Автори: МИХАЙЛО КРИГЕЛЬ, ОЛЬГА КИРИЛЕНКО, ДМИТРО ЛАРІН
"Київ – війна".
Так називають поїзд, який щоранку о 6:42 виїжджає зі столиці до прифронтового Краматорська.
Для його цивільних пасажирів Крам – майже передова. Для військових, які їдуть сюди з "нуля", – глибокий тил. Так сьогодні працює теорія відносності.
Прильоти тут часто передують сиренам – складно виявити ракету С-300, що летить на коротку відстань.
Попри сирени сім-вісім разів на добу, Краматорськ – місто гедонізму й любові. Точніше – жаги до життя.
Після кількох днів або тижнів у висічених посадках, сирих бліндажах і підвалах, військові намагаються вирватися до Краму хоча б на кілька годин.
Змінити картинку. Замовити в ресторані кальян, з'їсти вареники, піцу чи пасту з лососем, випити імбирний лате чи молочний коктейль. За 25 кілометрів від фронту молочні коктейлі особливо смачні. Але що більш важливо – вони тут в принципі є.
Відчуття від перебування в Крамі найкраще описує твіт одного з військових, зроблений цієї весни:
"Секс – це, звісно, добре, але чи пробували ви після обстрілів у Бахмуті заїхати в тихий нічний Краматорськ?".
Краматорськ – це про безалкогольне фраголіно в супермаркеті "Чудо". Продаж алкоголю заборонений, а купувати на побачення з коханими, які приїдуть потягом "Київ – війна", щось та й треба.
Звісно, як і скрізь, існує чорний ринок, де можна купити не лише алкоголь, а, здається, і ядерну зброю – але це вже питання часу, якого немає.
Це місто-текст, по якому рясно розкидані метафори, гіперболи і ще бозна-що. Було б бажання помічати і зчитувати. Наприклад, будівлю центрального торгового центру дотепер прикрашає вивіска "Арбат". За кількасот метрів від неї, на площі Миру, метрова дірка після прильоту й посічена плитка – вітання від "дітей Арбату".
У місцевих зоомагазинах завжди черги. Їх утворюють військові, яким треба нагодувати всіх котів і собак, що прибилися до позицій. Чотирилапим потрібно їсти, а військовим – про когось піклуватися.
Світлофори в цьому місті здаються чимось зайвим. Кожен третій військовий пікап оминає їх згідно зі своїми особистими правилами дорожнього руху й виключеннями з них.
У Краматорську, як і скрізь на війні, з нами відбуваються найгірші речі й найкращі люди – про них цей текст.
Як і де військові проживають години і дні квазі-мирного життя після тижнів і місяців боїв.
Чим живе місто, яке стало прикордонням між безумовним фронтом і умовним тилом.
Що спільного між легендарним кафе "У Ріка" з фільму "Касабланка" і зруйнованим російською ракетою рестораном "Ria Pizza", до якого в Краматорську вели всі шляхи – у репортажі "Української правди".
Женя плюс Женя
Багажні полиці поїзда "Київ – Краматорськ" – місце, де зустрічаються мир і війна. Наплічники військових, різнокольорові валізи на коліщатках, вічні сумки-баули в клітинку, пакети з АТБ. Нібито усі разом, і маршрут один для всіх, але в кожного своє місце і своя історія.
42-річна Женя примощує на полиці ящик із полуницею та черешнею. Окрім рідкісного для цього потяга багажу, її виділяють сліди помаранчевої та блакитної фарби на обличчі. У дорозі вона розфарбовує картину за номерами – "Соняшники" Ван Гога.
Женя їде в Краматорськ із Німеччини, щоб втретє за майже півтора року великої війни побачити свого чоловіка.
У безпечності поїздки її остаточно переконали краматорські комунальники. У новинах вона побачила, що в місті висаджують дуби, петунії та герані на мільйон гривень.
– Я подумала: "Люди там квіти висаджують, а я що, їхати боюсь?", – пригадує жінка.
На відміну від мера Краматорська, в чоловіка Жені немає можливості поїхати до родини за кордон навіть на кілька днів. Як і немає шансів у дні приїзду дружини взяти відпустку.
Але навіть кілька днів у орендованій квартирі біля коханого, який не відходить від моніторів, Жені буде достатньо.
– Усі ці місяці ми з'єднувалися по відео й велику частину часу просто мовчали, – розповідає вона. – Я ріжу вінегрет, він собі клацає по клавіатурі (мене дуже заспокоює це клацання), а потім ми перекидаємося парою фраз.
