Зазвичай під супергероїкою мають на увазі світи Marvel та DC, або щось дуже схоже на них. Сьогоднішній пацієнт вирішив відкинути майже всі відомі кліше, перевернути жанр якщо не з ніг на голову, то хоча би одягнути різні шкарпетки, розірвати на шматки супергероїські труси, взяти підручник з хімії за 11 клас і додати кров. Дуже багато крові. І іноді біль. Зовсім трошки.
The Zombie Knight Saga — це книга в жанрі супергероїки (про який постійно забуваєш і який більше для виду), що розповідає про величезний світ Елега, яким ходять могутні слуги — люди, яких майже неможливо вбити і за спиною котрих літають загадкові женці.
Автор George M. Frost і, як завжди від авторів, що живуть на RoyalRoad та у себе в особистих блогах, ніякої інформації, окрім імені, про нього не існує — попри те, що серія живе вже дванадцять років.
Майже забув: українською, звичайно, твору немає, і тому я читав англійською — мова в книзі відносно проста.
Персонажі і відсутність загадки
Головна особливість історії після оригінального сетингу — це персонажі. Вони дивують не тільки своєю кількістю (десятки і десятки), але і проробленністю: від обличчя майже кожного персонажа ми дізнаємося шматочок історії, кожен має свій характер, внутрішній/зовнішній конфлікт, мотивацію, кожен хоч сильно, хоч трохи, але впливає на сюжет, інших персонажів, і так далі, і тому подібне — це настільки об'ємна тема в книзі, що по ній можна дисертацію написати.
Але є одна проблема: вони занадто академічні. За десятки годин читання, за сотнями тисяч слів, за ознайомленням з кожним з персонажів ти починаєш відчувати щось не те. Ось наче все ідеально, рівень проробленості на такому рівні, на якому 99,99% світів навіть близько не валялися. І тут тебе пробиває блискавка розуміння, ламаючи весь цей квартет.
Книга настільки занурюється в історію кожного персонажа, настільки глибоко копає, що ти усвідомлюєш — персонажам немає що тобі дати. Вони не можуть здивувати своєю поведінкою, ти знаєш, що вони можуть зробити, що ні, для чого вони роблять певні дії, і навпаки. Їх реакція передбачувана, їх дії та мотивації чисті, як на долоні — вони як відкрита книга, яку чи перечитуєш кожен рік і можеш переказати її по літерам.
Звичайно, є винятки і їх багато: в історію постійно підкидуються все нові і нові фігури і часто ти навіть приблизно не розумієш, чого вони хочуть — іноді навіть після пояснення. Але проблема в тому, що ти вже знаєш, що ти дізнаєшся: в усіх подробицях і з усіма деталями. Це може бути як в наступній главі або через десятки глав і декілька арок, але результат ти вже знаєш — відкрита книга, в якій записано все.
Сетинг та екшн
Історія відбувається на планеті Елег — близький технологічно до Землі світ, охоплений нескінченними війнами, конфліктами та отрутою монархізму. Причина всього цього проста: в світі існують слуги/серванти — ті самі супергерої з різноманітними здібностями та, як додатковий бонус, суперсилою (або суперпотужністю?), здатністю виліковуватися від будь-яких ран та ще цілий список речей, які я не хочу спойлерити. Як не складно здогадатися, живуть вони не мирним життям, медитуючи в горах.
Серванти (хоч і не завжди) — це ходячи машини по знищенню всього живого, які не страждають від бід старості і проводять своє довге життя в боротьбі. Боротьба у всіх різна: хтось займається геноцидом людства; інші борються з першими; хтось підтримує баланс, займаючи нейтральну позицію; хтось просто хоче жити спокійне життя; дехто намагається заромансити кровожерливу хімеру. Сил в книзі дійсно багато, як і персонажів. Як і деталей всесвіту, лорних історій, пояснень, як працюють здібності і багато чого іншого — сенсу заглиблюватися в це не бачу, бо, по-перше, це спойлери, а по-друге, цього в історії занадто багато, а це не переказ лору.
Підхід до суперздібностей в книзі цікавий: замість того, щоби балансувати між «Ну, він вміє літати, бо, НУ, СУКА, Я ТАК ЗАХОТІВ, ОК?» та «Але ось цей персонаж з'їв книжку по хімії, тому він вміє кидатися вогнем» майже всі сили мають чітке пояснення, принцип роботи і беруться у людей не просто так — а через женців, які ці здібності дають по своїй волі. Ніяких напівмагічних речей, як здатність керувати комахами чи бачити майбутнє, майже немає. Все пояснюється через хімію — від здатності літати та викликати блискавки до можливості знищувати фізичні об'єкти в просторі-часі. Хоча і в цьому є свої виключення: як, наприклад, аномалії, природа сил яких логіки не підлягає. Й ще сила «душі», якою виправдовують багато незрозумілих речей, але хай буде.
