Вітаю. Ось і промайнула моя відпустка. На жаль, враження залишилися спірними. З однієї сторони, поспілкувався з молоддю на фестивалі. Помітно, як вони стараються підтримувати українську армію, багато перейшли на українську мову (місцями їм складно говорити, висловлюватися, але початок покладено). В подібні миті душа раділа, адже розумієш, що нове покоління точно розуміє - хто ворог, де він і що задля перемоги треба робити.
Серед молоді майже всі одноголосно підтримують Україну, стараються щось робити (деякі донатять часто, інші в благодійних фондах допомагають, треті створюють елементи екіпіровки, невеличкі дрони і так далі). Хто старається відгородитися від війни — майже не було.
Але потім після фестивалю сідаєш в громадський транспорт, де зустрічаєш більш старше покоління. Ось тут і починається те, від чого в мене, як в військовослужбовця, який на фронті, починає боліти серце та душа.
Колосальний негатив, постійні скарги на погану владу, ловиш на собі погляди, наче ти в них щось вкрав чи їх образив. Я цього в буквальному розумінні не можу сприйняти. Чому молоде покоління, яке ще вчиться, формується стало набагато відповідальнішим за людей 35+?
Так ось, я думав, що це лише у великих містах… але ні.. коли приїхав додому, у своє невеличке містечко на 15 тисяч чоловік, то побачив аналогічну ситуацію.
Звичайно ж до мого приїзду готувалися, стіл накрили, деякі родичі приїхали. Тільки-но всі всілися за стіл, як починається…
“Нам мер міста знахабнів, краде гроші, витрачає на якісь непотрібні тротуари”
“Та тут багато розвелося бариг, кожен нахапав собі землі та тепер починає качати права”
“Доки хлопці з фронту не повернуться порядок навести тут не вдасться”
“А я що можу зробити? Якщо я вийду мене запакують, і я навіть пискнути не встигну”
І подібне чуєш суцільно, від кожного, хто залишився в тилу. Кожен нічого не робить, звинувачує місцеву владу, починає їхати туром на державну владу.
Особливо сильно запам’ятався діалог з товаришем. Знову ж, ці самі наративи!
“Та за кого воювати? В мене немає мотивації воювати. От коли депутати підуть воювати, тоді може і я буду”.
Я ж в нього перепитав по сина. Адже для кожного батька рідний син завжди буде найбільшою мотивацією.
Але колишній друг мовив, що особисто для нього це не така і важлива мотивація. Ще добавив кілька речень про корупцію… і… “добросовісно поїхав качати мед… неофіційно… в обхід податкової”
Через повну, тотальну відсутність свідомого тилу, на який можна обпертися мені стало страшно за себе та своїх побратимів.
Розумієте, в інтернеті написати Слава Україні чи поставити вподобайку на українському відео на ютубі можуть всі. А ось допомогти фронту — майже нікого.
В моєму містечку лише 2 волонтерять (з 15 тисяч населення), збирають кошти, допомагають. Й то, це волонтери, які з 2014 року працюють. Повномасштабне вторгнення не зуміло сформувати в моєму містечку жодного нового волонтера. А до рідного міста росіянину залишалося якихось 30 кілометрів.
Вся інша маса слухняно чекає, доки прийдемо ми з війни та почнемо порядок наводити ще й в тилу, при цьому, всі чоловіки працюють неофіційно, відповідно ніяких податків держава не отримує.
От скажіть мені, будь ласка, може я не так сприймаю саме поняття тил… Така ситуація для мене стала критичною. Мені стало некомфортно з цими людьми, через що останні дні відпустки я нікого не хотів бачити або чути..
Хлопці на фронті не сталеві. І більшість з них навряд буде спроможна вирішувати проблеми тилу. А якщо і зможуть пересилити себе, виникає питання, нащо взагалі потрібен такий тил?
Ти приїжджаєш додому, чуєш ниття (а в основному ниють чоловіки, що ховаються), що все хріново. Від людей, чиї сім’ї не зачепила війна, регулярно чуєш образливі слова про гроші (моя родина неодноразово змушена була чути слова в стилі — “класно вам, спонсор є, то чого ж ремонт в будинку не зробити”).
Коротше, тяжко це все… Відпустка виявилась набагато складнішим випробуванням, аніж фронт.
