Історії, що лікують: казкотерапія для чайників

Як письменниця я давно цікавилась методом казкотерапії. Врешті-решт, кому б не хотілося писати історії, які допоможуть комусь загоїти душевну рану? Історії, що виступають провідником, промінчиком світла для тих, хто загруз в болоті пітьми... Що ж, мої руки дійшли до того, аби провести тиждень в Google Академії та підшукати цікаві статті та посібники до цього підходу. Я все ще вивчаю цей підхід, тому зосереджусь на базі для письменників.

Нагадую, що на Друкарні є авторка Таня, яка спеціалізується на казкотерапії та присвячує цій темі свої довгочити, навіть публікує тут свої авторські казки. Якщо вам цікава ця тема - рекомендую✨

Таня

Студенка-психологиня, люблю каву та котиків :3

drukarnia.com.ua

Визначення і походження казкотерапії

Отож, що таке казкотерапія? Я запитала це в людей, які ні бельмеса не знають про цей підхід, і отримала досить таки цікаві відповіді:

Казкотерапія - це психологічний метод, що використовує казкову форму для інтеграції особистості, розвитку творчих здібностей, розширення свідомості, удосконалення взаємодії з довколишнім світом. Звучить красиво й ледь не чарівно, правда?

Але, як це часто стається з панацеєю, насправді не така вона вже й панацея. Незважаючи на те, що метод історій у психотерапії використовувався давно (в гештальт-терапії, психодрамі, транзакційному аналізі, гіпнотерапії тощо), казкотерапію як напрям можна зустріти переважно лише в науковому просторі пострадянських країн. На англомовних ресурсах запит “fairy tale therapy” переважно видає перекладені на англійську статті та посібники авторства пострадянських психологів. Попахує вегетосудинною дистонією, чи не так?..

Засновницею комплексної казкотерапії є науковиця Тетяна Зінкевич-Євстингєєва, яку я до недавніх пір впевнено вважала росіянкою, - усі її блоги та сторінки на наукових ресурсах вказують лише її регалії як директорки Санкт-Петербурзького інституту казкотерапії, закінчення Лєнінградського гасударствєннава університету тощо. Але ні - в одній-єдиній статті про казкотерапію я натрапила на інформацію, що народилася ця жіночка в Дніпрі, а отже “казкотерапія - це український напрям🥰”. Не знаю, наскільки це можна вважати виправданням, враховуючи, що Т. Зінкевич-Євстингєєва співпрацює з Міносвітою РФ, розвиває російську психологічну науку і взагалі ніде не вказує про своє українське коріння. Але якщо комусь одного факту народження в Дніпрі достатньо, аби не кенселити весь напрям через це - йой най буде.

(під час фінального пошуку інфи на іншому ресурсі я знайшла відомості, що вона з Лєнінграду, і, враховуючи всю її кар’єру, я схильна вірити саме цій інформації. Можливо, автор статті, що написав про Дніпро, хотів якось очистити корені казкотерапії в очах вкраїнчиків. Або ж він мав на увазі річку)

Отож, враховуючи таке неоднозначне коріння казкотерапії та її прив’язаність до пострадянського наукового простору, давайте з акуратністю підійдемо до цього напряму та розберемо, у чому ж він полягає та що наше шановне письменницьке товариство може з нього почерпнути.

Три обличчя казкотерапії.

В основному сучасна казкотерапія має три застосування - діагностичне, профілактичне і психологічний вплив, - які в посібнику Л. Магдисюк “Казкотерапія в психологічному консультуванні дітей та дорослих” чомусь названі обличчями. Чому обличчями? Чиїми обличчями? Ніхто не дізнається.

Себто, казкотерапію застосовують для того, аби: [1]

• провести проективну діагностику, описати цілісну картину особистості, її проблемні і ресурсні елементи;

• провести психокорекцію, розвинути креативність для розширення спектру альтернативних рішень;

• провести психологічне консультування та психотерапію, зцілити за допомогою казки.

