Корейський будиночок. Частина 4

— Не соромся. - з усмішкою заговорив чоловік. 

І посмішка була така чарівна, що дівчина аж затетеріла. 

Наче ніколи не бачила його таким.

«Чорт... Це що, я хвилююся?»

Наче юна діва 🫣

Що це? Що це за ...

....дивне, знайоме й водночас лякаюче відчуття виникло наче нізвідки.

І лякало саме тим, що колись вона його вже переживала.

Можливо і не раз. 

«А як же я спокійно жила раніше?» — подумала дівчина.

А тепер оце...

Вона навіть не знала, як назвати це відчуття.

Бо не розуміла його до кінця.

«Невже це...»

«Що... Симпатія?»

Ні.

Симпатія не викликає таких почуттів.

Роздумувала Лія, жуючи шматок піци.

«Тоді що?»

«Закоханість?»

«Я?!

Дівчина піднесла келих до губ і знову замислилася.

Вона конче потребувала зрозуміти, що з нею відбувається.

Якось не помітно для себе Лія випила вже два келихи вина. Вук слідкував за тим щоб вони не були порожні. 

Йому подобалася ця розгублена версія дивної жінки. 

Адже вона завжди здавалася такою яка не губиться. Так вона була  інколи розсіяною.Але все ж таки зібраною. А тут картина маслом. .

Чоловік ще ширше посміхнувся. Він не очікував, що той невдалий  легкий дотик до її вуст так її збентежить.

Лія випила вже третій келих вина.

І нарешті напруга, яка жила в ній від самого ранку, розтанула.

Вино дарувало приємне розслаблення.

І Лія нарешті заговорила:

— Ну і чим ми займемося?

Вуку ця фраза дуже сподобалася.

Адже він добре знав, чим саме хотів би з нею зайнятися. 🫣

Проте спокійно запитав:

— А ти чим би хотіла?

Лія задумалася.

— Хм... Може, подивимося щось?- з хитрим блиском в очах сказала жінка, натякаючи на перегляд фільмів з його участю.

Вук одразу заперечив:

— Тільки не мої фільми. Це без мене.

— Ну тоді давай музику слухати.

І після короткої паузи додала

— Мою.

Вук погодився.

Лія увімкнула один зі своїх улюблених гуртів.

Вони сиділи мовчки. Лише дівчина час від часу підспівувала там, де знала слова.

Чоловік дивився на цю дивну жінку й подумки нею захоплювався.

Її невимушеністю.

Її голосом.

Її поведінкою

Тепер він бачив у ній значно більше, ніж вона показувала.

Глибше.

Ясніше.

Раптом Лія відчула, що хоче курити.

І запропонувала це Вуку.

— Але ж дощ, — нагадав чоловік.

— Та ми ж під навіс станемо.

І вони пішли на вулицю.

Дощ уже не періщив.

Він просто йшов.

Дим від цигарок опускався донизу, прибитий краплями дощу.

Вони курили мовчки.

Лія дивилася на те, як курить чоловік.

Дивилася відверто, зовсім не приховуючи свого погляду.

І, якщо бути чесною, їй це подобалося.

Дуже.

Вук помітив її погляд і не відвів очей.

Він теж дивився прямо на жінку, яка стояла поруч.

Ніби між ними відбувалася якась безмовна розмова двох дорослих людей.

Які не боялися бути собою..

Раптом Лія загасила цигарку й ступила просто під дощ.

Розкинувши руки в боки, вона підставила обличчя краплям.

І закрутилася на місці, наче дзиґа.

— Ти куди? — вигукнув Вук.

Але Лія лише засміялася

Дощ намочив її волосся і плечі.

Вук похитав головою й повернувся до будинку.

За кілька хвилин він вийшов назад із пледом у руках.

Підійшов до жінки, обережно зупинив її й накинув плед на плечі.

На мить їхні погляди зустрілися.

І саме тоді Лія потягнула його до себе.

Зовсім трохи.

Лише настільки, щоб між ними більше не залишилося тієї обережної відстані, яку вони так довго тримали.

Вук не розгубився.

Навпаки.

Наче саме цього й чекав.

Їхні губи зустрілися в ніжному поцілунку.

Повільному.

Обережному.

Такому, в якому було значно більше почуттів, ніж поспіху.

Дощ продовжував тихо шуміти навколо.

А світ ніби на кілька секунд перестав існувати.

" І вони більше не 

 вдавали, що між ними нічого немає"

_______

Прохолодні краплі дощу стікали по розпашілих обличчях чоловіка та жінки.