Зі своїм чоловіком, на той момент "мажористим програмістом", як описує його Женя, вона познайомилася вісім років тому на сайті знайомств. Восени 2022-го під час його десятиденної відпустки вони нарешті розписалися у Львові.
Чоловіка Жені також звати Женя. На наступний день після приїзду дружини ми зустрічаємося в його улюбленій краматорській кав'ярні N, де готують флетвайт і банановий пудинг.
Після 24 лютого "мажористий програміст" Женя став бійцем ТРО, потім оператором ПЗРК, аналітиком і врешті – офіцером розвідки. Пройшов Київщину, Харківщину, нині працює тут, на Донеччині.
До цього відрядження він жодного разу не був на сході й уявляв його чимось зі світу кіберпанків – труби, дим, люди в протигазах.
– А тут виявилося насправді дуже здорово, – каже Женя. – Це найживіше місто України, в якому я був.
– Ми навіть обговорювали варіант пожити тут після війни, – долучається до розмови його дружина.
Окрім флетвайту й пудингу, ознакою живості Крама він вважає швидкість і якість ремонту доріг – їх місцеві комунальники латають незалежно від того, у який бік посувається фронт.
В Краматорську він почувається героєм гемінгвеївського роману "Прощавай, зброє", який прочитав у окопі на Харківщині. Каже, однаково там не було чого робити, окрім як читати.
– Єдина відмінність – у Крамі ніхто не бухає, – уточнює Євген. – Скажімо так: не так, як у Гемінгвея. У нього ж там по кабаках, красиво, з душею.
У списку його улюблених локацій Крама є місце для "Ria Pizza". Втім, згадку цього закладу називає дуже неоригінальною. Адже туди ходили всі. Неможливо жити в Крамі й оминути "Ria".
За свої неповні чотири дні в Краматорську Женя так і не зафарбувала всі цифри на "Соняшниках". На щастя, у неї не було на це часу. Попри наступ навколо Бахмута, її чоловік зміг виділити час для неї – для них.
Так Краматорськ дозволяє втамувати жагу до життя не лише військовим, а й цивільним.
Дім, до якого не звикаєш
На відміну від розвідника Жені, який тільки під час великої війни відкрив для себе Краматорськ, для двох інших наших героїв це місто було або з часом стало домом.
У 23-річного Артура, який нині служить бойовим медиком, тут квартира, школа, де він закінчив дев'ять класів, і бабуся із запасом закруток у підвалі.
Минулого літа, коли росіяни стояли вже неподалік Слов'янська й Краматорська, вона навідріз відмовилася виїжджати. Щоб підгодовувати онука та його побратимів.
Це про довіру до ЗСУ.
Артур призначає нам зустріч у тій самій кав'ярні, що і Женя. Приходить на неї в цивільному одязі – майже гавайській сорочці – і замовляє собі молочний коктейль.
Якби не тривога на восьмій хвилині нашої розмови з Артуром, то атмосфера навколо нагадувала б сієсту мирного часу в приморських містечках.
Краматорськ початку 2000-х Артур описує як лампове, спекотне і запорошене місто.
Краматорськ 2014-го порівнює з фільмом-бойовиком: виходиш на балкон свого будинку, який розташований біля аеродрому, і спостерігаєш за трасувальними кулями.
Краматорськ після 2019-го називає "прикольним" – з хорошими дорогами, відреставрованою площею Миру і тисячами студентів, які евакуювалися сюди слідом за вишами з Донецька.
Краматорськ 24-го лютого 2022 року став типовим українським містом з чергою до військкомату. Це вже не 2014-й, коли місцеві руками зупиняли українські бронетранспортери.
– Я думаю, що більшість зрозуміла: якщо тут сьогодні не буде українських військових, то завтра в тебе почнуть красти унітази, – каже Артур.
Він не називає Краматорськ містом військових. Думає або вірить, що воно лишилося таким, яким було до 24-го лютого. Тільки з новими травмами.
Одна з таких травм має назву – "Rіа". 27 липня Артур вийшов із цього закладу за 40 хвилин до прильоту ракети, а повернувся – уже на його руїни. Дістав із машини медичний рюкзак і пішов надавати людям допомогу.
Вечеряти в той день у "Ria" міг і Олександр Мєзін з 93-ої бригади "Холодний Яр". Якби його допізна не затримали на службі.
Олександр – саме та людина, яка їздить у Краматорськ, щоб змінити картинку перед очима. За 4G, супермаркетом і пастою з лососем, яку він замовляє під час зустрічі з нами.