З одного боку це створює обмеження для екшену — як це, пупєргероїка і без перонажів, які не кидаються на один з одного з голими руками, знищуючи цілі будівлі та стріляючи лазером? І це дійсно так: здібностей в книзі хоч і багато, але з часом ти починаєш розуміти їхню логіку і що вони не дуже різноманітні. Але, на диво, в творі не просто цікаві бої, в яких в 99% випадках поєднуються сили одразу декількох слуг, їх ще і багато. Всі постійно б'ються один з одним і кожен бій показує щось нове, нову тактику, новий варіант використання здібностей, хитрощі і так далі. Екшоній доволі пророблений, як і з точки зору сюжетного підґрунтя, так і з технічної сторони — хоча іноді його настільки багато, що хочеться поскоріше дочитати та перейти безпосередньо до сюжету.
Сюжетіум
В центрі твору — Гектор Гуфі, неповнолітній хлопець, який на початку книги... Вбиває себе. Не дуже жорстоко, не дуже романтично і він сам не може сказати, чому саме. Але факт стався, Гектор вмер і замість смерті отримує другий шанс — шанс стати кимось, шанс побороти незакінчену самотність.
Хоч на початку сюжет будується навколо головного героя, його життю в школі, боротьбі зі злодіями і книга ну дуже вдає, що це звичайна супергероїка просто з особливим сетінгом, твір кривавим молотом ламає весь цей фасад і від супергероїки залишається лише скелет і вона розширюється: що в ширину, що в глибину. Часто Гектор відходить на другий чи навіть третій план що за рівнем уваги, що по рівню цікавості.
І тут є певні моменти. По-перше, світ книги такий, що для того, щоб стати сильним, треба бути... Старим. І на фоні всіх інших персонажей Гектор виглядає слабким, часто плутається під ногами в боях і виступає просто +1 кріпом. Роялей йому на початку не дають — ніяких суперсил, лише трохи сюжетної броні та удачі, але в один момент події книги розширюються: від побиття бандитів в підворотні і поступово до бойових дій між двома-трьома великими силами. І тут починаються роялі. Не сильні, не рівня «Я йшов по вулиці і мені на голову впав меч вбивці світів», але десь поряд. То РАПТОМ у сором'язливого Гектора з'являються яйця брехати в обличчя одному з найнебезпечніших слуг в світі, то він випадково падає і отримує за це здібність, якою може змінити хід будь-якої війни. Все це пояснюється, у цього є підґрунтя, але виглядає дивно. Склалося враження, що автор загнав себе в рамки світу, де без роялей або абсурдних таймскіпів головний герой дуже швидко стане ще одним трупом на полі бою і намагався спочатку вирулювати без них, але здався і тут "посипалося".
Про сюжет книги сказати щось... Складно. Хоча і наче є інтриги, є зради, є загадки і тобі часто дійсно хочеться швидше прочитати главу, що би дізнатися «А шо там цей персонаж робить, га?!», але є відчуття, що він ні про що. Персонажі біжуть з місця до місця, пливуть по потоку сюжету і це веде тільки до ще більшої біготні. І ще він дуже повільний. Не з точки зору динаміки — динаміка якраз такі є і велика, хоча і ламається іноді на глави-перестрілки діалогами з ціллю розповісти ДУЖЕ ВАЖЛИВИЙ ЛОР. Повільний він з точки зору швидкості. Поки Гектор піде туди, потім сюди, поки ті персонажі витратять главу на потриндіти, поки роздупляться, що робити і що відбувається, проходить дуже багато тексту. Через те, що нам показують події від обличчя одразу декількох персонажів, кожна подія розтягується в декілька разів — іноді це зроблено, щоб розвинути окрему від основної арку, а іноді... Це нікуди не веде і немає ніякого сенсу.
Склалося враження, що лор книги створений не для розкриття сюжету, а навпаки: сюжет створений для розкриття лору. І це виглядає... Так собі.
І, як не дивно, у цього є пояснення: автор. Він не збирається завершувати історію. У нього немає (або не було до недавнього часу) плану її завершення. В своєму блозі він написав, що не планує завершувати серію і світ саги настільки великий, що він може розповісти про нього ще дуже багато. Тобто, всі події книжки не мають особливого сенсу, бо ведуть вони ні до чого. І через це складно співпереживати героям, складно читати лор, слідкувати за сюжетом — бо це все марно. Бо буде ще. А коли закінчиться — ще більше. Ось так от.
Висновки?
Попри все вищезгадане, книжку цікаво читати. Тобі цікаво дізнатися, що буде далі, тобі цікаво дізнаватися про лор — навіть якщо його пояснюють через великі діалоги від ходячої енциклопедії. Екшоній цікавий і не часто повторюється. Серед десятків перонажей ти знайдеш того, хто зачепить тебе. І ще: книга безкоштовна. Просто йдеш на сайт автора і читаєш — поки у автора не настав ще один хіатус, сторінки виходять кожен день.
Вердикт: зрозуміло, чому книжку читають. Зрозуміло, чому вона настільки маловідома в порівнянні з умовним «Worm» або з сотнею інших історій на подібну тематику. Чи варто з нею знайомитися? Якщо хочете побачити свіжий погляд на супергероїку, яка набагато ближче до епічного фентезі, ніж до «Marvel», відповідь — так.
