Наступні дні після розмови з Вуком були насиченими. І вони майже не бачилися і не перетиналися. Відчувалася лише їх присутність в будинку але не сам факт. Лія ходила до Ари, щоб та могла завершити її портрет.
Адже через кілька тижнів їй потрібно було повертатися в Україну. Від цієї думки ставало сумно. Тому Лія щоразу відганяла її геть.
Про це вона думатиме потім.
У дорозі додому.
Ара працювала, як завжди, під музику, яку вмикала Лія.Після роботи дівчата вже за звичкою заходили до Джіхуна в кафе.
Це майже стало традицією.
І Лія почала помічати, що між молодими людьми щось змінюється.
Особливий погляд.
Трохи довша усмішка.
Бажання затриматися поруч ще на кілька хвилин.
Лія лише посміхалася.Життя продовжується.І весь час створює нові можливості.Якось під час розмови вона поцікавилася корейськими акторами.
Ара із захопленням почала розповідати про своїх улюбленців.Потім дістала телефон і почала показувати фотографії.
Лія слухала, дивилася й кивала.Але Вука серед них не було.
Дивно...
Адже він казав, що актор.Вона вже хотіла відкинути цю думку, коли запитала:
— А є хтось відомий ще і за межами Кореї?
— Звісно! — одразу відповіла Ара.
І почала гортати далі.
Тоді Лія побачила його.
Саме його.
Те саме обличчя.
Ті самі очі.
Та сама усмішка.
Тільки ім'я було іншим.
Зовсім іншим.
Лія мовчки дивилася на екран.
Отже, ім'я він усе-таки приховав.
Вона розуміла чому. І все ж відчула легкий укол розчарування. Втім, Лія швидко відпустила цю емоцію.У кожної людини є свої причини щось приховувати. Особливо якщо вона все життя живе під чужими поглядами. Життя рідко буває повністю правдивим.
І люди теж.
Потім Ара з таким самим захопленням почала розповідати про життя корейських селебріті.
Про постійний тиск.
Про вимоги продюсерів.
Про фанатів, які інколи переходять усі межі.
Про шалену гонитву за популярністю.
І про майже повну відсутність приватного життя.
Адже сценічне життя артиста належить не йому.
Та, як виявилося, і приватне теж.
Лія слухала мовчки. І поступово починала розуміти те, про що раніше навіть не замислювалася. Можливо, справа була не в недовірі. Можливо, Вук просто звик берегти хоч маленьку частину себе від чужих очей. І своє справжнє ім'я теж.
Попрощавшись із друзями, Лія вирушила додому.
Дорогою вона думала про Вука.Про життя чоловіка, який став їй близьким. Про те, що він мав. І про те, що втратив назавжди. Про важкі рішення. Про постійний тиск. І про ціну, яку іноді доводиться платити за успіх.
Усе поступово ставало на свої місця.
Саме так, як любила Лія.Коли шматочки мозаїки нарешті складаються в цілісну картину.
Навколо жили своїм життям люди.Гуділи машини. Працювали магазини.Місто рухалося вперед. Лія звернула у провулок, який вів до будинку.
І раптом знову відчула це.
Наче хтось іде за нею.
Вона навіть озирнулася.
Нікого.
Дивне відчуття переслідувало її вже кілька днів.
Спочатку Лія його ігнорувала.
Списувала на втому.
На власну уяву.
На те, що просто здалося.
Але сьогодні все було інакше.
Сьогодні страх був майже відчутним.
Від нього по шкірі побігли мурашки.
Лія прискорила крок.
І вперше по-справжньому пошкодувала, що йде сама.
На горизонті нарешті з'явився будинок.
Ще трішки..
Лія майже бігла.
Серце шалено калатало в грудях, лише підсилюючи тривогу.
Вона вже не озиралася.
Боялася побачити за спиною когось.
До будинку залишалося зовсім трохи.
Кілька хвилин.
Кілька десятків кроків.
Та чомусь сьогодні цей шлях здавався нескінченним.
Її рука потягнулася до хвіртки.
Нарешті.
Дім.
Безпека.
Лія вже хотіла зайти на подвір'я, але все ж таки обернулася.
Просто щоб переконатися. Що за нею ніхто не йшов. Що всі ці дні їй просто здавалося.Вона глянула в бік вулиці.
Порожньо.
Нікого.
Лія полегшено видихнула. І в ту ж мить відчула, як чиїсь пальці міцно стиснули її зап'ясток.
Від несподіванки вона скрикнула. Серце підстрибнуло кудись до горла.Усе тіло миттєво напружилося. Лія на автоматі різко смикнула руку, намагаючись вирватися.У голові промайнуло все й одразу.
Страх.
Паніка.
Бажання бігти.
Але за мить вона підвела погляд.
І завмерла.
Знайомі риси обличчя.Знайомі очі.
Вук.
Він здивовано дивився на неї.На ньому була маска, тому Лія не впізнала його одразу.
