КОМА
Я довго був чужим у власній комі,
Ловив у звуках невідомий щебет,
Та голос втоми ріс десь біля неба
І тиснув серце шепіт вуст знайомих.
З хвальби я зводив свій єдиний гомін,
Ховав вагання десь в собі між ребер,
Та тріск гучний лунав, ламалась гребля
І я тоді хапав життя за комір.
Аж раптом тиша стала мов притулок,
Де хвиля страху втратила причину.
Збагнув тоді я: все несправжнім було.
На небі буде схвалено цей вчинок.
Бо світ живе насправді трохи тупо
І Бог не зробить попуск для людини.
Мирослав Манюк
23.02.2026
#петрарківський_сонет