Казку може писати як клієнт, так і психотерапевт. В першому випадку написана казка розглядається як дзеркало внутрішніх проблем та переживань клієнта, стану його ресурсності та прогресу. Наприклад, клієнт може не завершити казку, а залишити її посередині експозиції. Або ж в кінці казки головний герой трагічно помирає. Завдання психотерапевта - правильно проінтерпретувати начинку цієї казки, з врахуванням особистості клієнта.

В випадку ж, коли казку створює психотерапевт, це робиться вже з метою психокорекції чи психотерапії. За основу психотерапевтичної чи психокорекційної казки береться наступний алгоритм:
1) Чітко визначити проблему, яку слід вирішити;
2) Підібрати можливі шляхи подолання цієї проблеми в реальному житті;
3) Втілити в характері головного героя казки ті риси, страхи чи комплекси, яких треба позбутися;
4) У процесі розгортання сюжету головний герой має вирішити свою проблему через шляхи, що прямо чи метафорично є схожими на реально можливі способи подолання проблеми.

У цей момент більшість шановного письменницького товариства може скрикнути: “Так подібний елемент є в усіх історіях про зцілення!”. І шановне товариство буде правим: це схожий елемент, і мудрий письменник/письменниця писатиме подібні історії з попереднім врахуванням кроків, які варто зробити в реальному житті людям з певною проблемою. Відповідно, може виникнути питання, а чому власне казкотерапія… казкотерапія?

Чому саме казка?

Чому ж заради такої мети обрали саме казку? Чому не романи, чому не фентезі, чому не мультики, врешті-решт? Хіба для роботи з дорослими людьми не варто було б використовувати більш “дорослі” та серйозні жанри? Дорослій людині може бути нецікаво читати казку і це може сприйматися ним як образа його зрілості?

Plot armor - це плюс, а не мінус?

Що ж, почнемо з останнього. У дійсно психологічно зрілої людини (а не тої, що активно акцентує увагу оточення на своїй дорослості) немає абсолютно ніяких проблем з тим, аби прослухати казку. Однією з властивостей казки є її абсолютна психологічна захищеність. Ми звикли, що не існує казок, в яких позитивний головний герой би програв, закінчив пригоди невдачею, втратив усе. З ним може відбуватися що завгодно, геть аж до смерті. Але ми не лякаємось - адже ми знаємо, що зараз з’явиться жива вода, яка його оживить. Наше дитяче бажання читати чи дивитися казки якраз викликане ось цією несвідомою потребою в ресурсі “Все буде добре”. У казках добро завжди перемагає зло, а справедливість - торжествує.

Звичайні історії далеко не завжди здатні забезпечити таке відчуття захищеності. Навпаки, передбачуваність сюжету і очевидний для читача plot armor (“сюжетна броня”) в письменницькій спільноті вважається ознакою поганого сюжету. І це нормально - адже психологічний вплив звичайних історій суттєво відрізняється від того впливу, який чинить терапевтична казка. Вони опираються на зовсім різні механізми та очікують зовсім різних результатів. Врешті-решт, у терапевтичній казці не може відбуватися трагедії, не може ставатися чогось жахливого та моторошного, - це вбиває ефект захищеності, лякає нашу “внутрішню дитину” і може спричинити неабиякий регрес в терапії. Втім, у звичайних художніх творах через трагедію та жах можна показати щось дуже глибоке і значиме, а емоція страху та смутку, спричинена цими подіями, може бути провідником до нашого підсвідомого.

Що стосується провідників до підсвідомого… Розглянемо концепцію, яка припускає існування колективного несвідомого і є прямим провідником до нього.

Архетипи, метафори та алегорії

Поняття архетипу першим ввів Карл Юнґ (засновник аналітичної психології), розглядаючи це як або примітивні образи, або ідеальні форми, присутні в нашому колективному несвідомому. Вони здатні проявлятись у міфах, легендах, релігії, сновидіннях та мистецтві, так як є універсальні для всіх людей, мають символічні структури або образи, а тому здійснюють глибокий вплив на наші думки, почуття та поведінку.

