Розділ 2
Наступні два дні промайнули в приємних домашніх клопотах, що зігрівали душу. Вероніка ніби намагалася надолужити весь той час, який провела далеко від дому. Вони з мамою без упину готували, наводили лад у кімнатах, перебирали старі речі й говорили, говорили про все на світі. Липке, гнітюче відчуття, що переслідувало Вероніку в Києві, майже розчинилося в ароматі маминих пирогів і теплі добре натопленої хати. Світ здавався міцним і непорушним.
Увечері двадцять третього лютого вони сиділи на кухні. За вікном завивав холодний лютневий вітер, а на столі парував запашний чай, заварений із липовим цвітом. Наталія Олександрівна, надягнувши окуляри, повільно гортала свіже глянцеве портфоліо доньки, яке та привезла зі зйомок.
Мама зупинилася на одній зі сторінок і завмерла, уважно розглядаючи світлину. На фото Вероніка стояла по пояс у прозорій морській воді на тлі темного прибережного каміння. На ній були лише вільна біла сорочка, що намокла й облягла тіло, та плавки. Сонцезахисні окуляри трохи сповзли на кінчик носа, а в погляді, спрямованому просто в об'єктив, читалася абсолютна, дика впевненість у власній привабливості. Вона була неймовірно, сліпуче вродливою.
Наталія Олександрівна довго дивилася на фотографію. Потім із захопленням перевела погляд на доньку й усміхнулася.
— Гарна ж ти, бешкетнице... Господи, яка ж ти красива. Куди тільки хлопці дивляться?
Дівчина тихо засміялася, зробивши ковток чаю.
— Ліворуч дивляться! Та й узагалі зараз мені не до них.
Мама зітхнула, обережно закрила журнал і відклала його вбік. Її погляд став серйозним, по-материнськи теплим. Вона лагідно накрила долоню доньки своєю.
— Вероніко... Це все добре. Контракти, журнали... Але ж краса не вічна. Послухай мене, повернися до медицини. Йди вчитися на лікаря. У тебе ж талант, ти коледж із відзнакою закінчила, руки золоті, людей тонко відчуваєш.
Вероніка зітхнула, м'яко вивільняючи руку. Ця розмова виникала вже далеко не вперше.
— Мамо, ну який із мене лікар? Ти ж сама знаєш, скільки зараз заробляють медики в лікарнях. На ті копійки не те що квартиру в Києві — себе прогодувати важко. А моделінг дає мені опору. Я хочу міцно стояти на ногах.
Наталія Олександрівна не відступала. Вона дивилася на доньку з такою любов'ю й наполегливістю, проти яких у Вероніки ніколи не було захисту.
— Опора в тебе вже є, доню. Що б не сталося у світі, лікар завжди потрібен. Пообіцяй, що хоча б подумаєш.
Вероніка подивилася у вікно, де в темряві шуміли сосни, потім перевела погляд на м'які зморшки навколо маминих очей. Усередині ворухнулося дивне відчуття: мама ж має рацію, уся ця метушня з подіумами й справді вже починала потроху згасати в її душі. Піддавшись маминій наполегливості, вона зрештою здалася.
— Гаразд. Обіцяю. Дай мені два, максимум три роки. Назбираю грошей, створю собі фінансову подушку безпеки й піду вчитися на лікаря. Домовилися?
Наталія Олександрівна задоволено кивнула й усміхнулася з полегшенням.
— От і домовилися. Потім ще й лікуватимеш мене.
Вероніка всміхнулася.
— Авжеж.
Ближче до півночі Вероніка стелила собі постіль на вузькому дивані у вітальні. Сон не приходив. Напруження, що дрімало десь у глибині всі ці два дні, знову почало нагадувати про себе. Серце билося нерівно, ніби марно гонячи кров жилами.
Вона покрутилася з боку на бік, скинула ковдру, підвелася й босоніж, намагаючись не скрипіти мостинами, пройшла до маминої спальні.
Наталія Олександрівна спала чутливо, але зараз дихала рівно, притулившись щокою до подушки. У тьмяному світлі нічника її обличчя здавалося напрочуд спокійним і беззахисним. Вероніка завмерла біля дверного одвірка. Раптом згадалося дитинство: як вона сама так само спала на цьому дивані, захворівши, а мама годинами сиділа поруч, вдивляючись у темряву й оберігаючи її сон.
