Памʼятаєте заяву Арестовича, про 1,2 мільйона людей з ПТСР і кидки гранат під сусідські двері?
Прекрасне клеймо умовному мені: ти мені биканув, а я підірвав тобі квартиру. Звучить, правда? Хочеться дякувати, чи допомагати моїм хлопцям після такого? Повертайтесь живими, ага.
Я ніби розумію страх того недоумка. Оскільки весь його висер я жодного разу так і не подужав, то припускаю, що він намагався якось то аргументувати.
Але давай плавно повернемось до теми.
Книжка «Тактика Бою» вчить нас наступне.
90% особового складу цілком нормальні люди, з котрими можна працювати. 5% це «сірі» люди, на котрих потрібно звернути увагу й при належному вихованні вони поповнять ряди 90. Інші 5% це безнадійно потрачені люди, котрих вже не перевиховати, за якими потрібний посилений контроль, аби вони не наробили дурниць.
Це в жодному разі не погано, оскільки це дає змогу військовим з різним бекграундом можливість краще розбиратись в оточені, а командирам досвід керування різними людьми. Числа можуть дещо відрізнятись, залежно від підрозділу, але загальна картина така.
Тему суспільства я підіймати не планую, бо то складно і зміни ще не завершені. Я не політик, не соціолог, не магістр Йода аби в це заглиблюватись. Не сьогодні.
Поговоримо конкретно про індивідуальність.
Я би хотів сказати, що війна змінює людину на краще. Робить з боягуза сміливого, з брехуна чесного, з ідіота мудрого. Я чув такі історії, але не власні очі таких перетворень не бачив. Тому ніт, так не буде.
На війні видно хто є хто, а не хто як змінюється.
В голові виробляється певний фільтр. І є люди, котрі цей фільтр можуть не проходити. Просто так. І навіть якщо певні зміни є, то це хіба від необхідності адаптуватись.
До прикладу. Ти говориш менше, або менше пишеш. Речення вкладаєш в три слова. Можеш говорити тихіше, не чітко. Менше хочеш слухати того, що не вважаєш потрібним тобі. Буває й навпаки. Людина приїздить і хоче виговоритись, то закрий рот і чемно слухай. Значить ти в колі довіри. Однак ти стаєш прагматичніший, або цинічніший. Армійська машина вчить тебе не шукати логіку і не питати, чого так? Це потім переноситься на цивільне життя. Чого так? А яка різниця — працюємо з тим, як є.
Твоє почуття справедливості загострюється. Ти менш емоційний в стресових речах, але емоційніший в дрібницях. Ти можеш боятись гучних звуків. З часом менше, але до кінця цей страх не зникне.
Але це мілкі зміни. Вони можуть з часом зникнути. Якщо над ними працювати.
Тепер взяти конкретно наших котиків. Памʼятаємо статистику: 90/5/5. Тепер додаємо, що велика частина війська — люди освічені з середнім (як мінімум) рівнем достатку в цивільному житті. Тобто не кадирівські вівцейоби й не вагнерівська зекотня. Так, ті вбивати вміють і люблять. Але людьми то назвати важко.
Що ж до нас, то українські захисники можуть по праву вважатись однією з найрозумніших армій світу. І ось ця армія після повернення буде кидати під двері сусідам гранати. Серйозно?
А тепер правда. Війна змінює сприйняття і загострює емоційне ставлення до речей чи людей. Війна не перетворює розумного на дегенерата. І як війна не робить з боягуза сміливого — вона не зробить з адекватної людини маніяка вбивцю. Так, ПТСР ніхто не відміняв. Але і це не смертельний діагноз. Я не памʼятаю, хто сказав, але можу погодитись: війна загострить і посилить певні риси твого характеру. Як позитивні, так і негативні — не вгадаєш.
Але з нуля вона тебе не переліпить.
Тобто, воїн, ти — це все ще ти. Той самий, яким ти й був до. Просто трішки інший. Бо певний досвід не забувається.
