Листи божевільного. Лист 8. Передостанній.
Та, яка говорила що “такі справи не вирішуються бігством “ сама ж і втекла. І як я міг не догадатись про її підлий план. Чоловік її постійно пропадав в відрядженні закордоном, в якомусь містечку біля Гданська. Вона ще колись промовилась, що б хотіла побувати біля моря, і деколи подумувала щоб жити там, але відразу очі її сльозились і в горлі раптово й боляче стискало, від самої думки лиш, що вона не зможе грабати листя у своєму саду і стригти кущі своїх гортензій.
Цей тиждень їй був потрібен щоб організувати поїздку. Чоловік її уже днів десять знаходився біля Гданська. І щоб я нічого не запідозрив, вона заборонила мені приходити до неї.
А коли я прийшов, то в хаті уже заселились квартиранти, якісь родичі якоїсь її знайомої. Вони трохи здивовано розглядали мене і повідомили, що А.Федорівна і дочка її Єлизавета поїхали закордон, втім новий адрес їх чи то не знають, чи то обіцялись не розголошувати, тому точного місця не знають, а вони тут оселяються на умовах оренди з правом, в майбутньому, викупу.
Декілька днів вона була мені ненависна. За цю втечу. За таку підлу втечу. Всі жінки мені здавались вродженими брехачками і інтригантками. А деколи бувало, коли я заспокоювався, то навіть на диво собі,- жалів її, бо догадувався, що ж мала б відчувати вона, коли, в нашій юності, я теж поїхав і не приїхав, хоч був майже заручений із нею. Деколи я відчував якусь справедливість у теперішньому моєму горі. Але це швидко проходило і знову вона мені здавалась найпідлішою жінкою в усій історії людства. Її погляд, слова і посмішки викликали в мене якусь злобу змішану з відразою.
В деякі моменти я знову заспокоювався і навіть почав думати, що вона втекла, поїхала звідси через самопожертву. Самопожертву заради мене. Щоб не їхав я, щоб я не впав знов у минулі грішки, а вона знала що тут мені добре, то вона взяла на себе всі можливі ризики, негаразди і проблеми, пов’язані з переїздом.
Деколи, особливо по вечорах, коли я сидів на лавці, готуючись йти спати, то сидячи так, дивлячись як сонце потрохи опускається і розливає жовто-рожеву фарбу по небу, здавалось що десь там, з другої сторони сонця, сидить вона, опершись своїми смуглими худими руками на підвіконник, думає про свої гортензії, сад, дім і заливається тихими сльозами, оглядаючись щоб цього не бачив чоловік чи дочка. А виплакавшись, витерши очі, тут же говорить їм як тут чудово, і як вона жаліє, що не переїхала сюди швидше.
В такі моменти її образ в моїй душі ніби знову набуває того колишнього високого і майже святого стану, але і це швидко проходило і я знову в думках своїх звинувачував її в підлому, жорстокому поступку. І знов її слова, манери і посмішки, мені здаються сповненими якогось прихованого лукавства і егоїзму, якого я раніше не помічав.
Лишень одну коротку записку вона повважала за потрібне залишити мені. А було це так,- декілька тижнів перед її від’їздом тітка моя, порадившись з своїм чоловіком,- найняли кухарку. Родина моя, в якій я зара живу, як я казав колись, багато працює, тримає невелику ферму, і тепер не тільки найняла додаткових робітників, ай кухарку, щоб їх всіх нагодувати, так як тітка уже не справляється. Кухарку цю, порадила моїй тітці сама А.Федорівна. Це якась її давня знайома з якою вони колись, бувши студентками, співали в церковному хорі в якомусь приході. Кухарка ця, справді готує набагато смачніше ніж моя тітка і А.Федорівна, але це найневродливіша жінка яку тільки могла створити природа. В житті не бачив більш не красивої жінки. Сама вона худа як таранька. Років тридцяти і на підборідді має величезну бородавку, з якої стирчать три здоровенні волоски. Коли я з нею розмовляю, то чомусь завжди не свідомо дивлюсь на цю бородавку з волосками і кожного разу вона мені здається більшою. Над тою бородавкою величезний ( більший від мого ) скривлений в право орлиний ніс, а з боку теж анітрохи не менші клаповухі вуха, при чому одне посаджене нижче другого.
Коли вона починає говорити я половини слів не розумію, так як вона не вимовляє з чверть алфавіту. Вона ще дівиця і судячи з її вроджених природних даних, дівицею й зостанеться на все своє життя.
