Аль-Мансур
За часів правління Хішама ІІ, онука Абд-аль-Рахмана ІІІ у Кордовському халіфаті зійшла зірка Абу Аміра Мухаммада бен Абдаллах ібн Абі Аміра аль Маафірі, на прізвисько аль-Мансур, що означає - “переможець”. Хішам наслідував трон коли йому було лише десять, але навіть ставши дорослим він проявляв мало інтересу до політики. Реальну владу перетягнув на себе тріумвірат у якому аль-Мансур виконував роль візира та полководця. Він правив з 976 по 1002 рік і саме в цей час, внаслідок його безперервних рейдів та військових кампаній, були розграбовані майже всі монастирі та християнські столиці Іспанії. Загалом аль-Мансур здійснив понад 50 військових походів, більшість з яких були вдалими.
І ніби мусульманської навали було замало, з-за моря на астурійське узбережжя насунула ще одна біда. Вікінги, що вже півтора століття тероризували Британію, Францію та інші північні країни, звернули таки увагу і на південне узбережжя Європи. 968 року 100 норманських кораблів причалили до галісійського берега. Вікінги під проводом ватажка Гунрода розбили місцеві галісійські сили, та отаборившись протягом трьох років тероризували населення прилеглих територій, аж поки 971 року не були розбиті військом під проводом Гонсало Санчеса. Невгамовні нормани ще майже сто років кошмарили населення північного узбережжя Іспанії, аж до самого завершення епохи вікінгів у ХІ ст.
Та повернемося до аль-Мансура. Окрім військової вдачі він мав ще й талант управлінця, зумівши зміцнити армію та покращити економіку держави, впровадивши ряд військових та адміністративних реформ. Під владою аль-Мансура Кордовський Халіфат досяг піка своєї військової та політичної могутності, а населення стрімко ісламізувалося.
Але, як це іноді буває, слідом за великими правителями частенько настають часи руїни. Отримавши тяжкі рани у черговому військовому поході, 9 серпня 1002 року аль-Мансур помер. Його зірка закотилася, а слідом за нею, так само стрімко, як нічний метеор, рухнув і сам Кордовський Халіфат. Охоплена громадянською війною держава, розпалася на низку незалежних еміратів, тайфів, найважливіший з яких розташувався в Севільї. Саме це місто поступово перебрало на себе політичну вагу, яку раніше мала Кордова. В інших місцях тайфи були ослаблені постійними розбратами. Вони були змушені платити важку данину християнам (т.зв. паріас), і цей тягар ще більше підривав їхні позиції та надавав християнським правителям кошти на будівництво та війни. З падінням Кордовського Халіфату християни перехоплюють ініціативу у боротьбі за володарювання на Піренеях.
Християни перехоплюють ініціативу
Першим великим успіхом став наступ Альфонсо VI, короля Леона і Кастилії, який призвів до захоплення Толедо після довгої облоги 1085 року. Стародавня столиця вестготів, первосвятительський престол іспанської церкви, Толедо був на той момент найважливішим пунктом Масети (Кастильського плоскогір'я), оскільки Мадрид, що впав у той самий період, ще не перетворився на розвинене місто. Завойовників об'єднувала та надихала ідея Реконкісти – відвоювання земель, що колись законно їм належали. Альфонсо назвав себе імператором усіх Іспаній і переніс свою столицю з Леона до Толедо.
У культурі християнські королівства Північної Іспанії спиралися на художні традиції вестготів, але водночас зазнавали мусульманського впливу. Свій відбиток на них наклали процеси, що відбувалися по всій Європі, особливо у Франції та Італії. Зокрема, романський архітектурний та декоративний стиль грав важливу роль у XI столітті у Каталонії та у Сантьяго-де-Компостела. Старий собор у Саламанці, збудований у XII столітті, служить гарним прикладом романського стилю, не в останню чергу завдяки зображенням фантастичних тварин. А от у бенедиктинському монастирі Сан-Кугат-дель-Вальєс вже можна роздивитися поступовий перехід від романського стилю до готичного.
