12 липня 1899р. Сьогодні Петра і Павла і так як ти Павло, то не мож було сьогодні не написати тобі. Знаю, що ти майже вимагав від мене відповіді швидше і дивувався моєму мовчанню. Знаю, що чекав в напрузі, але я сідав декілька раз за перо і чорнило і кожного, кожного разу получалась якась каша і не пойми що, я не хотів тобі відсилати то, що нічого не прояснить, а ще більше запутає. Та й я сам і А.Федорівна були якимись не такими, були подібними до погоди в горах, ми часто мінялись, і настроєм і характером, так що я сам собі був не зрозумілий, себе я не завжди міг пояснити і впізнати, а що робилось з нею бідолашкою… Вона стала заручницею ситуації і там де появляюсь я, там завжди якісь труднощі виникають у інших, хоч я дуже стараюсь щоб цього не було. Так сталось і тепер. Бо я вчора взнав, що Анна Федорівна, майже точно взнав, що ця бідна жінка, добавила собі ще нещастя в тому, що полюбила мене знов, як колись. А може вона і не розлюбляла мене ніколи, а тільки зуміла переконати себе ніби вона розлюбила і забула. Що ж до мене, то я і сам не знаю, люблю я її чи це тільки страсть, а не любов. Крадені води солодкі. Але я не хочу її красти.
Я вирішив, що завтра моя доля вирішиться і я буду говорити з нею про наше майбутнє. Бачу як ти смієшся з мене коли це читаєш, так як ти відразу попереджав мене що з цього вийде дешевий пошлий роман, а я тебе переконував що А.Федорівна чиста як ангел. І я теж, коли біля неї. Бо не можливо взнати її і залишитись після цього колишнім. Я раніше і не підозрював як швидко можуть мінятись думки. Як швидко одні почуття заміняються іншими. Як швидко невинна дружба з заміжньою жінкою може вирости в спокусу для мене і муку для неї. Бо любов якою вона мене любить не та любов що шукає взаємності, не та страстна любов що шукає заборонених насолод, а любов її мучить найперше її ж. Вона намагається її погасити в собі але нічого не виходить, тоді вона намагається її приховати, але я ж бачу як вона протяжним задумливим поглядом дивиться на мене, а потім різко відвертається, ніби згадуючи свого чоловіка або дочку. Як вона міняється біля мене і хоче показати радість, коли вона сумна, хоче показати що вона життєрадісні і бадьора, коли по ній видно що вона ніч не спала і може й не одну. Як в один день вона зі мною надзвичайно тиха і ніжна, а вже другого дня стає грубою і холодною, ніби цим намагається приховати свою вчорашню ніжність. Я замічаю як вона з чоловіком своїм, без моєї присутності, поводиться формально дружелюбно і холодно, а як тільки появляюсь я, тут же поправляє йому на ньому його одяг, чи заігрує з ним, або ласкається. Все для того щоб доказати мені, а особливо самій собі, що вона його ще любить. Вона одного разу, на моє питання чи любить його, відповіла - “скоріше поважаю”. А потім, колись сама підмітила, у іншій нашій розмові,- що повагу спеціально вигадали, щоб нею затулити те пусте місце де повинна бути любов. Вона мені не признавалась і тому ти можеш мої спостереження за нею пояснити як такі, які я собі накрутив сам в своїй уяві, щоб самому собі видати бажане за дійсне. Але це не так і ось чому.
Пам’ятаєш її доньку Єлизавету і мою племінницю Юлю. Обоє вони ворогували вже пару років. Обоє були самотніми і не мали подружок. Я пробував примирити їх, але і далі одна штовхала іншу, а та називала її куркою. Але ніщо так не примиряє людей як спільне горе, і самотність їхня стала причиною їхньої дружби. Все таки мені вдалось їх помирити і тепер вони ходять постійно тримаючись за руку. А деколи ночують одна в одної.
Юля вчора під строжайшим секретом, розповіла мені що Єлизавета знайшла щоденник своєї мами і прочитала, як та ходила сповідатись священнику за грішні думки і помисли в адрес одного чоловіка. Чоловік цей не був названий по імені, але там ще писалось що вона ніколи не опуститься до такого, в один день, а в інші дні вона писала як їй тяжко все приховувати і не думати про нього. Писала що бувають дні коли вона не думає за того чоловіка, і їй тоді легко і весело, але буває що він насниться їй або випадково побачить його, чи заговорить і потім кілька днів, щоб не робила, бачить його біля себе і в такі часи їй здається що якби він зараз, тут же, запропунував їй бігти, лишити чоловіка і дитину, то вона навіть не знає, чи дала б йому ляпаса чи взяла за руку. А скоріше за все дала б ляпаса, і тут же втекла з ним. Саме через такі думки вона ходила сповідатись, але не в нашу сільську церкву, а в якийсь монастир за кілометрів 50 звідси. Єлизавета радилась з Юлею і питалась її чи це часом не можу бути я, тим чоловіком. Юля схитрила і сказала що навряд чи я, а потім сказала що не гарно підглядати за мамою і в її кімнаті шарити по шуфлядах, коли тої нема дома. Негарно в першу чергу тому, що вона точно не поклала щоденник мамин у попереднє положення і ще зробила там бардак, і мама, коли повернеться, зрозуміє що хтось там лазив і читав її щоденник без її дозволу. І як же буде твоїй мамі,- говорила Юля до Єлизавети,- як же буде твоїй мамі коли їй і так важко, а тепер ще буде й стидно. Єлизавета розплакалась і просила не говорити про це і забути. Але Юля під строгим секретом розказала все мені в той же день. Я ж в свою чергу тоже схитрив і сказав, що А.Федорівна завжди мріяла стати письменницею і можливо вона пише перший свій роман, але не у формі розповіді як зазвичай, а у формі чийогось щоденника. Я старався говорити переконливо і не зацікавлено, якби роздумував в слух, але здається Юля не повірила і ще більше, після моїх таких доводів, переконалась що цей чоловік, описаний в щоденнику, це я.
Я вчора цілу ніч не спав, цілу ніч я був щасливий і встривожений, але сьогодні зранку розум мій похолоднішав і я старався не розкисати в мріях, а визначити що мені робити далі. Я вирішив сьогодні, і моїм рішенням я повністю задоволений і твердий в ньому. Завтра я піду до А. Федорівни, скажу що все догадуюсь, скажу що все знаю, скажу що і в мені теж такого роду почуття, і скажу що далі так не можна. Що ми дорослі люди і маєм вирішити як поступити в цій ситуації максимально обережно.