– Ти відпрошуєшся в командира з'їздити в місто й на пару годин відгороджуєш себе від війни, – пояснює Олександр. – Ось, подивіться, я теж гражданський!
Олександр не був "гражданським" уже дев'ять років. Він пішов на війну в 25, зараз йому 34. Кожне прифронтове місто, окрім пилу й військових, пахне йому домом.
Правда, домом, до якого не звикаєш – і таке буває. Бо завтра, наступного тижня чи місяця ти знову звідси поїдеш.
Наразі таким місцем для нього є сусідня з Краматорськом Дружківка.
– Топчиком прифронтових міст у нас була Волноваха, ми називали її Волновегас, – ділиться Олександр. – Це настільки маленьке місто, що йдеш, гуляєш, оп – і ти уже за містом! Там до війни жило 15 тисяч людей, а потім 35 тисяч військових приїхало, уявляєте? Стіл у кафешці треба було замовляти за три дні.
Найближчу нині до фронту Костянтинівку він називає "тортугою" – місцем, де пірати спускають награбовані гроші на "жінок, наркотики і машини". Свою Дружківку – санаторієм, де нічого не відбувається.
– З розваг у Дружківці – вийти ввечері на пагорб, подивитися, куди ракети падають, – сміється Олександр.
Краматорськ у своєму особистому рейтингу він посуває ближче до Волновахи – адже навіть у найгірші часи тут була вода, світло, супермаркети і дівчата на вулицях. Усе те, що робить тебе "гражданським" – хоча б на кілька годин.
"Касабланка" по-краматорськи
Головний герой голлівудського фільму "Касабланка" – власник кафе "У Ріка". Шляхетний цинік, мужній, як ковбой Мальборо, сумний, як граф Монте-Крісто, і загадковий, як Атос із "Трьох мушкетерів".
Його кафе – місце, де застряглі між війною й миром люди намагаються повернути життю подобу нормальності. Обговорюють новини й грандіозні життєві плани на найближчі три години, їдять, п'ють, фліртують, сваряться й домовляються.
У Краматорську теж є таке місце-магніт, де перетиналися всі герої цього тексту. Кожного з них пов'язує з ним щось своє.
Для розвідника Жені це було місце обідів і вечерь. Бойовому медику Артуру тут одного разу зламали ніс.
Після прильоту російського "Іскандера" 27 червня від "Rіа Pizza" залишилися руїни, табличка "Closed" і посуд з неторканими закусками, які приготували в той день для банкету в підвалі.
13 людей загинули під завалами, з них троє дітей.
Тарілки з нарізкою вціліли. Як тобі, Насіме Талебе, така крихкість, антикрихкість і чорні лебеді на ім'я "Іскандер"?
Навпроти того, що лишилося від кафе, припаркована машина. В ній сидить сивий чоловік і дивиться в одну точку, причому ця точка, здається, не зовні, а всередині нього. Він виглядає так, як може виглядати людина між четвертим і п'ятим похороном за день. Це один із власників "Ria Pizza" – 66-річний Юрій Гут.
Останньою з працівників ресторану, загиблих під завалами, того дня ховали 24-річну Зоряну Бакєєву.
– Заходимо у хвіртку, стоїть труна, – розповідає Юрій. – Нас зустрічає батько Зоряни. Каже: "Трагічні обличчя залиште за порогом. Ви можете нас не зрозуміти, але просто робіть те, що ми просимо. Ми ховаємо тіло, а Зоряна над нами, вона все бачить. Посміхайтесь". Поруч мати Зоряни – теж з усмішкою згадує доньку. Цей похорон змусив нас усіх посміхатися.
Майже 12 років тому "Rіа Pizza" з'явилося в Краматорську завдяки розлученню Юрія Гута. Потрібно було десь харчуватися, і він вирішив, що найкращий спосіб уникнути виразки шлунку – відкрити власне кафе. Над назвою довго думали, поки не придумали слово-перевертень від "піцерія" – "Rіа Pizza". Вирішили, що, по-перше, це красиво, по-друге, теж красиво, бо латиницею.
Локацію для кафе в Краматорську обрали в самому центрі – "намолену". За радянських часів тут був головний ресторан міста. Щоб туди потрапити, треба було на вході сунути "трояка" вишибайлові.
Відкривалися вічність тому – в грудні 2011-го, за два тижні до Нового року.
– На вулиці було 20 градусів морозу. А ми запалили камін, на тепло потягнулися люди, i згодом вся молодь міста тусувалася у нас.
На тепло зліталися не лише прихильники смачної їжі, затишку та безкоштовного інтернету.
