На вулиці потеплішало. Нарешті почалась справжня весна. На деревах вже потроху розквітали бруньки, пташки вертались та заселялись в минулорічні гнізда, а сонце вдень нагрівало підвіконня в стареньких панельках, в яких кухні були розміром з маленький бус, а запах тримався ще з радянських часів. Жінка сиділа на кухні і пила горілку, закусуючи її цукерками «Стріла». Нещодавно в неї помер її котик, рудий і товстенький. Йому було приблизно вісімнадцять років, тому жіночка не дуже і засмутилась. Хоча це була єдина жива душа, якій вона, здається, була потрібна. Інколи в гості заходила її сестра, аби дати трохи грошей та випити дві чарочки. Після смерті їх брата, вони обидві поникли, особливо жіночка. Вона була молодша за брата і сестру на п’ятнадцять років. Чоловік від неї пішов до іншої років тридцять назад. В неї був син, але і йому важливіша були жінка та діти, тим паче, коли він був ще малий, мати не дуже й то піклувалась про нього. Все літо вона кутила на корпоративах та вечірках, а її син п’яти років сидів дома сам. Інколи траплялось щастя, що заходила його бабця, мати жінки, та годувала малого. В вісім років він переїхав жити до бабусі з дідусем. Хлопець бачив батька раз на рік, маму раз на місяць, коли вона приносила йому свої старі светри, щоб було в чому ходити. В сімнадцять років в нього помер дідусь, і хлопець пішов в армію на пілота.
На вулиці загуділа сирена тривоги. Жіночка сполохнулась, відкрила дверці холодильника, не встаючи з табурету, та дістала банку з квашеною капустою. Виделка була всередині банки. Жінка відкрила кришку, намотала на холодну виделку моток капусти та засунула собі в рота, витерла руку об свій фартух, взяла чарку та вилила її вміст туди ж, куди сунула капусту. Вона жувала це і дивилась в вікно, дивилась на голубе небо та сонце, яке опускалось за сусідній будинок. Де ж її син?
Син відправився на війну. Він записався добровольцем в Сили Територіальної Оборони свого міста, але, так як вони жили на заході України, йому відмовили. З часом на фронті справи ставали дедалі гіршими і чоловіку прийшла повістка. Він пішов у військкомат, з якого не повернувся. Жінка сиділа на кріслі та дивилась «Діскавері», коли їй подзвонила дружина чоловіка і сказала, що його забрали в Яворів на полігон для підготовки. Вона відповіла «Зрозуміло». Жінка встала, підійшла до старого скляного серванту, дістала з нього чарку та пляшку горілки і пішла на кухню.
Час йшов, на дворі дедалі теплішало, тривоги ставали дедалі частішими. Якось жінка вирішила подзвонити сину, але він не брав слухавку. Вона одягнула темно зелене пальто, старі черевики, взяла в’язаний пакетик та пішла в магазин. В магазині працювала її стара знайома, яка одразу дістала з холодильника пляшку горілки та біле ігристе вино. Також жінка попросила два пакетики сухого корму для котів. Вона поклала пляшки собі у торбу, а пакетики з кормом у кишені пальто, отримала решту та пішла. Біля ганку магазину була лавочка, а біля лавочки розсипане котяче їдло. Напевно, її сестра сьогодні теж заходила в магазин. Вони жили в одному під’їзді: жінка на сьомому поверсі, а сестра на третьому, проте бачились вони не часто.
Жінка пішла в скверик за її будинком, тому що там стовідсотково мали бути голодні коти. Вона йшла дуже помалу, стараючись не звертати уваги на біль у нозі. У сквері було мало людей: купка дітей копали у колі м’яч, а парочка дідуганів стояли в парі метрів від них, біля своїх гнилих «Жигулів» та «Москвичів», невербально натякаючи дітлахам, аби вони не копали у сторону їх машин, поряд на лавці сиділа пара бабусь, але жінка з ними не дуже хотіла товаришувати, тому що це означало б, що вона остаточно стала бабцею.
Жінка сіла на лавочку поодаль від усіх та дістала пакетики з кормом, насипала його біля лавки в одноразові пластикові коробочки від салатів з супермаркетів та чекала, поки прийдуть коти. Раптово їй подзвонили. Вона дістала телефон з сумки: на екрані писало «Син». Жінка зняла слухавку.
— Ало?
— Ало, мамо, ти дзвонила? — лунав строгий голос з трубки.
— Так.
— Щось сталось?
— Ні.
— Це добре.
— Ти як там? — після тривалого мовчання спитав чоловік.
— Та все добре, вийшла погуляти, така чудова погода. Я тобі дзвонила, але ти не брав слухавку.
— Так, я був на навчаннях. Сьогодні літали. Скучив я за цим. До цього тиждень з автоматом по багнюці повзали.
— Коли на фронт? — спитала жінка.
— За тиждень десь, не знаю. Завтра дружина має приїхати з кумом, тебе не буде? — запитав м’яко чоловік.
— Ні. В мене тут справ купа, завтра має зайти сестра.
— Зрозуміло. Ну, мені пора йти, ротний кличе.
— Добренько. Бережи себе, сину.
— Добре, і ти себе, не ігноруй тривоги.
— Папа. — Сказала жінка та натиснула червону кнопку на екрані.
Вона встала та пошкандибала додому, дзеленькаючи пляшками в торбинці.
Настали останні холодні дні весни. Температура востаннє опустилась нижче нуля градусів, бруньки позамерзали, а пташки поховались по горищам будинків. На сході України випав сніг, десяти сантиметровим шаром. В їхньої армії були гірші літаки. Російські сучасні винищувачі, на відміну від українських МіГ-29 та СУ-27, мали новіші радари та могли бити на більшу відстань. Тому чоловікові було непросто на фронті: він мав заходити в зону російських ППО, відпрацьовувати по цілям та ухилятись від ворожих снарядів. Інколи жінка отримувала у «Вайбері» фото від свого сина: він перестав голити бороду та дуже швидко посивів. Вона завжди йшла на кухню після цього.
Одного вечора у жінки задзвенів телефон. Вона глянула на екран. Здається пише «Невістка». Жінка бачила все трохи розмито, бо вже випила пляшку ігристого. Вона підняла слухавку.
— Ваш син. Ваш син. Мій чоловік. Він… — голос у слухавці важко дихав та захлинався.
— Ваш син що? — невдоволено спитала жінка.
— Він. Він. Його. Його збили. — голос завив.
— Ясно.
— Ясно? — Невістка почала ще голосніше кричати, — Ваш син загинув, а Ви кажете «ясно»?
— Ну а якого біса він туди поперся? — спитала жінка, та почула гудки зі слухавки.
Вона налила собі чарку. Знову задзвонив телефон.
— Ало?
— Сестричко, рідна моя, ти чула ці жахливі новини? — голос плакав.
— Так.
— Боже, яке горе, яке горе, давай я спущусь до тебе?
— Не треба. — Сказала жінка, та поклала слухавку.
Вона пила і пила. Потім встала та пішла в пусту дитячу кімнату. Жінка сіла на маленьке ліжечко, на якому востаннє спав її онук років сім назад. Вона відкрила комод біля ліжка та почала діставати з нього речі, які складала на ковдрі поряд. Там були старі зошити, олівці, пара книжок та іграшки. Жінка дістала дерев’яний Іл-2. В неї покотилась сльоза.
