Генріх V
1413 року корона перейшла 26-річному Генріху V. Однак доля могла скластися так, що ми ніколи б не дізналися про одного з найвідоміших правителів Англії. Принцу Генрі було всього 16 років, коли він разом із силами свого батька вирушив у 1403 році в Шрусбері в Західній Англії, щоб битися з повстанською армією на чолі з Генрі Персі. 16-річний Генріх очолював лівий фланг королівської армії. У запалі бою молодий принц повів свій загін на ворожих лучників. Він відкрив забрало шолома, щоб вдихнути повітря і в цей момент стріла потрапила йому в голову під ліве око поруч із носом, застрягши в 6-7 міліметрах від хребта. Генріх висмикнув древко, та продовжив бій, однак наконечник залишився в голові, і дуже скоро призвів до запалення та зараження.
На допомогу покликали Джона Бредмора, придворного хірурга та виробника хірургічних інструментів, який на той момент був ув'язнений за підозрою у використанні своїх навичок металообробки для підробки монет. Для вилучення стріли він створив спеціальні щипці – екстрактор з тонкими кінцями, ширина яких не перевищувала ширину наконечника стріли. Йому вдалося не тільки витягнути небезпечну залізяку, а й запобігти подальшому зараженню, заливши рану білим вином та використавши препарати на основі трав та меду. Через кілька тижнів принц видужав, однак на його обличчі залишився великий шрам.
Король-воїн зумів справити таке враження на середньовічний парламент, що той зненацька проголосував за виділення коштів на завоювання Франції та підтвердив спадкове право Генріха на трон. Всі міжусобні чвари були на якийсь час забуті, повстання лоллардів, що спалахнуло в 1414 р. було жорстоко придушено, і наступного літа Генріх відплив до Франції.
Однак облога міста Арфлера ледь не обернулася катастрофою, оскільки третина 10-тисячної англійської армії вимерла від дизентерії. Довелося забути про запланований похід на Париж, і Генріх, який відчайдушно не бажав повертатися додому без перемоги, вирішив попрямувати північ, у Кале. Там, під Аррасом, дорогу йому перегородила у кілька разів більша за чисельністю французька армія. Король засумнівався, чи варто битися з такими великими силами супротивника, але французи виставили ультиматум, вимагаючи в Генріха поступитися всіма його французькими володіннями.
Генріх вирішив прийняти бій.
АЗЕНКУР
Як і за пів століття до того, у битві при Кресі, погода значно вплинула на перебіг битви при Азенкурі. Нічний дощ перетворив зоране та засіяне озимими культурами поле на липке болото. Усвідомлюючи, що це сповільнить будь-яку атаку кавалерії чи піхоти, Генріх сформував оборонну лінію, поставивши три дивізіони спішених лицарів у центрі з невеликими групами стрілків між кожним дивізіоном і двома великими групами лучників на кожному фланзі. Аби перешкодити кавалерійським атакам ворога, лучники звели дерев'яні барикади. Ще 200 верхових лучників було таємно послано через лісисту місцевість на фланзі з наказом чекати сигналу.
Тим часом французи розгорнули дві лінії з кількох тисяч піхотинців і спішених лицарів, а також лучників і арбалетників що розташовувалися між лініями піхоти. У третій ліній та на флангах розташувалася броньована кавалерія.
Точна кількість військ нам не відома. Загально прийнято вважати, що англійці мали в цій битві контингент у 6000 бійців, лише 1000 з яких складала важка піхота і 5000 були лучниками. Французи мали щонайменше вдвічі більше військо. Кількість броньованої піхоти французів складала близько 6000 (6 до 1 у порівнянні з англійцями), лучників та арбалетників було близько 3000, а також 3000 ополчення з прилеглих регіонів.
Війська вистроїлися на полі бою о сьомій ранку, але атакувати ніхто не поспішав. Англійці поступалися числом та припаси їхні добігали кінця. Французи знали про це, і деякі дворяни вважали, що їм слід просто почекати та дозволити англійцям полишити поле бою від виснаження та голоду. Побачивши, що ворог готовий чекати Генріх приймає сміливе та неочікуване рішення: він віддає наказ про наступ. Лучники розібрали барикади зроблені з загостреного частоколу, та понесли його з собою, до нової бойової лінії. Побачивши наступ супротивника французи теж почали готуватися до битви, і в цей час Генріх подав сигнал лучникам у засідці атакувати французів. Своїм не надто масованим, але безперервним обстрілом англійці розлютили французьку знать, яка проспала цю засаду, і розлючені французи рушили вперед.