Доказом існування архетипів є ті ж казки різних народів світу: незважаючи на дистанцію межи культурами, ми можемо спостерігати схожі архетипові образи в казках скандинавських, грецьких, японських, слов’янських, індійських та ін. Звісно, окремі архетипи можуть бути унікальні для конкретної культури. Наприклад, дослідниця Катерина Хоптинська виокремлює такі 8 основних українських архетипів: [3]

Звісно, це не єдина класифікація архетипів, яка існує - сторітелери та маркетологи точно знають про значно більшу кількість. Навіть сам Юнг визначав величезну кількість архетипів як в образах, так і в подіях, числах, ролях, системах особистості й т.д. [4] Тема надзвичайно обширна, тому я не розкриватиму її повністю і не розглядатиму критику цієї концепції (яка, безумовно, теж існує, як і критика самої ідеї ноосфери/колективного несвідомого). Натомість, я лише зазначу, що при створенні казки архетипи використовуються як готові моделі поведінки, про які наше підсвідоме уже знає і тому легко сприймає. Тому в казці неможлива ситуація з сюжетним поворотом, де “Мудрець” виявляється недостатньо мудрим, “Досліднику” може надоїсти дослідження світу, а “Герой” може стати злодієм. Казка - це гра уже існуючими “ляльками”, тоді як художня історія - це часто перекроєння “ляльок” на свій лад.

Архетипи - це не єдине, що застосовує казка для досягнення свого сугестивного ефекту. В ній активно використовуються метафори та алегорії, аби провести ненав’язливу аналогію між реальною життєвою проблемою та ситуацією в казці. Згадуємо байки, того ж Франківського “Лиса Микиту”, де через тваринний образ подавалися певні людські архетипові, стереотипні якості. До речі, ви знали, що “Лис Микита” був своєрідним політичним маніфестом та алюзією на тогочасний австро-угорський двіж, де самим Лисом виступали… українці?

Особливість метафоричності в тому, що це надає можливість людині самій визначати, на що робиться референс. Тобто, казки стають відкритими до інтерпретації, і там де одна людина в казочці про Колобка побачить загрозу виходу в дорослий світ, інша - побачить там чудову історію про людину, яка намагалася всіх надурити. І в цьому казки мають спільне з художніми історіями - там шановне письменницьке товариство теж намагається зробити усе, аби історія мала якомога більше способів інтерпретації, а отже - могла імпонувати якомога більшій кількості людей. Успішна історія - це та, до якої могли б повертатись через 5, 10 і навіть 20 років після прочитання, кожного разу знаходячи нові сенси.

Ріг психологічного достатку

І останнє, що робить казку чудовим інструментом для терапії - це її ресурсність. Так, ми знову зачіпаємо чергову галузь психології, розкривати яку в нас немає часу, але про розкриття якої ви можете попросити в коментарях під цим довгочитом. Якщо дуже коротко - казки достатньо очевидні й не очевидні водночас, аби підштовхнути людину до знаходження її внутрішніх сильних сторін, сил, які допоможуть їй рухатись вперед. Що це за сили? Що ж, класифікацій знову безліч, але, допустимо, дослідниця О. Штепа (яка за сумісництвом є моєю викладачкою і двічі - науковою керівницею ги) виокремлює такі інтерпретаційні види ресурсів: [5]

• впевненість в собі;

• доброта до людей;

• допомога іншим;

• успіх;

• любов;

• творчість;

• віра у добро;

• прагнення мудрості;

• робота над собою;

• самореалізація в професії;

• відповідальність;

І також три види ресурсів, що визначають уміння оперувати власними ресурсами:

• знання власних ресурсів;

• уміння оновлювати ресурси;

• уміння вміщувати ресурси.

