Як поліг козак в бою, заплакала люба,
Пурхнув янгол із небес, взяв його за чуба,
І підняв на небеса, й всадовив до столу,
Де сиділи козаки Божого престолу.
Побратими налили братчику чарчину,
Дали сала, і хильнули всі за Україну.
«Що то, браття, за отаман на чільному місці?
В нас чарки по сотні грам, а у нього – двісті!»
«Та то ж, брате, сам Господь на своїм престолі!
То йому молились ми за Вкраїни волю!»
Піднімається Господь, вуса обтирає,
Підкликає козаків й міцно обіймає.
«Багатьох я бачив тут – святих та сумлінних –
Та немає, грішні діти, вам у герці рівних!
Та не бачила земля відважніших воїв!
Не жахались так нікого ті, хто лихо коїв!
Тож гуляйте, козаки, пийте й веселіться –
А тоді ідіть до раю – добряче проспіться!»
Тож і пили козаки, плакали й співали,
Батьків, діток і коханих й край свій пригадали.
Як прокинулись нарешті – в пеклі опинились!
Стоять, чухають макітри – може все наснилось?
Чи привиділася нам Бога обіцянка?
Чи не схибив був Господь, бо міцна слив’янка?
Роззирнулись, та й спіймали сажотруса-чорта
На перерві із шматком київського торту.
Чорт злякався, підскочив, рохнув і вдавився,
Роздивився козаків – в усмішці розплився.
Кажуть чорту козаки – мовляв, кажи, потворо!
Де ті кУщі і Петро, і небесні хОри?
Де ворота золоті й лірники-ангЕли?
Де наїдки і питвО, і бандур капели?
Що ви, хлопці! – каже чорт. – Нудно у раЄві!
Тільки спи собі й жирій – зроблять все лакеї!
Краще будем на роботі весело горіти!
Нумо, браття, помагайте нам руSSню варити!