Побачивши це, Генріх наказав війську зупинитися, та звести нові барикади з частоколу, що лучники несли на собі. Важка броньована кавалерія французів мала намір атакувати та зім'яти основні сили лучників на флангах, після чого справу мала довершити важка піхота. Однак розмокле від дощу поле уповільнювало наступ, а англійці почали осипати наступаючі війська зливою стріл.
Англійські довгі луки дійшли до піку свого розвитку. Вони були важчі за своїх попередників та мали значно більшу силу пострілу. І хоча стріли не могли пробити ковану броню, бронебійні наконечники проникали у шпарини між обладунками, ранячи лицарів та їхніх коней. Найменш вдалі вершники полягли під безперервним обстрілом англійців, інші ж з кожним залпом отримували поранення та втрачали бойовий дух. Коні падали, вражені стрілами та загрузлі у багнюці, скидаючи своїх власників. Кавалерійська атака захлинулася ледь досягнувши рядів англійців. Вцілілі вершники розбіглися і лише невелика частина їх долучилася до пішої атаки, на яку теж обрушився дощ зі стріл.
Молоді й гарячі французькі дворяни вважали, що англійці затремтять, при наближенні маси французьких піших лицарів, однак атака не мала такого нищівного ефекту. Загрузла в багнюці, виснажена та зранена стрілами французька важка піхота врешті решт дісталася ворожих рядів, та навіть почала тіснити англійців, однак ціною величезних втрат. У перших рядах створилася тиснява. Вбиті та поранені французи падали у багнюку, а їхні товариші йшли по їхнім тілам. Атака все більше сповільнювалася, а друга хвиля наступаючої піхоти, замість підсилення внесла ще більший хаос та плутанину на поле бою.
Однак французів все ще було більше і англійська лінія оборони ставала все тоншою. Вирішальним ходом для англійців стало те, що в критичний момент битви тисячі лучників покидали свої луки, та взявшись за мечі, кинджали та сокири кинулися на ворога в рукопашну. Більш легко броньованим стрілкам було легше маневрувати у багнюці та наносити супротивнику значного ураження. Не маючи ніякого резерву Генріх V сам кинувся у бій і врешті решт французи не витримали та почали відступ. Багато піхотинців, в тому числі і знатних, потрапило у полон, і Генріх вже передчував значну суму викупу, яку можна було б отримати за них. Однак в цей момент стався випадок, що темною плямою ліг на репутацію англійського короля.
Невеликий загін французів обійшов поле бою і атакував англійський табір з тилу. Не знаючи точної кількості ворога, та переживаючи, що французи можуть затиснути виснажені англійські війська з двох боків, Генріх наказав стратити полонених, які представляли потенційну загрозу його війську. Цей наказ йшов у розріз із лицарським кодексом, який в ті часи ще мав значний вплив на нобілітет, і англійські лицарі відмовилися виконувати цей наказ. Однак руками незнатних воїнів Генріх все ж встиг стратити кілька сотень, а можливо й тисяч полонених, аж поки французи не почали полишати поле бою.
В битві при Азенкурі, втрати англійців склали не більше 600 чоловік, в той час як французи залишили на полі бою близько 5000, ледь не половину свого війська.
З боку англійців загинув герцог йоркський Едвард, та граф Саффолку Майкл де ла Поль.
З боку французів загинув конетабль Франції Шарль д'Альбре, а також герцог Алансона Жан І, онук графа Алансона Шарля ІІ, що загинув у битві при Кресі. Ще десятки представників французького нобілітету потрапили у англійський полон.
Після тріумфу
Битва при Азенкурі мала величезний психологічний вплив на обидві сторони. Бургіндці уклали союз з англійцями і визнали Генріха королем Франції, як і більшість Європи. Генріх V повернувся додому героєм, однак знадобилося ще п'ять років, щоб у 1420 р. Підписати мирний договір у Труа.
Франція капітулювала, і Генріх із тріумфом в'їхав до Парижа. Карл VI Божевільний визнав його своїм спадкоємцем. Щоб зміцнити своє право на французький престол, Генріх одружився з дочкою Карла Катериною. Король Англії, нарешті, фактично був визнаний правителем Франції. За іронією історії ним став перший із королів, який не говорив французькою мовою.