Власне, О. Штепа визначає ресурс як когнітивний інструмент інтерпретації особистого досвіду, що уможливлює самозміни і зумовлює характер продуктивності особистості. Цебто, завдяки ресурсам ми буквально здатні інтерпретувати те, що ми пережили, таким чином, аби надалі ми могли самовдосконалюватись і залишатися самоефективними.

Кожен з перелічених ресурсів можна продемонструвати в самій казці, напряму чи метафорично. І те, що не дійшло б до людини, скажи ти їй прямо “Ти прагнеш до мудрості і це круто”, може дійти через своєрідний медіум - казку - де можна прямо побачити застосування цього ресурсу на практиці, як воно витягує персонажа з халепи та приводить до перемоги.

Висновок для шановного письменницького товариства

Окей, казкотерапія - це прикольно, але що якщо я хочу писати історії, які лікують, але не казки?

У цьому довгочиті я недарма розглядала різницю між казкою і художньою історією. Важливо розуміти, що казки в казкотерапії - це саме що інструмент, вони не зосереджені на тому, аби нести художню чи мистецьку цінність, їхня цінність - в тому, наскільки вони ефективні як психологічна допомога. В цьому питанні в авторів художніх історій розв’язані руки, їм не обов’язково думати про те, як би не нашкодити і не налякати зайвий раз читача. Вони не є частиною плану терапії, не мають обов’язково нести одну й ту саму заплановану реакцію, після якої стратегічно очікуються якісь слова психолога.

Художні історії можуть лікувати там, куди не досягає звичайна казка. Їм доступний значно ширший спектр емоцій, реакцій, подій, смислів, рішень. Задумайтеся над тим, яку проблему ви бажаєте підняти, - наприклад, депресія. Обов’язково дізнавайтесь більше про цю тему з наукових джерел, статтей тощо, - як виглядає шлях оздоровлення від депресії? Які проблеми можуть виникати в процесі цього шляху? Можна почитати рефлексії людей, які з таким стикнулись, або навіть поговорити з ними напряму, - ніколи не завадить погляд збоку. Чи можна підштовхнути до прогресу на якийсь з етапів з допомогою вашої історії? Якщо так, то як саме?

Для транслювання аудиторії кожного з цих етапів можна використовувати вищезгадані метафори, алегорії та акценти на ресурсах, що можуть знадобитись на цьому шляху. Звісно, додавайте своєрідну логіку для цих метафор - адже існуватимуть читачі, які не переживали через це, тому їм теж потрібне певне пояснення для того, що тут відбувається. Нехай для когось система магії буде метафорою на складові депресії, а для когось - просто прикольною системою магії.

Необхідно відразу оцінити ризики, які можуть виникнути при написанні та прочитанні вашої історії. Хто ваша аудиторія? Чи не несе ця історія ризику ретравматизації? Тут, на жаль, надто делікатні матерії, які треба розбирати на кожному прикладі окремо. Але при бажанні створювати історії, що лікують, потрібно розуміти ту відповідальність, яка лягає на плечі автора. Ні, це не гарантія, що читачу стане легше. Але це має бути гарантія, що читачу не стане гірше.

І, звісно, сам шлях проходження через певну проблему може демонструватися як і на другому плані (допустимо, це може бути арка персонажа), так і на першому, будучи центральним конфліктом всієї цієї історії. Але не варто рекламувати свій вже готовий твір як ліки від депресії - врешті-решт, люди бувають різними за рівнем навіюваності, вразливості та й просто інтенсивності їхньої проблеми. Комусь ваша історія дійсно може стати прозрінням, а для когось - просто “пошкребе поверхню”. Нехай ваша історія не стане для них розчаруванням, невиправданою панацеєю. І нехай це в жодному разі не стає розчаруванням для вас. Тому що, як ми знаємо, панацея від всього поганого існує лише ген у тих вигаданих світах, до яких ми зачаровано тягнемось, мов малі діти.