— На-я, коп-мокджі ма(Це я...)
Промовив чоловік. Лія важко видихнула.Серце все ще шалено калатало.
— Ти мене налякав-(Ккамччагія)
Вук розгублено кліпнув очима.Схоже, він зовсім не очікував такої реакції.І лише тепер помітив, наскільки вона бліда.
— Лія...
Але дівчина вже сперлася рукою на хвіртку, намагаючись заспокоїти дихання.
— Господи... Вук...Ти хочеш, щоб я інфаркт отримала?
Останніх слів жінки Вук не зрозумів.Але зрозумів дещо важливіше.Страх у її очах був справжнім.
Він обережно обійняв Лію за плечі. І повів до будинку. Вона слухняно пішла поруч.
Та перед тим, як зайти у двір, ще раз озирнулася.
Вулиця була порожньою.
Тихою.
Звичайною.
Нікого.
Абсолютно нікого.
І все ж усередині щось не заспокоювалося.
Тривога вперто шепотіла:
«Ти щось пропустила».
Лія стиснула губи.
Тепер вона вже не знала, чому вірити більше.
Власним очам.
Чи власним передчуттям.
_________
Чоловік і жінка увійшли до будинку.І знову не ввімкнули світло.
— Як вампіри... — усміхнулася Лія.
Вук посадив її на диван. Дістав перекладач. І запитав, що саме її так налякало. Лія розгубилася. Як пояснити те, чого сама не розуміє?Бо жодних доказів небезпеки не було. Ніхто її не переслідував. Ніхто не ховався за рогом. Ніхто не нападав.
Було лише дивне відчуття.
Тривожне.
Настирливе. І до болю знайоме.
Таке, що не відпускало вже кілька днів.
— Не знаю... — сказала вона в перекладач. — Мабуть, просто від несподіванки.
Вук уважно подивився на неї.І кивнув.Лія ж не розуміла, кого вона зараз намагалася переконати ,що все якраз так як вона сказала. Себе чи Вука.
Чоловік запитав, як минув її день.І Лія розповіла, що все було як завжди.
Майже.
Окрім однієї події.
— Ти мені збрехав, — сказала жінка. Вук здивовано й водночас зацікавлено подивився на неї.
— В чому?
— Ім'я твоє. Воно не твоє.
На мить чоловік замислився.
Схоже, Лія все ж провела своє маленьке розслідування. Рано чи пізно це мало статися. То чому б не сьогодні.
І це чомусь зовсім його не здивувало.
Навпаки.
Здалося цілком закономірним.
Він узяв її руки у свої.І подивився їй в очі.
— Ні. Не збрехав.
Перекладач на мить замовк.
— Це моє домашнє ім'я.
Вук ледь усміхнувся.
— Про нього знаємо тільки я і мама.
Він трохи стиснув її пальці.
— І тепер ти.
Лія завмерла.І раптом відчула укол сорому за власні думки.Увесь цей час вона вважала, що він це приховав.
А виявилося навпаки.
Він представився їй ім'ям, про яке майже ніхто не знав.І довірив його одразу.Ще тоді, коли вони були зовсім чужими людьми. Для Лії, яка цінувала щирість і довіру, це важило дуже багато.
Це було не про секрет знаменитості.
Це було про довіру.
Про те, що він впустив її в той маленький світ, куди майже нікого не пускав. Емоції хвилею нахлинули на жінку. Лія потягнулася до чоловіка. І поцілувала його.
Ніжно.
Обережно обхопивши його обличчя долонями.Поцілунком вона наче говорила те, для чого не існувало слів ні українською, ні корейською.
Вук завмер лише на мить.
А потім одразу відповів на поцілунок
Так само ніжно.
Так само щиро.
Без поспіху.
Без жодних перекладачів між ними.
Чоловік обережно поклав Лію на диван.
Не відриваючи своїх вуст від неї.
Лія ж обіймала його плечі. Мужні... напружені й широкі, все так само відповідаючи на його поцілунок.
Чоловік цілував її
очі...
Вилиці.
Шию...
Ніжно.
Не поспішаючи.
Жінка відповідала на його дотики.Вуку відчайдушно хотілося відчути на своїх долонях її голе тіло.Тому він просунув руку їй під одяг. Лія відчула, як його теплі пальці торкаються її шкіри.Це було приємно.Тіло вмить відреагувало мурашками...Жінка відчула, як хвилювання поступово заповнює її думки, а тіло слухняно відгукується на кожен його дотик.
Вона хотіла більшого.
Тому почала знімати з Вука одяг, таким чином даючи йому зрозуміти, що не проти того, що може статися вже наступної миті. Вук відчув, як сильно калатає його серце. Відчув хвилювання.Відчув нестримне бажання володіти цією жінкою.
Але не поспішав...
Хотів вдосталь насолодитися моментом.
Поступово, між поцілунками, дотиками й тихими усмішками, чоловік і жінка позбулися останнього одягу.