Однак у мирний час Англія виявилася нездатною утримати те, що завоювала за допомогою зброї. Занадто дорого обходилося утримувати англійську армію континенті, а присутність короля в Парижі була зовсім неможливою. До того ж 1422 року, сталося непоправне — у військовому поході від дизентерії помирає сам Генріх V. Від монарха, що подавав великі надії, відповідальність за нову імперію лягла на новонародженого сина Генріха, Генріха VI, який стає наймогутнішим монархом Європи, враховуючи розмір підвладних йому територій. Генріх V перед смертю призначив регентську раду у складі дядьків малолітнього монарха, герцогів Бедфорда і Глостера, разом з двоюрідними братами по лінії Джона Гонта, Бофортами, яких очолив Едмунд, герцог Сомерсет. Однак втримати ситуацію їм не вдалося.
Частина французької аристократії підтримала сина Карла Безумного і війна між Англією і Францією спалахнула знову. Після шести років безрезультатних бойових дій відбувається визначна подія. У 1429 р. під час облоги Орлеана англійськими військами 17-річна селянська дівчина Жанна д’Арк прибуває до табору дофіна і заявляє, що їй було явління святих які пообіцяли корону Франції дофіну, але тільки в тому випадку, якщо коронація відбудеться в Реймському соборі, на окупованій англійцями території. Натхненні Жанною французи змушують англійців відступити і беруть Реймс, де дофіна коронують як Карла VII. Але для Жанни вся ця історія закінчилася погано. Бургундці схопили її та віддали англійцям, а французи відмовилися її викупити. Розчаровані англійці судили Жанну як єретичку і 1431 р. спалили її як єретичку.
Однак це не покращило справи англійців на континенті. 1435 року бургундці переходять на бік супротивника і регентська рада відправила до Карла посольство із проханням про переговори. Та навіть перемир'я не пішло на руку англійцям. Карл VII витратив цей час на укріплення армії та реорганізацію держави. Він централізував владу, відійшов від феодального ополчення до більш професійної армії та наростив міць французької артилерії.
Франція була готова до вирішальної битви.
Щодо Англії, то як це часто бувало впродовж історії, на заміну королю-воїну прийшов король-праведник. Генріх VI виріс дуже побожним та неконфліктним: будь-яка суперечка завершувався боязким проханням до радників "помиритися". Наступні покоління навіть думали про канонізацію цього монарха. Однак характер його дружини Маргарити Анжуйської, кардинально відрізнявся від лагідного характеру короля. Ще підлітком вона була жвавою та надмірно самовпевненою дівчиною, з виховання зовсім несхожою на Плантагенетів. Вона була одержима ідеєю миру зі своєю батьківщиною, Францією, що підривало і без того підмочену репутацію королівського клану Ланкастерів, який підозрювали у бажанні примирення з ворогом.
Початок кризи
Почалася політична гризня і країна впритул підійшла до прірви громадянської війни. Парламент заявив про свою незалежність та підтримав опозицію, яку очолив 39-річний Річард Плантагенет, герцог Йоркський, теж нащадок Едуарда III, який давно заявляв про свої права на престол. У 1450 р. глава дому Ланкастерів герцог Саффолк був убитий, а герцог Сомерсет ув'язнений.
В цей час на полі бою англійці отримували поразку за поразкою. Французи повернули майже всі свої території на континенті. 1450 року англійці втратили Нормандію, а 1451 впав їх останній бастіон на континенті, столиця Гасконі Бордо. І хоча наступного року видатний полководець Джон Телбот зміг відбити місто, це було лише подовженням агонії. 17 липня 1453 року відбулася остання битва столітньої війни, битва при Кастільйоні, у якій французькі війська нанесли нищівної поразки англійцям. Артиллерія французів завдала англійській армії колосальних втрат, а сам командувач Телбот загинув на полі бою. Столітня війна закінчилася тотальною перемогою французів., а разом з війною, добігла кінця і епоха довгих луків, поступившись місцем епосі вогню та пороху.
Дізнавшись про поразку, Генріх збожеволів. За повної підтримки уряду, як безсумнівний спадкоємець, герцог Річард Йорк поклав на себе обов'язки регента при недієздатному королі, взявши кермо влади в свої руки. Справа Ланкастерів, здавалося, була приреченою. Але не встиг Йорк відсвяткувати перемогу, як несподівано, 21-річна королева оголосила про свою вагітність і в належний термін народила хлопчика. Ще більшим здивуванням стало деяке просвітлення розуму в самого короля, достатнє, щоб повернути королеві та Сомерсету втрачений вплив. Йорку довелося залишити свою нову посаду при дворі.
