ситуації.

Вітольд зціпив зуби, його пальці інстинктивно стиснулися в кулаки, хоча він і був зв'язаний.

Тепер він знав, перед ким стоїть.

Питання лише в тому, як вижити... і як повернути Розвіту. Вітольд і Расс сиділи біля дерева, зв'язані міцними мотузками, не маючи змоги вирватися.

Священики продовжували свої обряди, читаючи монотонні молитви, піднімаючи руки до неба та підкидаючи у вогонь пахощі та трави.

Ситуація виглядала безнадійною.

Чоловік, якого вони бачили, виявився магістром Священного Святилища Світлоносного Бога – головним жерцем і духовним лідером цього місця.

Його обличчя залишалося холодним і відстороненим, а погляд нагадував людину, що була впевнена у своїй правоті та владі.

Раптом пролунав тріскіт, і все сталося настільки швидко, що ніхто не встиг відреагувати.

Полум'я, що горіло на вівтарі, несподівано здійнялося вгору, мов вирвавшись із кайданів!

Вогняний язик розлетівся вбік, зачепивши дерев'яну конструкцію біля жерців.

Один зі священників з жахом відскочив, але було вже пізно – вогонь підхопився далі, розтікаючись по дерев'яному настилу.

Серед натовпу почався хаос.

– Що це?! – закричав один зі священників, відступаючи назад.

– Вогонь гнівається! – пролунав інший голос.

Вогонь швидко перекинувся на вівтарні покривала, перетворюючи їх на палаючі смолоскипи.

Натовп заверещав, почав розбігатися в різні боки, намагаючись урятуватися від полум'я.

Один із жерців упав і намагався збити вогонь, що загорівся на його одежі, інші кричали про допомогу.

Цим скористався Расс.

– Різко нахилися! – шепнув він Вітольду.

Вони разом кинулися вбік, і мотузки, що були зав'язані навколо дерева, зачепилися за виступ коріння і трохи ослабли.

Вітольд зціпив зуби, напружив усі м'язи та різким ривком розірвав їх.

Його руки були вільні!

Не гаючи часу, він розв'язав Расса, і вони обоє миттєво вскочили на ноги.

– Зброя! – кинув Вітольд.

Озирнувшись, він побачив кілька мечів, що лежали неподалік – їх скинули зі столу, коли почалася паніка.

Вітольд кинувся вперед, схопивши один із мечів.

Але перед ним уже стояв магістр.

Він не панікував, не боявся – навпаки, стояв, витягнувши свій меч, і чекав.

Його очі спокійно вдивлялися у Вітольда, ніби оцінюючи його силу.

– Вогонь очистить землю від нечестивих, – холодно мовив він. – Ти нікуди не втечеш, варваре.

Вітольд стиснув меч сильніше.

– Тоді я піду крізь тебе.

І він кинувся вперед!

Мечі зіткнулися зі звуком металу об метал, і битва почалася!

Магістр впізнав Вітольда – у його очах промайнуло розуміння, а на обличчі з'явилася зловісна посмішка.

– А-а... Ми вже зустрічалися, воїне, – промовив він холодним голосом. – Ти досі шукаєш її?

Вітольд стиснув рукоять меча, його руки тремтіли від люті.

– Де Розвіта?! – гаркнув він.

Але магістр лише посміхнувся ще ширше.

– Ти прийшов не по ту адресу, хлопче.

Початок битви

Вітольд кинувся вперед, але магістр спокійно відбив його удар, після чого зробив зустрічний випад.

Бій почався з простих обмінів ударами, ніби обидва супротивники випробовували один одного.

Метал зіткнувся із металом, іскри розлетілися в повітрі.

Вітольд важко дихав, але продовжував напирати, змушуючи магістра відступати.

Їхні удари перемежовувалися словами:

– Ти даремно б'єшся, язичнику, – сказав магістр, ухиляючись від рубаючого удару. – Світло уже перемогло темряву у твоїй землі.

– Але не в моєму серці! – відповів Вітольд, відбиваючи удар і роблячи різкий ривок уперед.

Расс потрапляє у пастку

Та раптом Вітольд почув крик.

Його очі змістилися убік, і він побачив, як двоє чоловіків схопили Расса, скрутивши його руки.

Расс відчайдушно пручався, але був без зброї – його кинджал випав, коли він намагався вирватися.

Вітольд зупинився на мить, але цього було достатньо.