Та окрім естетики, питання обороноздатності також мали велике значення для нових міст, що поставали в ті часи. Зять Альфонсо заснував в Авілі прикордонне місто, міцні стіни якого й досі являють собою вражаюче видовище. Було укріплено навіть авільський собор збудований у ХІІ ст. Щодо мусульманської частини Іспанії, то на ній різні періоди політичного правління надзвичайно неоднорідні за своїм ставленням до архітектури та декоративного мистецтва. Наприклад альмохадська архітектура відрізнялася більшою простотою в порівнянні з Кордовським халіфатом. Як будували Альмохади, можна побачити у їх столиці, Севільї, – насамперед це вежа Хіральда, яка спочатку була мінаретом. Подібні споруди є, наприклад, у Марокко, в Рабаті та Марракеші.
Християни продовжували тиснути. Окрім королівств Леон та Кастилія, яка то приєднувалася, то знову від'єднувалася від Леону, важливу роль у реконкісті відігравали також прикордонні піренейські королівства Іспанської марки — Наварра та Арагон. Щоб протистояти християнському наступу, мусульмани закликають на допомогу берберську династію Альморавідів з північної Африки, які щойно захопили владу у Марокко в 1060-х роках. 1086 року, Альморавіди під командуванням свого лідера Юсуфа ібн-Тафсіна перетинають Гібралтар, та розбивають християнське військо на чолі з Альфонсо VI у битві при Саграхасі. При цьому християнам ще пощастило, адже від подальшого військового тріумфу ібн-Тафсіна відволікли проблеми на батьківщині, в Африці, куди він невдовзі відбув. Повернувшись на початку 1090-х років Альморавіди підкорили більшість мусульманських еміратів, однак іноді вони зазнавали та болючих поразок, зокрема, коли християнський «солдат удачі» Ель Сід захопив Валенсію у 1094 році.
Родріго Діас де Вівар, пізніше відомий як Ель Сід, був кастильським дворянином. Він посварився з Альфонсо VI, королем Леона та Кастилії, і став найманцем, а пізніше вільним списоносцем і почав діяти у своїх інтересах. Прізвисько Ель Сід походить чи то від арабського слова السيد. (сайїд, "пан") чи то від арабського ж أسد (асад, "лев"), як посилання на прізвисько англійського короля Річарда Левине Серце. Ель Сід боровся і з християнами, і з маврами, накопичив чимало багатств, збираючи данину з мусульман, і особисто правив Валенсією з 1094 та аж до своєї смерті в битві з берберськими Альморавідами в 1099 році. Трон успадкувала його вдова, проте вже за три роки вона була змушена здати Валенсію Альморавідам. Образ запального авантюриста Ель Сіда, якого називали «найбездоганнішим з усіх лицарів» закріпився в іспанській культурі, де цьому персонажу присвячені і поема ХІІ століття і кінофільми століття ХХ.
Не дивлячись на те, що іспанські християни билися з мусульманами ще до того, як це стало європейським мейнстрімом, все ж перший хрестовий похід оголошений 1096 року звабив багатьох місцевих християн приєднатися до нього. Хоча вступити у бій з невірними можна було і не полишаючи домівку, адже війна з мусульманами вже третє століття як тривала безпосередньо на території Піренейського півострова. На рубежі XI-XII ст., ця війна складалася із взаємних нападів, з обох боків. Останнє на що спромоглися Альморавіди на Піренеях на початку XII століття, то це захопити частину мусульманської Іспанії, що поки залишилася не під їхнім контролем, відвоювати Валенсію та здобути перемогу над Альфонсо VI у битві при Уклесі 1108 року. Вони навіть намагалися повернути Мадрид, але ця військова кампанія зазнала невдачі. Це були одні з останніх більш менш значущих успіхів мусульман в Іспанії. Хвилю Реконкісти вже було не зупинити.