Щойно винирнувши із кривавої безодні війни столітньої, Англія із розгону плюхнулась у вирій найзапеклішої громадянської війни в її історії, Війни Червоної та Білої троянд.
Війна Червоної і Білої Троянди
Війна троянд, не була схожа на попередні громадянські конфлікти, адже в ній не було принципових розбіжностей між ворогуючими сторонами, як наприклад у короля Іоанна Безземельного та його баронів. Це по суті була боротьба за владу між спадкоємцями двох синів Едуарда III, Джона Гонта та Лайонела, герцога Кларенса. Будинок Ланкастерів, що був боковою гілкою династії Плантагенетів, символом якого стала Червона троянда, до 1450 протримався на троні півстоліття після того, як старший син Джона Гонта, Генріх Болінгброк узурпував владу і змістив сина Чорного принца Річарда II. І хоча права дому Ланкастерів ґрунтувалися на початковій узурпації влади, їх все ж таки визнавав парламент і досить довго ніхто не повставав поти цього.
Права на владу дому Йорків сягали Філіппи, дочки герцога Кларенса, сина Едуарда III, який був старший за Джона Гонта. Філіпа вийшла заміж за представника могутньої сім'ї Мортімерів, які стали герцогами Йоркськими, символом яких стала Біла троянда. Ці права не були скомпрометовані узурпацією, але їх серйозно підривав той факт, що йшлося про наслідування по жіночій лінії і раніше про ці права не заявлялося. Враховуючи вищесказане, можна констатувати що у жодного з претендентів не було достатньо серйозних підстав, щоб зайняти трон.
Війна троянд, по суті, була війною між нобілітетом і за інтереси нобілітету. Під час битв лучники часто отримували наказ:
«Цільтеся в лордів, а не в простолюдинів».
По завершенні битви, як правило, але не завжди, переможці брали рядових бійців супротивника під своє крило. Війна викошувала дворянство у небувалих масштабах. Коли гинули отці, їм на заміну приходили їх сини. Конфлікт перетворився у криваву вендету між ворогуючими сторонами.
Трігером до війни, як вже було зазначено, стало несподіване повернення розуму до короля Генріха VI на Різдво 1454 року та видалення Йорка з королівського двору.
Та Річард не збирався здаватися без боротьби. Поки молода королева займалася поверненням до влади герцога Сомерсета, Йорк разом з графом Воріком Річардом Невіллом зібрали свої величезні армії у Мідленді і рушили до столиці. Війська Ланкастерів під командуванням Сомерсета вийшли їм назустріч. Армії зіткнулися у травні 1455 р. на вуличках містечка Сент Олбанс. Йорк та Ворік розбили Ланкастерів, а Сомерсет загинув у бою. Так була пролита перша кров у цій війні.
Річард Йоркський стає лордом-констблем Англії. Він повертається до Лондона та знову стає регентом при недієздатному королі. Королева Маргарита вимушена була тікати на північ країни та очолити сили супротиву Ланкастерам. 1460 року її війська стикнулися з ворожою армією на чолі з самим Річардом у битві при Вейкфілді, де військо Ланкастерів взяло гору, а сам Річард Йоркський загинув у бою. Маргарита
Анжуйська вивісила його відрубану голову на воротах Йорка, одягнувши на неї паперову корону зі словами:
«Нехай Йорк оглядає місто своє».
На заміну загиблим отцям прийшли сини - Генрі Бофорт, герцог Сомерсета, та Едуард Йоркський, які жадали помсти. 18-річний Едуард, завдав поразки Ланкастерам при Мортімерс-Крос, відплативши за жорстокість, виявлену супротивником при Вейкфілді. Генрі Бофорт, в свою чергу, переміг йоркців у другій битві при Сент-Олбанс, однак під тиском величезної армії Йоркців війська Ланкастерів змушені були відступити на північ.
