Двадцять перше сторіччя — це епоха смартфонів, комп’ютерів, штучного інтелекту та новочасних технологій. Який нам, сучасникам настільки масштабного технічного буму, зиск з читання цих архаїчних та нікому не потрібних книжок? В цьому есеї я спробую хоч трохи наблизитись до відповіді на це питання, а точніше — зрозуміти, чи може література виступати як медицина для сучасної людини?
Соціальні мережі є, можливо, однією з найбільших загроз нашому інтелекту впродовж усього нашого існування. Ми починаємо свій день з того, що заглядаємо у стрічку інстаграму чи телеграму, щоб глянути новини, навіть не зробивши ковтка води. Протягом дня ми, вже маючи це за норму, коли їдемо в транспорті чи просто маємо вільну хвильку, жадаємо отримати короткотривалу насолоду від перегляду коротких відео чи сторіс інших людей. Перед тим як заплющити очі й поринути у сон, майже кожен з нас знову перевіряє стрічку соціальних мереж чи месенджерів, щоб засвідчитись, чи не отримав нового повідомлення, або чи глянув усі смішні рілси, що надіслали товариші. На початку кожного тижняเรา отримуємо звіт про те, який екранний час у нас набіг за минулий тиждень. Середній екранний час користувача iPhone складає 4,5–5,5 годин на день. Якщо врахувати використання інших девайсів, як-от телевізор, планшет чи ноутбук, набігають всі вісім годин. Нагадаю, що базова тривалість робочого дня складає вісім годин на день за п’ятиденним графіком.
Але найгірше не просто в цих простих фактах, а в нашому неусвідомленні їх. У понеділок зранку, отримуючи цей звіт від машини, ми просто дивимось на нього й викидаємо це сповіщення, не зробивши належних висновків, в очікуванні важливіших сповіщень, кращих новин чи повідомлень від друзів. Ми живемо в час мас, час великих колективів та глобалізації як такої. Соціальні мережі начебто об’єднують нас й створюють ілюзію того, що ми не одні, що ми завжди можемо поспілкуватись чи розділити свою емоцію з іншими, далеко-близькими людьми. Але чи це насправді так? Статистика показує нам інші результати, підтверджуючи, що рівень самотності у світі, навпаки, зростає. Тобто люди стають ще більш закритими, що впливає на їхній фізичний та ментальний стан. З однієї сторони, ми можемо просто закрити на це очі під приводом: “Ну, я себе не почуваю самотньо, тому й не буду втручатись”, з іншої ж — ми можемо проявити емпатію до ближнього, з розумінням того, що всі ці самотні індивіди як-не-як творять наш соціум, й саме нам доводиться в ньому жити, ну або ж доведеться жити нашим дітям. Знаючи, що левова частка людей обере саме перший варіант, тому що він не передбачає ніяких зусиль, у нас постає питання: “Що ж тоді робити тим самотнім людям, які не можуть попросити про допомогу й навряд чи її отримають від іншого?” І тут вступає книга.
З першого погляду це може здатись безглуздям, себто яким чином ці зшиті між собою сторінки, закуті у палітурки, можуть допомогти людині, що відчуває себе самотньою? Але насправді художня література та книга загалом має настільки широкий спектр інтерпретацій, трактувань та прихованих сенсів, що всіх я на цих скромних сторінках перечислити не зможу. Тому я спробую сфокусуватись на явищі літератури як медицини.
Багато хто з нас в дитинстві читав серію книг Джоан К. Ролінг “Гаррі Поттер”. У більшості дітей вона викликає захват та суцільне зачарування цим магічним всесвітом, де юнаки грають у квідич, а згодом постають проти темних сил. Якщо не брати до уваги літературні та культурні показники цих текстів, які дитина, звичайно, не помічає, то в чому ж тоді сила цих творів? При прочитанні цих творів ми переносимось у абсолютно новий вимір, загадковий світ, який ми не можемо побачити, визирнувши у вікно чи прогулюючись містом. Можливо, доходячи до супермаркету, ми побачимо безхатька, але чи сильно він схожий на Волдеморта? Може й так, та не в цьому суть. Причина, чому ми так захоплюємось цими літературними текстами, — це можливість втекти від реальності, зануритись у щось абсолютно нове й небанальне, бути цим споглядачем з VIP-місць. Ескапізм — ось що нас манить у великій літературі.
Вже будучи дорослими, багато людей повертаються до книжок, що були прочитані ними у дитинстві. Особи, що були виховані у Радянському Союзі, все частіше повертаються до прочитання Александра Дюма й його “Трьох мушкетерів”. Люди, яким зараз близько тридцяти, повертаються до “Гаррі Поттера” чи “Володара перснів”. Окрім цього ескапізму, повернення людей до своєї дитячої бібліотеки також свідчить про інтенцію повернути щось. Повернути собі той безвідповідальний час, частину себе минулого чи простежити, як вони змінились протягом всього пройденого ними шляху. Чи повертаємось ми до рілсів, що переглянули рік тому, щоб щось повернути? Я особисто такого не чув, та й ми не можемо згадати рілси, що дивились 15 хвилин тому.
Марсель Пруст у своєму достатньо сентиментальному есе “Days of Reading” висунув тезу, що книжки — це найкращі друзі для людей. Він обґрунтував це тим, що книга не вимагає до себе такої уваги, як живі істоти: ти можеш відкрити й закрити її, коли тобі заманеться. Ти їй нічого не повинен, вона тобі теж. Та все ж вона завжди буде стояти на полиці саме для тебе, в будь-який момент, незважаючи на твій настрій — чи ти сумовитий, чи веселий, чи розчарований, чи, навпаки, піднесений. Я абсолютно погоджуюсь з цією тезою. Але варто мати на увазі, що книга, яка на тебе чекає, — це не лиш стос паперу, а цільний образ, який у собі вміщає величезну кількість різноманітних феноменів. Я усвідомив, що книга — це мій друг, коли вперше перечитав текст Альбера Камю “Сторонній”. Для мене ця робота стала найкращою медициною після проведеного року у новій країні, вдалині від родини й друзів. Цей текст показав мені, що я не один почуваю себе відчуженим, самотнім чи просто-напросто “не таким”.
Згодом, занурюючись все далі й далі у дари світової й української літератури, я почав все більше усвідомлювати й навіть відстежувати зміни у собі після прочитання нового тексту. Я почав бачити нові грані себе: в які виміри може ходити мій розум, куди він мене заводить, що я відчуваю й так далі. Література дала мені шанс для рефлексії. Вона запустила цей процес переосмислення навколишнього світу й мого внутрішнього світу.
Тому книга — це не лиш папір чи скупчення незрозумілих слів, але й важливий рушій для нашого розуму, медицина для нашого духу й найкращий друг людини.