Тяжко зітхнувши, Вероніка повернулася до вітальні. Забравшись під ковдру, вона згорнулася калачиком. Очі нарешті стали важкими, і дівчина поринула в глибокий, глухий сон.
За вікном і далі шумів вітер.
Десь далеко гавкав собака.
До світанку залишалося менше п'яти годин.
Розділ 3
Забувшись у глибокому, тривожному сні, Вероніка навіть не здогадувалася, що саме цієї миті, за сотні кілометрів від їхньої затишної оселі, одна-єдина людина ухвалювала рішення, яке назавжди зруйнує життя мільйонів і принесе смерть, біль та спустошення на українську землю.
У передсвітанковій морозній темряві, поки Козаровичі спали під посвист поліського вітру, світові інформаційні агентства вже здригнулися від екстреного звернення. У холодному світлі телевізійних студій пролунали слова, що стали смертним вироком для колишнього світу:
«...Мною принято решение о проведении специальной военной операции. Ее цель — защита людей, которые на протяжении восьми лет подвергаются издевательствам, геноциду со стороны киевского режима...»
Цей чужий, позбавлений емоцій голос відлічував фразу за фразою, запускаючи маховик колосальної трагедії.
За лічені хвилини перші ракети перетнули державний кордон. Тишу української ночі розірвав глухий гуркіт. Десь далеко, на самому краї неба, спалахнув зловісно-багряний колір, а шибки старого батьківського будинку ледь відчутно, але крижано для душі затремтіли.
Катастрофа почалася.
Розділ 4
24 лютого 2022 року
У передсвітанковій темряві, близько п'ятої ранку, Вероніку розбудив зовсім не будильник. Її вирвала зі сну дивна, важка, глуха вібрація, що ніби йшла з-під самої землі. Це ще не був оглушливий вибух десь поруч — радше далекий, низький, протяжний гуркіт, від якого ледь помітно, жалібно задрижали старі шибки у віконних рамах. Наче далеко за лісом прогримів перший весняний грім.
Вероніка миттєво розплющила очі. Сон зник в одну мить. Серце, яке ще напередодні билося нерівно, тепер шалено калатало в грудях, розганяючи по тілу липкий адреналін. Гавкіт сусідського собаки, що вночі здавався лінивим і заколисливим, тепер перетворився на розпачливе, захлинане виття. Йому в унісон, один за одним, почали підвивати пси по всьому селу.
Тремтячими пальцями Вероніка намацала й натягнула кофту. Босоніж вискочивши в темний коридор, вона ледь не зіткнулася з мамою. Наталія Олександрівна вже не спала. У своєму старому байковому халаті вона стояла біля вікна, що виходило в бік Гостомеля та Києва, і розгублено вдивлялася в передсвітанкову темряву. Там, на самому краї обрію, нічне небо забарвлювалося в рожево-багряний колір.
— Мамо... Що це? — пошепки запитала Вероніка.
Замість відповіді згори, просто над дахом їхнього будинку, пролунав наростаючий, оглушливий гуркіт гвинтів. Звук був настільки густим і потужним, що заклало вуха.
Піддавшись якомусь неусвідомленому пориву, вони обидві вибігли на ґанок, просто в ранковий мороз. У бляклому, ледь сірому небі, майже зачіпаючи верхівки вікових поліських сосен, один за одним летіли бойові гелікоптери. Вони йшли низько, хижо, з боку кордону, прямуючи вглиб країни. На мить Вероніка встигла розгледіти їхні темні силуети й чужі, зловісні червоні зірки на бортах. Усередині все стиснулося в тугий, крижаний клубок від остаточного, невідворотного усвідомлення того, що сталося.
Вони кинулися назад до будинку, до телевізора. Наталія Олександрівна тремтячими руками перемикала канали, доки на екрані не з'явився екстрений випуск новин. Рухомий рядок, розгублені обличчя ведучих, кадри з Києва й Харкова — очі відмовлялися вірити в те, що показував екран. Усе це здавалося моторошним, нереальним жахіттям.
Та черговий глухий, розкотистий вибух, від якого жалібно задзвеніла порцеляна в серванті, змусив повірити в реальність.
Війна була тут.
На їхньому подвір'ї.
На їхній землі.
https://booknet.ua/book/dvst-metrv-do-zhittya-b456087