Вони наче не помічали цього.

Руки Лії обіймали Вука за талію. Він же ніжно притискав дівчину до себе.

Їхній поцілунок був схожий на теплий весняний день, який тільки розпочався.

Обоє ніжно й трепетно пізнавали вуста одне одного.

Лія відчула слабкість у ногах наче вони стали невидимий і невагомими.

Щоб не впасти, вона сильніше притиснулася до чоловіка.

Вук міцніше обійняв її й припинив поцілунок.

Тепер вони просто стояли під дощем, обіймаючись.

Саме так.

Без слів.

Тут Лія помітила, що Вук зовсім змок.

І потягнула його до будинку.

Запропонувала піти в душ.

— Іди... Тобі це необхідно. Зігрієшся після дощу.

— А ти? — запитав чоловік.

— А в мене плед, — відповіла жінка.

Вук погодився.

Лія ж зняла мокрий плед і розвісила його сушитися.

Минуло кілька хвилин, і вона почула, як чоловік гукає її з ванної.

Озброївшись перекладачем, дівчина пішла на голос.

Виявилося, що рушник Вука залишився в Лії.

І тепер він просив його подати.

Лія пішла до своєї кімнати, взяла рушник і повернулася до ванної.

Постукала.

Двері прочинилися.

Вона простягнула руку з рушником у вузьку шпарину.

І раптом відчула, як чоловік обережно взяв її за руку.

Наступної миті Лія опинилася по той бік дверей.

Лія здивувалася такому повороту подій.

Але її долоні вже лежали на мокрих грудях Вука.

Вона підняла голову.

Чоловік посміхався тією грайливою юнацькою усмішкою, від якої вона мимоволі усміхнулася у відповідь.

— Що ти робиш? — переклав перекладач.

— Ось що, — відповів Вук.

І нахилився до неї.

Його губи знову торкнулися її вуст.

Цього разу поцілунок уже не був таким несміливим і трепетним.

У ньому з'явилася впевненість.

Вук притягнув Лію ближче до себе.

Вона відчула тепло його тіла.

І відповіла на поцілунок.

Так само щиро.

Так само захоплено.

Її руки ковзнули по його плечах.

І раптом Лія зупинилася

Повільно відсторонилася й перевела подих.

— Чекай... Що ми робимо?

Вона швидко сказала фразу в перекладач.

— Не варто поспішати.

Вук теж відступив на крок.

Провів рукою по мокрому волоссю й усміхнувся.

— Дійсно... - Подумав чоловік. Треба перевести дух. Що це я, наче з печери виліз.

— Ок, — сказав в голос він.

Потім легко торкнувся губами її маківки.

— Іди в душ.

А я почекаю на тебе.

Лія вийшла з душу. Пішла одягла свою піжаму і повернула у вітальню до Вука.

Який теж був в піжамі.

влаштуємо піжамну вечірку ? По жартувала  дівчина 🤣

Звісно ..- усміхаючись сказав хлопець і потягнув Лію до себе на диван. Вона сіла поруч він її обійняв. Вона пригорнулася до нього.

Вони мовчали. Просто думали кожен про своє в обіймах один одного . Під тиху музику. Музика завжди була з Ліє...вона відволікала від думок,вона заспокоювала, вона дарувала емоції. 

Чоловік уже визнав, що йому подобається ця дивна жінка.

Жінка вже майже визнала, що її почуття давно вийшли за межі простої симпатії.

З цими думками вона спокійно заснула в обіймах Вука.

Навіть не підозрюючи, який безлад панував зараз у його голові.

Вук відчував її дихання на своїх грудях.

Легке.

Рівне.

Спокійне.

І саме це не давало йому спокою.

Вона довіряла йому.

Настільки, що просто заснула в його обіймах.

Чоловік обережно  поклав її собі на коліна.

Він заплющив очі.

І тут правда наздогнала його.

Він хотів її.

Хотів настільки сильно, що від самої цієї думки ставало важко дихати.

Хотів її усмішку.

Її голос.

Її впертість.

Її безладне волосся зранку.

Її звичку губитися у власних думках.

Хотів прокидатися поруч із нею.

Хотів слухати її музику, яку ще місяць тому навряд чи зміг би витримати довше кількох хвилин.

Хотів її всю.

І саме це лякало.

Бо він чудово розумів: у кожного бажання є своя ціна.

Вони обоє знали, що це тимчасово.

Колись вона повернеться в Україну.