Тепер між ними не залишилося нічого.
Ні перекладачів.
Ні недомовок.
Ні страху.
Лише тепло чужого тіла й прискорене биття двох сердець.
Вук провів долонею по її щоці й затримав погляд на Лії.Наче востаннє даючи їй можливість передумати. Але жінка лише усміхнулася. І сама потягнулася до нього. Після цього слова стали зайвими.У цій близькості було щось більше за пристрасть.
Довіра.
Прийняття.
Спокій, якого обоє давно не відчували.
За вікном місто жило своїм життям. А тут, у напівтемній кімнаті, час ніби сповільнився. І вперше за довгий час ні майбутнє, ні минуле не мали значення.
Існувала лише ця мить.
І вони в ній.
Вук цілував її шию, повільно спускаючись нижче. Кожен його поцілунок був наче невидима мітка, що вела до її грудей. Вони здавалися живими — напружені, чутливі, вони благали про увагу, чекаючи, поки чоловік нарешті торкнеться їх своїми губами.
Коли це сталося, Лія різко вдихнула, і з її вуст зірвався тихий, мимовільний стогін. Вук відгукнувся на цей звук із задоволенням: він пестив її груди, вивчаючи кожен вигин. Лія, втрачаючи контроль, нестримно гладила його спину, плечі та сідниці, намагаючись притиснути його до себе ще сильніше.
Вук перевів свою увагу на її живіт,
і Лія інстинктивно вигнулася назустріч його пристрасним, жадібним губам. Її серце калатало в шаленому ритмі, а тіло стало надзвичайно чутливим — кожен дотик віддавався хвилею гарячого задоволення. Вона палала, перебуваючи в дивному стані насолоди, де болісне очікування перепліталося з екстазом.
Відчувши, як сильно вона реагує, Вук опустився ще нижче.
Лія скрикнула, і цей вир емоцій накрив її з головою, змітаючи все на своєму шляху. У цей момент світ звузився до одного відчуття: ніяких думок, ніяких сумнівів, лише шалене, нестримне прагнення до піку насолоди. Кожне його дотик — наче іскра, що розпалювала пожежу всередині Лії. Вона відчувала, як пульс б’ється в скронях, як дихання стає уривчастим, перетворюючись на легке стогінне відлуння в тиші кімнати.
Він відчував її нетерпіння, її повну довіру до нього в цій беззахисній миті. Вук продовжував свою ласку, змушуючи Лію втрачати зв’язок із реальністю. Вона відчувала, як напруга всередині неї збирається у тугий вузол, який ось-ось розірветься яскравим спалахом. Її пальці міцніше вп’ялися в його волосся, вона тягнулася до нього, шукаючи опори в цьому океані пристрасті.
Темп зростав, рухи ставали більш наполегливими. Лія відчула, як світ навколо неї починає розмиватися, залишаючи лише відчуття його губ, його тепла і цього солодкого болю, що перетворювався на чисту насолоду. Коли хвиля накрила її, це було схоже на вибух — різкий, неконтрольований, всеосяжний.
Вона застигла на мить, відчуваючи, як кожна клітинка її тіла вібрує від цього сплеску, віддаючись шаленому екстазу, який нарешті дарував їй повне, безмежне звільнення.
Вук відчув, як Лія отримала задоволення від його ласк. Він радів і пишався собою. Бо боявся, що може не вгадати або зробити щось зайве, але ні... Усе, що відбувалося між ними, було значно більшим за просте бажання.
Лія потягнула чоловіка до себе і пристрасно, майже шалено, поцілувала його.
Вуку це шаленство сподобалося, воно збудило його з новою силою — його організм потребував розрядки не менше, ніж її. Він сперся на витягнуті руки і завис над жінкою, пристрасно і наче молячи про пощаду, подивився в її затуманені від задоволення очі. Наче просив дозволу зануритися в неї, поринути в її глибини, відчути її всім своїм тілом. Лія потягнула його на себе, запрошуючи відчути кожну її лінію. Вук занурився в неї повільно, відчуваючи нереальну насолоду. Він рухався впевнено, вбираючи в себе її тепло, що огортало його з усіх боків. Це було повне злиття, де межі між ними стиралися. Він бачив, як Лія відгукується на кожен рух, і це лише розпалювало вогонь усередині. Ритм ставав глибшим, перетворюючись на єдину пульсацію сердець. Вук ловив кожен її стогін, кожну зміну подиху.
Напруга всередині нього наростала, стаючи майже нестерпною. Він хотів закарбувати в пам’яті кожну секунду цієї єдності. Але пристрасть взяла гору: ритм прискорився, стаючи шаленим, нестримним, і світ навколо них розчинився, залишивши лише цей епіцентр насолоди.
Коли хвиля ,нарешті, накрила його, це було схоже на падіння в безодню, де біль і насолода сплелися в одне ціле. Вук застиг, відчуваючи цей вибух, що забрав усі сили, залишивши лише чисте, спокійне задоволення.