– Одного разу заходжу й бачу біля каміну навпочіпки сидять три мужички у верхньому одязі. Я підійшов і ввічливо кажу: "Хлопці, у нас не прийнято у верхньому одязі. І навпочіпки не треба, ось столики вільні". Вони зняли куртки, присіли. Я дивлюсь, а в залі три "групи підтримки". На взводі. Починаю розуміти, що тут у них "стрілка".
Ці троє поспілкувалися, поїли, зібралися йти. Підходить до мене перший, подає руку, каже, я такий-то, злодій у законі, тільки-но "відкинувся" із зони, дякую, ми до вас ще приїжджатимемо.
В одній із "груп підтримки" був Ігор Шпортюк на прізвисько "Шкрок". Кримінальний авторитет 1990-х, півжиття відсидів. Після тієї пам'ятної стрілки він підійшов до Гута і сказав: "Леонідовичу, спасибі, всім так сподобалося".
Досвід спілкування з кримінальними авторитетами згодився Гуту в 2014-му. Коли Краматорськ контролювали бойовики "ДНР", йому зателефонував адміністратор кафе: "Юрію Леонідовичу, мене зараз будуть розстрілювати".
– Гіркіна не було, але інші їхні "вожді" сиділи на літньому майданчику. Замовили алкоголь, їм не дали, вони схопилися за зброю. Я матом: "Ви ж самі оголосили сухий закон у місті!". Вони: "Хто оголосив? Нехай переоголосить, що у вас можна. Спекотно, треба освіжитися". Я кажу: "Так не буде. Або алкоголь у всіх, або ні в кого. А якщо знову прийдете до нас зі зброєю, ми зачиняємося". Незабаром після цього я поїхав у Бердянськ і повернувся, вже коли їх вигнали з Краматорська.
Вісім років по тому Юрій до останнього сподівався, що великої війни вдасться уникнути. Хоча все свідчило про протилежне.
За 5 днів до 24-го лютого 2022-го Юрію зателефонувала офіціантка і попередила, що якийсь незнайомець цікавиться ним.
– Дивлюся запис із відеокамер, заходить міцної статури чоловік у плащі. І перед тим, як говорити з офіціанткою, швидко натягує на обличчя ковідну маску, хоча на той час маски в нас уже ніхто не носив.
Російські ДРГ були скрізь. Вони шукали відомих в місті людей, щоб схилити їх до співпраці. Якщо не вдасться домовитися, викрали б когось із членів сім'ї, і людина зробила би усе, що вони хочуть.
Наступного ранку Гут вивіз дружину і п'ятирічного сина до Буковелю. Два дні каталися на лижах, а на третій почалася велика війна.
Кафе продовжувало працювати – закрилися тільки після прильоту "Точки-У" на залізничний вокзал 8-го квітня 2022-го. Через кілька місяців відкрили ресторан з такою самою назвою в Києві неподалік від станції метро "Дружба народів", щоб своїм співробітникам дати роботу на новому місці.
А у вересні повернулися до Краматорська.
Найбільший факап за час роботи, за словами Гута, трапився за місяць до прильоту "Іскандера".
В "Rіа" обідав посол Франції в супроводі місцевих чиновників. Серед іншого, напекли млинців. З м'ясом і солодких, які мали прикрасити свіжою малиною та полуницею. Але щось пішло не так, і ягоди виклали на млинці з м'ясом. Ввічливий француз не подав виду, що його здивувала сувора краматорська кухня. Згодом, щоправда, Гута стали діставати місцеві чиновники – скандал, "Як ви могли!".
– Наш управляючий Артур намагався комусь дзвонити, просити вибачення, – згадує Гут. – Я йому тоді сказав: "Спокійно, не метушись. Буває. Всі на нервах – прифронтове місто".
28-річний Артур Титорук загинув під руїнами "Rіа".
Загинув і інший герой розповідей Гута – краматорський кримінальний авторитет "Шкрок". Після 24 лютого 2022-го він хотів записатися до ЗСУ, але в військкоматі йому відмовили через судимості.
– Я порадив йому звернутися до "Моджахеда", колишнього бійця батальйону "Торнадо". Той допоміг Ігорю потрапити на фронт. Я йому амуніцію купував, усе, що потрібно було.
21 листопада 2022-го в Краматорську поховали солдата Ігоря Шпортюка, який загинув біля села Максимівка на Миколаївщині.
– Він рятував пораненого, той вижив, а Ігоря розірвало пострілом із міномета, – каже Гут.
