Чому одного дня, прокидаючись, ми раптом обираємо переглядати стрічку інстаграму та думати про те, як же цікаво люди живуть своє життя по той бік екрану. Та, на жаль, не все, що ми бачимо в інтернеті, є тією реальністю, яку нам так невпинно намагаються просунути, в яку змушують повірити.
Чомусь одного ранку, після пробудження, виникла думка, що у свої юні роки я досі нічого не досягла. У мене досі немає чудової роботи, через яку б я пищала від радості, досі не визначилася, яке морозиво люблю та чи люблю взагалі, що вже казати про якусь професію.
Так, я працюю в ресторані, так я барменка, я варю каву, роблю на ній сердечка та квіточки, щоб порадувати людей, щоб, можливо, хтось сказав: «ваууу, це так круто виглядає. Ти робиш це так чудово!» або просто зробив фото мого звичайного капучино, яке вже натренувалася робити, я не прийшла в цей світ з навичкою правильно збивати молоко для капучино та артмалюнків на каві. Я не з народження вміла говорити з людьми, я досі вчуся, щодня живу своє життя і щодня роблю помилки!
Жодного дня не проходить без того, що я навчилася чогось нового, то в яку ж мить я вирішила, що моє життя не цікаве, що я досі нічого не досягла. В яку мить свого життя ми дозволяємо вирішувати за нас, що для нас краще, що перспективніше чи має кращий статус. Та й кому до біса потрібен той статус. Чому я просто не можу жити так як я цього хочу, без повчань, без аналізу, без чужих думок в моїй голові, без оцінки того, що саме я роблю зі своїм життям. Адже всі ми колись були молодими, всі про щось мріяли і хотіли досягнути.
Чому ж в якийсь момент, я почала знецінювати власні старання, досягнення та дії. Почала вимагати від себе все більшого і більшого, поки не задерла планку настільки високо, що вона почала душити.
Все це призвело до негативного мислення, песимізму та втрати жаги до життя. Можливо, вплинули й інші вагомі фактори, але гадаю зараз не про це!
Часом, навіть не помічаючи цього, людина починає ніби жити на автопілоті, ніби вона така собі «тесла». Щодня прокидатися, пити зранку каву або чай (хоч і не певна, що є люди які починають ранок з чаю), одягається, переглядає стрічку інстаграму або новин, йде працювати, ніби робот - не помічаючи нічого навколо себе, обираючи одну й ту ж дорогу і сподіваючись на краще. Щодня починаючи по колу свою рутину, в якій часом застрягає настільки, що вже не бачить можливості змінити хоч щось на краще.
Можливо, хтось і кайфує від своєї зони комфорту і постійної рутини, але це не про мене. Часом, сидячи на балконі, помічаю як повз проходить життя. Люди рухаються, машини їдуть і щодня я вже ніби помічаю ті самі знайомі обличчя. Можливо, цей світ і справді чиясь компʼютерна гра або матриця, в якій все визначено наперед, але я не хочу в це вірити та погоджуватися на те мале, що мені ніби приготувала доля.
Я знову помічаю красу, коли йду на роботу та слухаю музику - бачу чарівні барви природи, яка восени скидає своє листя і ніби оголюється, птахи, що наспівують їх чарівними голосами, майже фантастичним звуком.
Люди, що навколо мене, вони - моє все, вони дарують мені емоції, як і я їм. Одного разу, це все ніби зникло з поля мого зору, наче життя оповив густий туман і я перестала помічати те, що було ось тут - прямо перед моїм носом!
Я більше не могла виходити з дому, не йшла до улюбленої річки, не хотіла прокидатися та вставати з ліжка. Єдине, що мені залишалося - слухати музику, дивитися в стелю та плакати (хоча, в якийсь момент - навіть на це сил вже не було). І тоді залишалося лише рахувати дні. Чомусь це дало мені певне полегшення, ніби в мене зʼявився знову контроль над моїм життям, в якомусь химерному його прояві. Якось я визначила, що це буде саме така кількість днів, які відведені мені для страждань, щодня я прокидалася - дивилася на число, яке з кожним днем зменшувалося і мені ставало легше. Мій мозок ніби бачив, що це колись закінчиться і тоді, коли стало нестерпно навіть говорити з людьми і все дратувало - я зібрала всі залишки сил і звернулася по допомогу, що стало моїм власним початком пробудження та шляхом до повернення бажання жити.
Я досі на цьому шляху - повертаю собі себе, аналізую власні думки та реакції, живу так, ніби роблю все «по приколу». Іноді - нічого не очікую і просто роблю, витрачаю гроші на всілякі дрібнички і заради того, аби зробити комусь приємно. Часом почуваюся - «спонсором вашого хорошого настрою сьогодні», дарую солодощі колегам, малюю картину друзям, жартую з гостями та над шефом. Одного разу він сказав мені: «ти даруєш мені стільки любові, що навіть уявити собі не можеш. Навіть якщо не завжди це показуєш. Ти хороша людина і дуже добра» - ці слова зачепили мене до глибини душі. Тоді я усвідомила дещо важливе, моє життя - ось тут і зараз. Я завжди буду чимось не до кінця задоволена, недостатня і прагнутиму змін, але повернувши собі це чудове відчуття радості від життя - я ніби знову почала дихати на повну.
Коли повернулася до малювання - заплакала. Відчуття, ніби зараз я не просто існую і дихаю, а нарешті знову живу!
Завжди буде з чим боротися і до чого прагнути, але я не маю дозволяти соціуму та чиїмось думкам знову стати голоснішими за мої власні, бо це лише моє життя, лише мій досвід і ніхто інший не проживає на 100% те саме, що і я. Ніхто не проживатиме тих емоцій, що й я від всіх безглуздих ситуацій, у які я потрапляю. Втрачати цікавість до власного життя не час і не місце. Варто лише бути сміливим і жити по приколу, щоб було легше сприймати виклики долі, які постають переді мною. Адже свобода не передбачає гарантій, а я людина, що найбільше прагне свободи та незалежності (певно це закладено в ДНК кожного українця). Тож, щоб не підкидало життя - перетвори це на цукерки і поділися з іншими!
*Тому сьогодні я тут, нарешті роблю те чого так давно хотіла і можливо колись шкодуватиму про те все, але не зараз…