При Альфонсо VI та Альфонсо VII королівство Леон було особливо сильним. Альфонсо VII успадкував трон об'єднаних Леона, Кастилії та Галісії у 1126 році, та окрім мусульман йому довелося битися ще й з Арагоном, Наваррою та бунтівними феодалами. У 1135 Альфонсо був коронований як імператор Іспанії в соборі Леона і з 1138 почав активно боротися з Альморавідами. До самої смерті в 1157 він продовжував воювати, поширивши свою владу до річки Тахо, звідки він здійснював набіги далеко на південь, та захопивши Альмерію на узбережжі Середземного моря у 1147 році.
Альфонсо розділив своє королівство між синами, тому Кастилія в 1157 знову відокремилася від Леона. Ще раніше від Леона відкололася Португалія, що виборола свою незалежність у війні з Альфонсо VII в 1141 році. Однак навіть розділені християнські королівства продовжили тіснити мусульман. В 1130-х Наварра відкололася від Арагона, проте Арагон і Каталонія, навпаки, об'єдналися і згодом в 1148-1149 роках захопили нижню долину річки Ебро. Тим часом незалежна Португалія значно розширила свої володіння, у 1147 році захопивши Лісабон, чому чимало сприяли англійські хрестоносці.
Альмохади дають відсіч
У 1150-х років на зміну Альморавідам приходить шиїтська династія Альмохадів, яка 10 роками раніше вже завоювала Марокко. Альмохади вдихнули нові сили в мусульманський опір, створивши нові труднощі Альфонсо VII. Однак колишня єдність іберійських мусульман поступово танула і деякі місцеві еміри вважали за краще звернутися за підтримкою до своїх супротивників-християн, ніж до нових правителів з Африки. 1157 року Альмохади повернули контроль над Альмерію, захопленою християнами десятьма роками раніше. У відповідь, Альфонсо VIII Кастильський зміг взяти Куенку в 1177 році, але 1195 зазнав нищівної поразки від Альмохадів на чолі з халіфом Якубом аль-Мансуром у битві при Аларкосі, поблизу Калатрави. Єдине, що врятувало Альфонсо VIII це те, що Альмохади також зазнали великих втрат у тій битві і не мали сил на масштабний контрнаступ. Хоча вони все ж здійснили кілька спустошливих рейдів, та повернули собі кілька міст, зокрема Гвадалахару, Калатраву та Мадрид. Однак так і не здобувши стратегічної переваги та втративши інтерес до іспанських справ, тодішній халіф Абу-Юсуф уклав тимчасові договори з Леоном і Наваррою та невдовзі помер. Здавалося, що християни матимуть шанс перевести дух, але натомість вони зіткнулися із загрозою ще однієї нищівної поразки, яка могла остаточно перекресли усі їхні багаторічні військові здобутки.
Наступнику Абу-Юсуфа Мухаммеду ан-Насіру на початку правління було трохи не до Іспанії, адже протягом 10 років йому довелося утихомирювати невгамовних берберів та інших повстанців у себе на батьківщині в Африці. І як тільки загроза з боку Альмохадів трохи послабла, Кастилія, Леон і Наварра тут же влаштували міжусобну війну, яка тривала теж ледь не 10 років, завершившись у 1207 році. І дуже вчасно, адже у 1210 році, Мухаммед ан-Насір, здолавши своїх супротивників у Африці звернув таки увагу на свої володіння в Іспанії. Спочатку він вирішив відправив флот, який сплюндрував та пограбував узбережжя Каталонії. У відповідь на це Педро II, король Арагону, захопив кілька альмохадських фортець, які, втім, мусульмани швидко собі повернули. Настав час для повномасштабного вторгнення.