В ім'я державної таємниці
Клянуся, я загиблих не рахуватиму
Не рахуватиму до нестями
І до кінця війни
(Насправді я починала – збилась)
Ці рядки 7 травня 2022-го написала Вікторія Амеліна.
27 червня 2023-го вона була в "Ria" під час ракетного удару – і за кілька днів померла в лікарні від поранення.
Вогонь, заряджай, вогонь
Впевненіше за інші види бізнесу сьогодні у Краматорську почуваються квітковий, який тримається на плаву завдяки поїзду "Київ – війна", і похоронний. Квіти для побачень і все для поховання.
Кладовищ у Краматорську три. У день нашого приїзду на найвіддаленішому від центру, де ховають військових, прощаються з двома захисниками. 50-річним Сергієм Кожановим і 28-річним Денисом Павловим, які загинули наприкінці червня.
Дві закриті домовини. З невеликої колонки, що виглядає з кишені нацгвардійця з церемоніального підрозділу, грає спочатку гімн України, а за ним – "Пливе кача".
Один із побратимів Сергія Кожанова розповідає УП, що на початку року їхній батальйон розбили під Авдіївкою, тепер вони воюють на Бахмутському напрямку.
– Ми з Сергієм з перших днів разом, – підбирає слова він. – Дуже добра людина, завжди на позитиві, навіть після поранення. Важко. Вибачте.
Між "Ще не вмерла…" і "Пливе кача..." на кладовищі лунають кілька десятків слів: "Прапор до воїна Дениса кроком руш!", "Ірино Олександрівно, від імені президента просимо прийняти прапор…", "Вогонь, заряджай, вогонь".
Після останніх слів четверо нацгвардійців майже синхронно вистрілюють з автоматів у повітря. Траурні залпи. Бах, бах, бах.
Ніхто навколо не лякається пострілів, навіть птахи звикли.
В обличчя б'є навідліг гарячий вітер. Робимо найбезглуздіше, що можемо зробити – йдемо між рядами могил і перераховуємо їх. По 11 у ряду. 4 заповнених ряди і ще 6 в останньому – заповненому наполовину. Усього – 48 могил плюс дві сьогоднішні, ще не засипані, з гірками землі навколо.
Першим скидає кілька грудок землі у свіжі могили священник. Грудки стукають по домовинах – один із найжахливіших звуків у світі.
Але якби хтось попросив описати військове кладовище чи ділянку для військових поховань, то головним звуком був би інший – шелест атласних прапорів над могилами.
Державні, бригадні, прапори УПА – вони шелестять в кожному українському місті.
П'ятдесят могил. П'ятдесят прапорів над ними. Далі, за щойно засипаними могилами, – поросле бур'яном поле, яке швидко перетворюється на цвинтар.
Смерть відвойовує у життя метр за метром.
***
"Зіграй це знову, Семе!" – найвідоміша фраза з фільму "Касабланка". Піаніста з кафе "У Ріка" просять повторити мелодію, з якою в героїв пов'язані романтичні спогади.
У 34-річного фронтмена краматорського гурту "Quiz Music Band" Вартана Вартанова багато чого пов'язано з "Rіа Pizza". Сюди він приходив студентом. Тут зробив пропозицію майбутній дружині. Тут із 2018-го майже щотижня грав. Востаннє – 18.02.2022.
Музиканти люблять вухами. Вартан згадує звуки, з якими асоціюється у нього рідне місто. У дитинстві це були звуки заводів. Потім шум фонтанів. З 24 лютого минулого року – сирени.
Просимо його назвати музичну візитівку Краматорська – першу пісню, що спадає на думку.
– "Paradise City" гурту "Guns N' Roses", – миттєво відповідає Вартанов. – Не питайте чому, я не знаю.
Ми не питаємо, бо знаємо відповідь.
Рефрен "Paradise City":
"Відведи мене до райського міста,
Де трава зелена та дівчата красиві,
Відведи мене додому, будь ласка".
… За кілька кілометрів від кладовища, де шелестять атласні прапори над могилами, у міському парку катаються на скейтбордах краматорські підлітки.
Сваряться і миряться Женя й Женя, згадуючи, як це буває у справжньому подружньому житті.
Замовляє в ресторані пасту Олександр, аби на кілька годин відчути себе "гражданським", уже не в "Rіа".
У полях під Краматорськом квітнуть соняшники – не гірші за вангогівські.
Поїзд "Війна – Київ" прибуває на десяту колію.
Жага до життя відвойовує у смерті метр за метром.
Ольга Кириленко, Михайло Кригель, Дмитро Ларін