Так ось, в той день, коли я дізнався про втечу А.Федорівни, в хаті де я живу, мене з перестрашеним виглядом лиця і тремтячими пальцями перестріла, а точніше вже підкараулила і чекала ця кухарка і вручила мені записку. Як я міг догадатись по її нерозбірливій мові, що А.Федорівна її попросила вручити мені записку під строгим секретом від посторонніх. Перший раз я подивився своїм оком на Аделаїду Андріївну не з відразою, а з якоюсь дружньою приязню. Після цієї події, у знак вдяності, я навіть вивчив її ім’я- Аделаїда. В житті я ще не чув дурнішого імені. Хіба можна назвати свою дитину, свою дочку - Аделаїда ?!
Записка, передана мені, була написана, як мені здалось поспішно. Була коротка і без сентиментів, а то й навіть написана холодно. В записці цій вона не пояснювала причину свого поступку, погрожувала не шукати її, не писати їй і взагалі дати їй спокій. В середині записки вона, ніби набагато мудріша від мене, і старша, на років двісті, вчила мене жити і застережувала від дурних поступків “ на які я ще здатен “ і які, на її переконання “ ще гніздяться в моїй душі “. Потім виражала надію, що я проживу остаток свого життя добре,в тихій душевній радості, в щасті і здоровї.
В самому кінці записки вона написала, що можливо ще колись повернеться сюди, чи на якийсь час, чи може й на постійно, що хату свою і маєток вони з чоловіком продавати ще не згодились, що можливо вона колись повернеться, але це може бути лише, і тільки лише, за деяких умов, про які вона мені “нізащо не скаже “ і за умови, що я одружусь на комусь, обзаведусь дітьми, а вона дізнається про те і про те що я не був замічений в низьких, аморальних і постидних поступках, як деякі чоловіки. Потім вона писала що розуміє, що в нашому селі, тай і в окрузі нема підходящих кандидатур щоб скласти мені пару. Що вона не раз думала і перебирала в голові не тільки дівчат і молодих вдовиць в окрузі, а й з своїх близьких і дальніх і родичів і знайомих, і нікого на превиликий жаль її, не змогла найти. Писала що вона розуміє що тут “глуш і дира “ і женитись мені буде вкрай складно, але це головна умова, виконання якої прямо може вплинути на її приїзд сюди.
В самому кінці записки вона уточняла, і підкреслювала, що вона не обіцяє приїхати сюди щойно я одружусь, а тільки стверджує, що є така ймовірність. Що після мого одруженні може і не приїхати. Що зрештою, одружуватись я повинен для себе, а не для неї. І що вона зовсім не зобов’язується приїхати як тільки я женюсь на комусь. Вона наголошувала, що вона не може бути зв’язана цими своїми словами, виявляла надію що я її слова буду трактувати правильно, нагадувала що вона вільна і залишитись там де опинилась, і вільна і повернутись назад у село, але що якщо би я женився, то це б суттєво збільшувало шанси її повернення, збільшувало шанси, але не гарантувало !
Спочатку друг мій, коли я заспокоївся, я положив собі на серце щоби то не стало, вженитись ! І чим по скорше. Але з часом і через деякі спроби й виходи на деяких людей і знайомства, я зрозумів що нема на кому, так як всі або уже одружені, або заручені, або ще тільки 15-літнього віку. Надія моя на скоре весілля з кимось вмерла.
Але на диво собі я зрадів цьому. Мені навіть стало дивно, як я міг опуститись до такої думки, що одружуватись на комусь, щоб лиш Анну тільки бачити і чути. Мені стало дивно, як я опустився до такого. Я ніколи каблуком не був і цього разу наміру стати не маю. Якщо вона виставляє мені такий майже ультиматуми, то тим гірше для неї, то нехай знає, що я за нею бігати не буду, якщо втекла - то і хай сидить там і нюхає своє море. А я заради неї нічого робити не збираюсь ! Розмріялась… - “якщо ви хочете, щоб ми дружили, вам неодмінно треба стати чоловіком сімейним”. Потрібна мені триста років така дружба, коли тебе обманюють і втікають. Спеціально тепер не женюсь ні на кому, лиш би їй відомстити. Кухарка ця, Аделаїда Андріївна, точно їй доповідати буде про мій сімейний статус. Будуть проходити тижні, місяці… А. Федорівна вже і не рада буде що мені такий підлий ультиматум поставила, буде питати там нашу кухарку, ну що наш Іван Сергійович ? Має уже когось ? Немає… Холостий… Тоді А. Федорівна буде сльози глотати і чекати і благати щоб я одружився, щоб вона змогла до дому приїхати. Та вона там в тому Гданську і пів року не пробуде. Вона в житті ніде не їздила і сама себе жартома називала “ доморощеною “, “диванною” і “парниковою”.
А коли не витримає і приїде в наше село ,то я цю її записочку прибережу… і як приїде я їй тут же і пред’явлю і скажу, ну що гордячка, надломилась, зламалась, я ж то не женився, а ти взяла і приперлась… Забирайся тепер туда звідки припхалась !
