З усіх домашніх страхів вона найбільше боялася одного почути від себе правду.
Правда жила в ній, як дід Стратон біля річки. Вискакувала не вчасно, вимахувала чимось важким і кричала в саму середину грудей, так, що хотілося втекти і більше не повертатись.
За віщо так вона й досі не знала. Вона ж нічого поганого не робила. Не скаржилась на життя і не вимагала неймовірного, тягла мовчки, як і належить. Всі наші так тягли і вижили.
Чоловік сидів над своїми паперами. Вже третій вечір поспіль.
- Довго ще? - запитала вона від дверей.
-Це важливо, - відповів він, не підводячи голови. Це фундамент.
Вона не сперечалась. Дізнавшись наперед, що вечір знову буде його, пішла на кухню.
Там вона й варила свою «дичину». Мовчки, в собі. Усе, що набили за день: тривогу, втому, відкладені слова.
Вони жили так давно, що схема вже не потребувала слів.
Він переживає кризу, а вона рятує. Він піднімається, а вона сподівається. Лизнули трохи, вдихнули повітря, потім знову по колу.
Вона трусилась над цією схемою, як дід Стратон над своїм качуром - єдиним, якого дістав десь здалеку і беріг понад усе. Навіть коли вже було ясно: качур давно не той.
Одного вечора вона сіла навпроти.
- Я хочу тебе спитати щось важливе.
Він нарешті підняв очі.
Якщо через три роки нічого не зміниться, ти хочеш таке життя?
Він розкрив рота і закрив.
Ти втомилась, сказав він врешті.
Еге, погодилась вона. Але це не про ту втому.
Вона дивилась на нього спокійно. Залігши в собі, вона довго прицілювалась і нарешті вистрілила, ні, не в нього, а в стару схему.
Я зараз розв’язую два завдання, сказала вона.
Твоє і своє, а сили є лише на одне.
Він мовчав.
Це не кінець любові, це кінець старої моделі.
За вікном було темно, десь гуло моє місто, моє село, і моє Монако.
І раптом вона зрозуміла, вона більше не хоче вискакувати з хати з ціпком на власне життя.
Вона хоче до річки, на той піщаний берег, де давно не була.