У 1461 р. молодий Едвард Йорк у супроводі графа Воріка увійшов до Лондона де його палко вітав натовп городян. Незважаючи на юний вік, Йорк на той час був вважатися справжнім гігантом 193-х сантиметрів зросту. Він проголосив себе королем Едуардом IV, та законним спадкоємцем Едуарда ІІІ. Оволідвши троном Едуард вирушив на північ, де у запеклій битві при Тавтоні знову здолав сили Ланкачтерів. Ця битва стала однією з найкривавіших в історії війни троянд. Втрати обох сторін склали 28.000 загиблих, це близько 1% від усього населення тодішньої Англії, і близько 4% від чоловічого населення здатного тримати зброю. Щодо нобілітету, то лише за 10 років війни третина благородних сімей Англії була знищена або втратила свої землі.
Однак не дивлячись на нищівну поразку, королева Маргарита не збиралася здаватися. Відступивши до Шотландії їй вдалося заручитися військовою допомогую французів, та кілька років вести бойові дії на півночі Англії. Однак після падіння замку данстанбург, Маргарита разом з несвідомим чоловік та наслідником престолу Едуардом Ланкастером втікла до Франції.
В цей час почали псуватися відносини короля Едуарда IV та його радника і помічника Воріка. Спочатку король довів радника до сказу, коли саме під час переговорів про династичний шлюб з Французами Едуард таємно одружився із незнатною дворянкою Єлизаветою Вудвіл. Ворік відчавав себе ображеним, до того ж сімейство Вудвіл одразу ж почало посягати на його вплив при дворі.
Внаслідок цієї кризи в 1469 р. Ворік наважується на найгучнішу зраду в англійській історії. Він залишив короля і поїхав до Франції, щоб приєднатися до стану Ланкастерів та Маргаріті Анжуйської. Ворікнавіть видав свою дочку, Ганну Невілл, за спадкоємця престолу Едуарда. Перехід Уоріка на бік французів схилив чашу терезів на користь Ланкастерів, і, коли 1470 р. Уорік і Маргарита висадилися в Англії, вже Едуард утік у вигнання, цього разу під захист противника Франції герцога Бургундського. Генріх VI знову запанував у Лондоні під захистом Уоріка, якого справедливо називали «творцем королів».
Однак тріумф Ланкастерів був недовгим. Наступного 1471 року Едуард IV повернувся з новою армією та наніс Ланкастерам дві нищівні поразки які обезглавили прибічників Червоної троянди. У битві при Барнеті загинув граф Ворік, а у битві при Т'юксбері загинув спадкоємець престолу 18-літній, син Маргарити принц Едуард. Генріх VІ невдовзі помер у таері, вірогідно не своєю смертю, а розчавлена горем Маргарита більше ніколи не втручалася у державні справи, та після полони доживала свій вік у Франції.
Після перемоги брат Едуарда IV, герцог Глостера Річард одружився з Анною Невілл, 15-річною вдовою загиблого принца Едуарда, об'єднавши таким чином значні земельні володіння Глостерів та Невіллів.
Здавалося конфлікт завершився перемогою Йорків. Не дивлячись на значні людські втрати, економіка країни поступово розвивалася. Війна привела до збагачення багатьох людей, а торговці сукном у лондонському Сіті набули такого впливу, що могли лобіювати ухвалення закону, який визначає, яке сукно слід носити представникам тієї чи іншої соціальної верстви. Так, лорди могли ходити в парчі і соболях, лицарям потрібно було носити шовк і атлас, а міщани мали право носити тільки шерсть, яку виготовляли в Англії.
Король в цей час займався відродженням лицарських традицій та збиранням бібліотеки. Наступала епоха друкованої літератури, і в 1476 році першопечатник Вільям Кекстон за протекції короля видає знамениті “Кентерберійські оповіді” Джефрі Чосера. Військові кампанії короля проти Франції та Шотландії не мали великого успіху, а здоров'я монарха поступово слабшало.
1483 р. Едуард помер від апоплексичного удару у віці всього сорока років. Його 12-річний син Едуард V успадкував трон, а єдиним кандидатом у регенти був названий його дядько Річард, герцог Глостер. Саме за його безпосередньої участі Війна Червоної та Білої троянди вступила у свою фінальну криваву стадію.
Підпишись на Patreon: https://www.patreon.com/HistoriaSimplex
Підтримати автора також можна за реквізитами:
Monobank - 4441 1144 2125 6510
Privat - 4149 4993 7233 4225
Ваша підтримка важлива, як ніколи! Але не забудьте підтримати ЗСУ ;)))