Колись він повернеться до свого життя.

І їхні дороги знову розійдуться.

Тоді доведеться платити за кожну хвилину цього щастя.

Вук провів рукою по її волоссю.

Чи мав він право на це?

На її довіру.

На її почуття.

На спогади, які потім болітимуть їм обом.

Він не знав.

Уперше за багато років він не знав, як правильно вчинити.

Бо серце вперто казало:

«Залиш її собі».- наче підступний диявол сидів не плечі і шепотів це йому на вухо. 

А розум уже бачив той день, коли доведеться відпустити.

І від цієї думки ставало нестерпно сумно. 

Вони обоє дорослі люди.

Вони обоє розуміють, що це тимчасово.

Вони обоє чудово знають, що колись доведеться повернутися до свого життя.

І чому від думки про це повернення раптом стає так паршиво?

Вук тихо видихнув.

Йому хотілося зупинити цей момент.

Просто залишитися тут.

У тиші.

Під шум дощу.

З дивною жінкою, яка перевернула все його життя і навіть не зрозуміла, коли саме це зробила.

Він розумів що їх розлучить

Не сварка. Не зрада. Не катастрофа. Просто двоє людей, які зустрілися не в тому місці й не в той час, щоб легко  вписати одне одного у своє життя. Саме тому Вук і сумнівається, чи має право так сильно прив'язуватися до неї.

Чи має право дозволяти їй прив'язуватися до нього?

Чи варте це кількох тижнів щастя, якщо потім доведеться вчитися жити одне без одного?

Вук не знав.

Та чомусь йому здавалося, що вже запізно ставити собі це питання.

Люди часто думають, що зустрічають інших людей випадково. А потім раптом виявляється, що хтось показав їм те, чого вони самі в собі не бачили.

Одні люди стають дзеркалом наших страхів.

Інші — наших мрій.

Треті показують наші рани.

А буває, що людина просто сидить поруч на терасі, мовчки курить цигарку, і ти раптом бачиш себе збоку.

Не тому, що вона така сама.

А тому, що в ній відбивається щось твоє.

Вони  можуть бути не схожі.

У них різне минуле.

Різний досвід.

Різні способи виживати.

Але кожен із них може побачити в іншому те, чого не помічає в собі.

Люди рідко бачать власне обличчя без дзеркала. 

Так само важко побачити власну душу без інших людей.

Іноді ми роками носимо в собі якусь рису, силу чи страх і не усвідомлюємо цього, поки не зустрінемо людину, яка неначе підсвітить її.

Тому так, усі люди один одному дзеркала.

Але хороші дзеркала не змушують дивитися.

Вони просто стоять поруч.

І якщо людина готова — вона сама бачить своє відображення.

_________

На ранок, прокинувшись у вітальні й не помітивши присутності Вука, Лія відчула одразу дві емоції: розчарування і полегшення.

Розчарування від того, що його нема.

І полегшення з тієї ж самої причини.

Бо раціональні думки при ньому просто випаровувалися, і Лія жила емоціями.

А їй треба було подумати.

Бо десь у надрах її мозку вже зібралася нарада.

І таргани в її голові нетерпляче чекали на директорку.

— І так... Що ми маємо? — подумала Лія.

Дано:

Один чоловік.

Дуже красивий.

Підозріло уважний.

Місцями занадто милий.

І, що важливо, він мені подобається.

Лія насупилася.

— Дуже подобається.

Таргани зааплодували.

— Тихо там! - промовила вона вголос

Отже, що ще маємо?

Взаємну симпатію.

Поцілунки.

Обійми.

Спільне проживання.

І катастрофічне небажання мозку поводитися адекватно в його присутності.

Лія потерла обличчя долонями.

Ситуація ставала дедалі незрозумілішою.

— Добре. Які ризики?

Таргани пожвавилися.🫣

О, ризиків було багато.

По-перше, він їй подобався.

По-друге, вона подобалася йому.

По-третє...

Лія задумалася.

І отут починалися проблеми.

Таргани притихли.

Такого питання в порядку денному не було.

— От халепа...

Пробурмотіла Лія все ще вголос. 

Вона відкинулася на спинку дивана й заплющила очі.

Страх...

Та ні.

Якщо чесно, вона вже давно знала, що таке справжній страх.

Справжній страх — це коли людина йде назавжди.

Коли більше не буде жодної розмови.

Жодного повідомлення.

Жодної випадкової зустрічі.

Нічого.

Лія важко видихнула.