Битва при Навас-де-Толоса
1211 року, ан-Насір на чолі війська у 25-30 тисяч осіб перетинає Гібралтар та захоплює прикордонну фортецю Сальватьєра, що належала лицарям ордену Калатрава. Побачивши серйозність загрози, та усвідомивши, що іспанським королівствам не витримати удару такого потужного військового кулака Альмохадів, папа римський Іннокентій III закликав лицарів християн з усієї Європи до хрестового походу на допомогу своїм іберійським єдиновірцям. Хрестоносці з Італії, Франції, Німеччини, Португалії, а також лицарські ордени тамплієрів, госпітальєрів, ордени Калатрава, Сант'яго та інші поспішили відправитись до Іспанії аби протистояти навалі Альмохадів. І 16 липня 1212 року, біля містечка Навас-де-Толоса відбувся бій, якому судилося стати вирішальною битвою Реконкісти.
Християнське військо мало того, що було вдвічі меншим за армію ан-Насіра, опинилося до того ж менш виграшній позиції у підніжжя пагорба. Пересічена невеличкими пагорбами, урвищами та струмками місцевість також не сприяла атакувальним діям.
Перша та друга лінія християн складалася з міксу кавалерії, піхоти та стрільців. У третій лінії стояли полки важкої кавалерії під особистим командуванням християнських монархів: короля Кастилії Альфонсо VIII, короля Арагону Педро II та короля Наварри Санчо VII.
Першу лінію армії мусульман складала легка андалуська піхота та стрільці, у другій та третій лінії розташувалися основні сили важкої піхоти, підтримувані легкою кавалерією на флангах. В резерві ан-Насір мав невеликий загін важкої кавалерії та елітні гвардійські підрозділи, що охороняли ставку халіфа.
Битва розпочалася з фронтального удару першої лінії християн, але замість опору, авангард мусульманської армії вдався до втечі. Як пише марроканський історик того часу аль-Марракуши, через конфлікт з ан-Насіром, та велику заборгованість у платні, андалузці навіть не витягли мечів, та покидавши списи втікли з поля бою при першому ж контакті з ворогом. Християнське військо продовжило наступ. На правому фланзі, передовим загонам навіть вдалося дістатися ледь не до табору ан-Насіра, але контратака мусульман відкинула християнське військо назад. Деякі загони, не витримавши удару мусульман, вдалися до втечі, сіючи паніку навіть у рядах королівської кінноти. Аби втримати ситуацію під контролем, Альфонсо VIII посилає в бій другу і навіть третю лінію свого війська. Королівські загони особисто вступають в бій, прикриваючи найбільш вразливі ділянки фронту. Битва перейшла до запеклого ближнього бою, з періодичними наскоками кавалерії. Згідно з християнськими джерелами, бій був настільки щільним, що лучники не мали змоги стріляти, аби не зачепити власні війська.
На полі бою склалася патова ситуація — жодна зі сторін не могла взяти гору і невідомо, чим би все закінчилося, якби не сміливий маневр короля Наварри Санчо VII. Щойно помітивши слабке місце в бойових порядках ворога, звиклі до гірської війни наварці здійснили потужну атаку під проводом свого короля, і прорвали ряди мусульман, наблизившись до ставки ан-Насіра. Побачивши християн в безпосередній близькості від табору, халіф разом із найближчім оточенням втік з поля бою. В той самий час королівська кіннота потужною атакою прориває ворожу лінію ще в кількох місцях. Моральний шок, поєднаний із потужною атакою королівської кавалерії зломив дух мусульманського війська, і воно почало панічний відступ. Останніми, хто чинив супротив, була особиста гвардія халіфа та загони так званої Чорної гвардії скованих ціпами рабів-нубійців, які не маючи змоги втекти стояли на смерть під ударами важкої християнської кавалерії, загинувши майже в повному складі. Вирішальна битва Реконкісти завершилася на користь християн.
