Оцю історію я почув уже дорослим — від одного чоловіка, що сидів зі мною на лавці в парку і гриз насіння з такою зосередженістю, наче то була найважливіша справа його життя. Він був невисокий, трохи сутулий, з руками, що звикли до роботи. І розповідав він про свого сина — Максима.
Максим змалку хотів писати книжки.
Не просто так — а великі, справжні, такі, щоб люди читали і плакали, і сміялися, і потім довго мовчали. Він це знав про себе так само певно, як знав, що сонце сходить на сході.
Але десь після двадцяти п’яти щось у ньому заглухло.
— Я дивився на нього, — казав той чоловік, лускаючи насінину, — і не впізнавав. Ходить по хаті, сяде — встане, візьме зошит — покладе. Схуд. Очі порожні стали.
Якось увечері батько не витримав. Сів навпроти і запитав напряму:
— Максиме, що з тобою діється?
Той довго мовчав. Потім:
— Тату, я не знаю, з чого починати. Я думаю про книжку — і одразу бачу все, що треба зробити. Треба вчитися, треба читати тисячу авторів, треба мати досвід, треба розуміти композицію, треба поїхати, пожити, побачити. А в мене нічого нема. Ні часу, ні грошей, ні потрібних знань. Я починаю — і розумію, що все не те. Що я пишу не так, не про те, не тими словами.
— І що ти робиш тоді?
— Закриваю зошит.
Батько помовчав. Почухав потилицю.
— А давно закриваєш?
— Рік, — відповів Максим. І щось у голосі його хруснуло, як суха гілка.
Вони сиділи мовчки. За вікном шуміла вулиця, десь гавкав собака. Батько думав. Він не був освіченою людиною — усе життя працював на заводі, книжок читав мало. Але він памятав, як сам колись навчався їздити на велосипеді.
— Максиме, — сказав він нарешті, — а ти можеш написати не книжку?
— Як це?
— Ну, не книжку. Просто щось. Оцей парк за вікном, наприклад. Або ту жінку, що щодня купує хліб у Вірки і завжди бере здачу монетами. Можеш написати про неї?
Максим подивився на батька.
— Це ж не серйозно.
— А хто сказав, що треба серйозно?
— Але я хочу написати щось важливе.
— Так напиши спочатку неважливе, — сказав батько просто. — Може, воно й виявиться важливим. А може, й ні. Яка різниця.
Максим хотів заперечити, але не знайшов слів. Батько встав, пішов на кухню, загримів чайником. А Максим узяв зошит. Просто так узяв, без рішень і намірів.
І написав про ту жінку з монетами.
Написав швидко, за двадцять хвилин, навіть не перечитав. Зошит залишив відкритим на столі — вперше за рік.
— І що? — запитав я того чоловіка в парку.
Він лусконув останню насінину, стрепенув долоню.
— А нічого особливого. Почав писати далі. Вже четвертий рік пише. Видав поки що невеличку збірку — тоненька така, я й не думав, що з паперу можна зробити щось таке гарне. Читав — і не вірив, що то мій Максим написав.
Він устав, засунув руки в кишені.
— Я так і не зрозумів, що тоді сталося. Може, просто треба було дозволити йому написати щось маленьке. Без цього всього — без величі, без правил. Просто написати, і все.
Він пішов. А я ще довго сидів на тій лавці і думав про жінку з монетами — яку я ніколи не бачив, але чомусь добре уявляв.