Порівняно з цим усе інше виглядало не так приречено.

Із двох зол…обираєш менше.

Так, колись вони з Вуком роз'їдуться.

Вона повернеться додому.

Він повернеться до свого життя.

І це буде боляче.

Дуже боляче. Може навіть нестерпно боляче…

Але боляче — не означає непоправно.

Вона це знала. Біль від розлуки минає . Як ,і зрештою, будь який біль...

 Так ,він залишає шрами, він ниє самотніми ночами, часом повертається спогадами в найнесподіваніший момент, але з часом все таки минає. 

Проблема лише в тому ,як людина навчилася жити з болем. Чи вона живе з болем. 

 Чи живе в ньому.  

Саме це має значення.

"Я знала, як це — втратити людину так, що не залишається навіть шансу.."

Навіть двічі.

Тата.

І коханого.

Обох назавжди.

Наче в іншому житті все це було…

Лія заплющила очі. Війна завжди безжальна. 

Ось що по справжньому може зруйнувати все і на завжди. Але навіть тоді люди обирають життя. 

Розлука — це не найстрашніше.

Найстрашніше — коли людини більше немає.

А поки люди живі, завжди залишається шанс.

Хай навіть примарний.

Хай навіть один на мільйон.

Та він є.

І, можливо, саме тому вона не хотіла думати про  майбутнє.

Бо життя вже навчило її цінувати не те, що буде потім.

А те, що є зараз. В цей день, в цю годину в цю хвилину.

Бо, інколи, навіть хвилина може вирішити все в твоєму житті.

Після справжньої втрати люди починають інакше оцінювати відстань.

Іноді тисячі кілометрів — це не страшно.

Страшно — коли людини вже немає ніде. Лише речі та спогади нагадують про те ,що колись вона була…

Тому Лія прийняла рішення: якщо на те буде воля долі, вона нахабно скористається цією можливістю бути щасливою тут і зараз.

А наслідки?..

А наслідки вони переживуть.

З власного досвіду Лія знала: розлука не вбиває.

Куля вбиває.

Людина, яка натискає на курок, вбиває.

Війна вбиває.

Але не розлука.

Так, колись буде боляче.

Але хіба це причина відмовлятися від щастя зараз?

Біль — невід'ємна частина життя. Втрати і смерті теж. Тому жити потрібно тут і зараз. А потім….буде потім.

Це те що Лія засвоїла на все життя. 

__________

Після цих думок Лія озирнулася навколо і на столі помітила листок.

Підійшовши ближче, вона побачила напис українською:

«Я повернуся».

Вук залишив це для неї.

І це було приємно.

Особливо якщо уявити, як тяжко йому було написати ці два слова через перекладач.

Почерк був рівний і акуратний.

Такий, що дуже пасував його власникові.

Лія усміхнулася.

І вирішила зробити щось приємне у відповідь.

Вона почала готувати.

Борщ.

Українську страву, яка була для неї чимось більшим, ніж просто їжа.

І їй захотілося познайомити Вука з цією частинкою свого світу.

Як вдячність.

Як прояв турботи.

Як тихе «дякую», сказане без перекладача.

Лія готувала під гучну веселу музику.

І, як завжди, не могла стояти спокійно на одному місці.

Тож між нарізанням овочів, помішуванням борщу та пошуками потрібних спецій вона ще й танцювала.

Іноді просто похитувала стегнами в такт музиці.

Іноді крутилася посеред кухні.

А іноді взагалі забувала, що готує, захопившись улюбленою піснею.

Саме таку картину і застав Вук, коли повернувся додому.

Він завмер у дверях.

На кухні було тепло.

Пахло овочами, спеціями й чимось незнайомим.

А посеред усього цього безладу танцювала Лія.

Абсолютно щаслива.

Абсолютно не підозрюючи, що за нею спостерігають.

Вук усміхнувся.

Дивна жінка.

Дуже дивна.

І, здається, з кожним днем вона подобалася йому все більше.

Під час чергового танцювального маневру Лія помітила Вука, який стояв у вітальні й усміхався.

— Ти повернувся!

Не роздумуючи ні секунди, вона кинулася до нього й обійняла.

У цих обіймах було стільки тепла й ніжності, що Вук на мить завмер.

Він уже й забув, коли востаннє хтось зустрічав його ось так.

Просто тому, що радий бачити.

Чоловік обійняв її у відповідь і мимоволі усміхнувся.

— Ти вчасно, — сказала Лія, відсторонюючись. — Будемо снідати.