Точна кількість втрат у цій битві нам не відома, але припускається, що християнське військо втратило близько двох тисяч чоловік, в той час, як військо ан-Насіра втратило віл 5 до 15 тисяч чоловік, більшість з яких загинула під час панічної втечі. Сам халіф, втік до міста Баеза, з нього до Сивільї, а згодом взагалі полишив Іспанію. Невдовзі він зрікся престолу на користь свого малолітнього сина і 25 грудня 1213 року, помер.
Епоха мусульманського домінування на Піренеях добігала кінця.
Продовження Реконкісти
Перемога при Навас-де-Толоса стала соломинкою, що переломила хребет верблюда. Крім того, подальшій швидкій експансії християн сприяв розпад держави Альмохадів, підкошеної ще й династичними конфліктами. 1217 року Кастилія і Леон об'єднуються під короною Фернандо III та трохи більше ніж за пів століття більша частина південної Іспанії була захоплена християнами. Були захоплені Мурсія, Картахена, Аліканте, Севілья. Впала колишня мусульманська столиця Кордова, а родюча долина Гвадалквівіру знову перейшла під контроль християн. За ці здобутки 1671 року Фернандо III був канонізований католицькою церквою. Деякі із завойованих територій Фердинанд залишив під владою мусульманських правителів – своїх васалів, але його син Альфонсо X розгромив і їх, залишивши в руках мусульман лише королівство Гранаду, яке юридично з 1238 було васалом Кастилії, хоча реально зберігало незалежність.
Реконкіста супроводжувалася християнізацією завойованих областей, активним церковним будівництвом та перейменуванням, хоча нерідко траплялися випадки запозичення елементів архітектурної естетики ісламського світу. Собори в Толедо та Севільї звели на фундаменті колишніх мечетей. Мусульманський спадок знищувався або повторно використовувався, як у Хаені, де були надбудовані великі мусульманські лазні XI століття. Ну а найвідомішою мечеттю, що стала християнським собором, є знаменита Мескіта в Кордобі. Збудована у VIII столітті на місці вестготської церкви, ця споруда є однією з найвидатніших пам'яток часів мусульманського правління в Іспанії. Зводилися і нові храми. Починаючи з XIII століття архітектурі панував готичний стиль. Визначною спадщиною цього періоду залишається кафедральний собор Леона. Крім того, в цей час були створені чудові зразки перехідного романо-готичного стилю, такі як монастир Санта-Марія-ла-Реаль в Агілар-де-Кампоо у Північній Кастилії.
За наказом Альфонсо X почали писати офіційну історичну хроніку кастильською мовою. Це був не лише внесок у розвиток культури як засобу вираження національної самосвідомості, а й політичний інструмент, який прославляв перемоги короля над мусульманами. Альфонсо опікувався астрономією та іншими науками, склав велику збірку законів Сьєте Партідас (Siete Partidas), а також намагався зробити кастильську мову офіційною мовою юриспруденції та адміністрації і наказав перекласти на неї Старий Завіт. Крім того, кастильською мовою були перекладені деякі арабські твори, а через інтенсивний лінгвістичний обмін, багато арабських слів увійшли до кастильської мови.
В 1230-х роках, король Арагона Хайме I Завойовник захоплює Балеарські острови - Майорку, Менорку та Ібіцу, а також підкорює королівство Валенсія, та розгортає військові дії в Мурсії. Португальці просунулися на південь, щоби завоювати Алгарве. Реконкіста добігала кінця і настав час звернути увагу на внутрішні справи.
ДАЛІ БУДЕ…
Підпишись на Patreon: https://www.patreon.com/HistoriaSimplex
Альтернатива Патреону - Buy Me A Coffee: https://www.buymeacoffee.com/HistoriaSimplex
Підтримати автора також можна за реквізитами:
Monobank - 4441 1144 2125 6510
Privat - 4149 4993 7233 4225
Ваша підтримка важлива, як ніколи! Але не забудьте підтримати ЗСУ ;)))
