Багато людей живуть так, ніби в них буде ще одне життя.
Колись потім вони поїдуть у гори. Колись потім побачать світ. Колись потім почнуть жити так, як їм насправді хочеться.
Я теж так жив. Довго.
Пам’ятаю, як одного разу запитав маму про літак. Не справжній — іграшковий. Але для мене тоді різниці не було.
— А коли виросту, можна мені буде літати?
— Та відчепись, — сказала мама. — Дався тобі той літак.
Я насупився і забився в найтемніший куток.
Цілу ніч мені снився літак.
Наче заводжу його, а він вимахує крилами, злітає високо-високо, а потім знову опускається вниз. І я несу його додому, ставлю на стіл. І тільки поставив — прокидаюсь.
Стіл порожній.
Я відразу заплющував очі — щоб додивитись. Але день вже починався, і літак не повертався.
Відтоді я щовечора охоче лягав у постіль. Бо сподівався.
Минали роки. Літак нікуди не зникав — просто ставав іншим.
То була мандрівка, яку відкладав. Справа, яку не починав. Життя, яке чекало за рогом — колись потім, коли вирішаться всі пункти зі списку.
Я ходив навшпиньках навколо власних бажань. Щоб не сів пиріг. Щоб не образити когось. Щоб не вийти за межі того, що дозволено.
Врешті вирішив, що залишився єдиний шлях — захворіти. Або втомитись так, щоб вже не було сил відкладати.
Одного ранку прокинувся і довго дивився в стелю.
Стіл був порожній. Як завжди.
Але цього разу я не заплющив очі.
Встав. Підійшов до вікна. Десь далеко над дахами летів маленький літак — справжній, не іграшковий. Повільно і впевнено.
І я зрозумів просту річ.
Літак не прийде уві сні. І список не скінчиться ніколи. І ще одного життя — не буде.
Є тільки це. Оце ранкове вікно. Оцей порожній стіл.
І те, що я вирішу з ним зробити сьогодні.