Один із нападників миттєво вихопив ніж і вдарив Расса у живіт.

Вітольд розширив очі, наче не вірячи у те, що побачив.

Другий удар – у бік.

Расс захрипів, його тіло обм'якло, він захитався і впав на землю.

Його губи здригнулися, ніби він хотів щось сказати, але не зміг.

Лють і біль

Вітольд закричав, його голос пронісся полем бою.

Сльози бризнули з очей, але він не дав собі впасти у розпач.

Гнів, біль, ненависть – усе змішалося всередині нього.

Він повернув голову до магістра, що дивився на нього задоволено, ніби насолоджуючись видовищем.

Вітольд зціпив зуби і знову пішов в атаку, уже не стримуючись.

Тепер це була не просто битва.

Це була помста.

Вітольд і магістр билися без упину, удари сипалися один за одним, відлунюючи металевим дзвоном.

В голові Вітольда не залишилося нічого, окрім помсти.

Помста.

Помста.

І ще раз помста.

Він бився, не думаючи про біль, про рани, про смерть.

Але ворог був сильнішим, досвідченішим, холоднокровнішим.

Раптом важкий удар руків'ям меча влучив Вітольду прямо в обличчя.

Він впав.

Кров потекла з розбитої губи, але він не залишався на землі – він встав.

Удар мечем – поріз на плечі.

Ще один – розсічене ребро.

Він знову впав, але зціпив зуби і піднявся.

Ще удар. Ще поріз.

Знову на коліна.

Та він встав.

Його тіло прощалося з силою, але його дух не давав йому здатися.

Фінальний удар

Різкий рух – і магістр завдав останнього удару.

Меч пронизав Вітольда.

Його очі розширилися, він відчув холод металу, що пройшов крізь його тіло.

Вітольд важко опустився на коліна, його руки тремтіли, намагаючись утримати себе від падіння.

Перед ним стояв магістр – спокійний, впевнений, непохитний.

Він повільно підійшов ближче, поклав свій меч на плече Вітольда і холодно мовив:

– Твої дії безглузді.

Вітольд дихав важко, його груди підіймалися, кров текла з ран, але він усе ще дивився на ворога з ненавистю.

Магістр продовжив:

– Дівчини тут уже давно немає. А ми не вбиваємо тих, хто беззбройний і не становить загрози.

Він тихо зітхнув, ніби втомився від усього цього фарсу, а потім різким ударом ноги в груди відкинув Вітольда назад.

Вітольд упав.

Його тіло лежало нерухомо, а над ним згущалися темрява і біль...

Вітольд повільно повернув голову, відчуваючи, як світ довкола нього тьмяніє.

Його очі знайшли Расса.

Той лежав на холодній землі, нерухомий, без ознак життя.

Все було скінчено.

Вітольд ледь чув крики, тріскіт палаючих дерев, усе ніби віддалялося, губилося у вихорі болю та спустошення.

Він подивився в небо.

Небо, яке було колись чистим і блакитним, тепер заволокло чорним димом від вогню.

Його очі заповнило небо, що плакало попелом, і думки повільно розтікалися, як кров із його ран.

Хіба це був єдиний шлях?

Хіба він міг зробити інакше?

Він втратив усе.

Товариша.

Дівчину.

І власне життя.

Його тіло ставало важким, дихання – рваним, думки – нечіткими.

І перш ніж темрява повністю накрила його, він усміхнувся крізь біль.

Бо навіть у смерті він не пожалкував, що боровся до останнього......

......Широкі вулиці були заповнені людьми – торговці вигукували про свій товар, ремісники працювали у своїх майстернях, а солдати патрулювали площі.

А серед усього цього тихо йшла Розвіта.

Вона тримала в руках букет квітів, акуратно підібраний, ніби для особливого випадку.

Вона йшла неквапливо, розміреним кроком, не звертаючи уваги на гомін міста.

Перед нею височів храм Світлоносного Бога.

Його величні білі стіни піднімалися високо над містом, а на сонці виблискували золоті символи.

Але найбільш вражаючим було те, що висіло в неї на шиї.

Амулет.

Золотий амулет із символом сонця.

Він м'яко погойдувався на її грудях, ніби давно став частиною її самої.

Розвіта підійшла ближче до храму, зупинилася перед величними дверима.

Вона приклала руку до амулета, затримавши погляд на золотому символі.

А потім зробила крок уперед і зникла в тіні храму...