І тільки після цих слів Вук відчув аромат страви, що линув із кухні.

Незнайомий.

Але дуже апетитний.

Борщ був без сметани.

На жаль, знайти її тут Лія так і не змогла.

Але навіть без сметани він вийшов смачним.

Вони їли мовчки.

Лише Лія із захопленням спостерігала, як Вук куштує страву.

Їй було важливо, чи сподобається йому.

Чоловік доїв ложку, задумався на мить і сказав:

— Смачно. Дуже. Що це?

Лія усміхнулася.

— Борщ.

Вона почала пояснювати, що це одна з найвідоміших українських страв, і з задоволенням розповіла про всі складники, які змогла знайти.

Вук уважно слухав і кивав.

Коли сніданок закінчився, він оглянув кухню.

Потім перевів погляд на Лію.

Потім знову на кухню.

Лія теж озирнулася.

Безлад був епічний.

Здавалося, що борщ готувала не одна жінка, а щонайменше рота голодних козаків.

Вук усміхнувся і запропонував прибрати.

Лія грайливо посміхнулася і знизила плечима, наче не знала чиїх рук це справа. 

З порядком у процесі готування в неї стосунки ніколи не складалися.

Звісно, Лія допомогла.

Це була звичайна домашня рутина.

Рутина пари.

І усвідомлення цього приносило їй дивну радість.

Вона весь час посміхалася.

Посміхалася тому, що всі сумніви нарешті пішли геть.

Вона прийняла рішення.

І не мала наміру відступати.

Чоловік помітив її постійну усмішку.

І це його потішило.

Лія не належала до людей, які посміхаються без причини.

Значить, вона справді щаслива.

Не вдає.

Не намагається його заспокоїти.

А саме так почувається.

І тут Вук раптом відчув укол сумніву.

А за ним — тривогу.

Він завмер із рушником у руках.

Треба поговорити.

Подумав чоловік, згадавши свої вчорашні роздуми.

Вук хотів чесної і щирої розмови.

Він міг би мовчки насолоджуватися моментами близькості, а потім просто зникнути з її життя.

Але це було не про нього.

Він уже розумів, що все це давно перестало бути фліртом чи випадковим захопленням.

І головне — він зовсім не знав, що думає жінка.

Не знав, як вона бачить те, що відбувається між ними.

Не знав, чого хоче від цього сама Лія.

Саме тому він хотів поговорити.

Спокійно.

Відверто.

І разом вирішити, як бути далі.

Закінчивши з прибиранням Вук запропонував Лії піти на терасу. Розмова з сигаретою в руках йому здавалася менш напруженою.

Вони закурили.

Вук увімкнув перекладач.

Кілька секунд мовчав, підбираючи слова.

— Лія... я хочу бути чесним.

Він подивився на екран і продовжив:

— Ти мені подобаєшся.

Дуже.

І це вже не просто симпатія.🫂

Я не шкодую ні про що, що сталося цими днями .

Але я думаю про майбутнє.

Ми роз'їдемося.

Це факт.

І я не знаю, як правильно ставитися до цього.

Я не хочу робити вигляд, що проблеми не існує.

Але й не хочу відмовлятися від того, що відчуваю зараз.

Він на мить замовк.

— Я не знаю правильну відповідь.

Тому хочу знати, що думаєш ти.

Лія уважно слухала.

Вона знала, що ця розмова була неминуча..

Бо це були речі, які не можна замовчувати.

І сумніви Вука були їй добре зрозумілі.

У неї були ті самі.

— Життя й без того вміє завдавати болю. А щастя, коли воно приходить, варто просто прийняти.- Сказала дівчина в перекладач. 

Вук уважно подивився на неї

Ці слова вразили його.

У них було стільки життєвої правди, що він навіть не одразу знайшов відповідь.

Чоловік усміхнувся і тихо запитав:

—тобто ти згодна? -

Це не була пропозиція руки і серця, це була пропозиція на моменти щастя тут і зараз. 

Вук опустив погляд на цигарку, а потім знову подивився на неї.

— Тоді будемо щасливими зараз?

Лія кивнула.

І цього разу перекладач уже був не потрібен.

_________

Страх майбутнього не вартий того, щоб відмовлятися від теперішнього. Це дівчина добре знала,розуміла і приймала.

Так ,щастя саме тут і зараз.

Мить.

Момент між ударами серця.

 Жити одним днем і цінувати ,те що є, поки воно є. Бо життя вже навчило її,наскільки крихкими бувають найназвичайніші моменти.