Я дивився на годинник і розумів, що сьогодні моя подруга до мене вже не зайде дивитись кіно — було надто пізно. Та і я вже не хотів через те, що ми дивились би якісь «Сутінки», а потім довелось би її проводити додому, і вертатись назад пішки, оскільки на таксі витрачатись не дуже хотілось. Треба економити гроші, адже в середині літа відбуваються найцікавіші фестивалі, а квитки на них не є з дешевших. Я заради них навіть перестав пити на деякий час, щоб потім відриватись на повну усі три дні.
Я відправив подрузі гнівного стікера в Телеграмі. Вона одразу зайшла в мережу і відповіла, що вже пів години чекає трамвай в центрі. Трамваї в наш район дійсно ходять кепсько: то їздять один за одним кожні три-чотири хвилини, то треба чекати їх по сорок хвилин, спілкуючись з бабульками, які везуть не продані на ринку кисломолочні продукти або квіти у свої дачні будиночки. Тож, я сказав подрузі, що розумію її та, навіть, не злюсь. Я і справді не злився, адже ця субота була бездушно вбита мною: цілий день провівши за іграми в ноутбуці, я вже зловив апатію до всього навколишнього. Мені не хотілось ні читати, ні грати, ні їсти, ні пити, але в той самий час, я піддався б на будь-яку пропозицію. Подруга запропонувала хоча б зустрітись та покурити. Я погодився.
Я встав із-за столу, прибрав тарілку зі сніданку у раковину, та пішов у ванну. Там я почистив зуби та сполоснув ноги. Зайшов у спальню, відкрив шафу, дістав чисту футболку. «На дворі здається прохолодно», подумав я, та дістав ще сорочку на довгий рукав.
Я вийшов у коридор, та почув дзеленькіт сповіщення з Телеграму. Я витягнув телефон, та побачив сповіщення від Насті: — Ти де?
— Як де? Вдома, ось взуваюсь якраз.
— Я вже приїхала. —нічого собі, от кляті трамваї, подумав я.
— Вже виходжу.
— Вибігай. Вилітай. Я поки зайду в АТБ пошаритись та подивитись на всяку дріботу.
Вчора ми були в тому АТБ, і вже все бачили, але я подумав, що так вона згає час, і я не буду почуватись винним через те, що запізнився. Хоча запізнилась, так то, вона.
Я вибіг з дому з пакетом сміття, та поспішив через дворик до баків зі сміттям. Далі я попрямував обхідною вулицею, мимо дачних будинків тих самих милих бабусьок з ринку, до головної дороги, на якій і відбувався весь артеріальний рух транспорту в цьому районі. Коли я доходив до зупинки я отримав ще одну СМС від Насті:
— Ти де?
— Підхожу до зупинки, щоб проїхати дві зупинки до тебе.
— Добре, я йду тобі на зустріч.
Я дійшов до зупинки, та знову витягнув телефон, щоб подивитись де є тролейбус. За класикою жанру, найближчий був так далеко, що пішки дістатись було б набагато швидше. Я так і зробив. Широкими кроками я поспішив назустріч своїй подрузі, проходячи мимо заповнені кафетерії та паби, в яких молодь та і не тільки, відпочивали після робочого тижня за гальбою холодного пива або келихом вина. Біля одної з таких кафе, на зелено-жовтій траві вже спав якийсь чолов’яга, з розстібнутою ширінкою та напівпустою пляшкою пива поряд.
Нарешті ми зустрілись з подругою. Вона була в блискучій вільній майці, яка на сонці осліпила мене, та на каблуках. Я був в заношених шортах, та сорочці, яка нагадує сорочку діда з села. Ми обнялись, і я відчув, з яким подивом на нас дивляться чоловіки з тераси кафе. Поки ми обнімались, по дорозі проторохтів старий тролейбус.
Ми пішли в магазин аби взяти щось перекусити та випити. Настя залишилась на вулиці гладити котів, а я попрямував від спеки в охолоджений кондиціонером простір супермаркету. Але після того, як я увійшов, захотілось вийти, адже запах був жахливий. Біля входу тусувались якісь алкоголіки, зі зламаними носами та вкраденим магнітофоном (мене здивувало де вони його взагалі знайшли), рахували копійки та вибирали, чим же вони будуть запивати свій «Хлібний Дар». Біля відділу з кулінарією тхнуло протухлим салатом «Олів’є», а в метрах п’яти звідти, хтось розсипав мішок морської капусти. Раптово мені на плече поклали руку, хоч це і був тендітний дотик, але через прохолоду долоні я злякався.
— Куди ти втік? — запитала Настя, похмуро зводячи брови, але її сіро-блакитні очі видавали образу.
— Від спеки, не від тебе.
— Що беремо?
— Я думаю взяти тут піцу, бо більше їстівного, здається, нічого немає.
— Добро.
Ми вийшли з магазину, тримаючи в руках гостру піцу, а в торбинці була пляшка Швепсу. Я не міг надихатись повітря, хоч воно і було з ароматами машинних вихлопів та все ще трохи смерділо алкоголіками. Треба думати куди йти. Через дорогу ми побачили лавочки на пагорбі та попрямували до них. Доки ми підіймались, сонце вже почало потрошки ховатись за останній ряд будинків міста, за якими далі був лісопарк. Ми сіли на лавку. Це була територія лікарні, але абсолютно пуста: ні хворих пацієнтів, ні лікарів які вийшли на перекур, ні відвідувачів. Лише інколи пробігали діти, а за ними їх мами з собаками. Ми сиділи та їли холодну піцу, Настя беззвучно говорила слова, а я намагався їх вгадати. Коли нам це набридло ми вирішили покурити та піти далі. В цей момент, на лавку навпроти прийшов дід з песиком, та також закурив цигарку. Він дуже пильно дивився на нас, а особливо на мене. Прямо мені в очі. Я не міг збагнути, чи він заздрить мені, адже я молодий і сиджу поряд з гарною та високою дівчиною, чи не розуміє, чого це я, сиджу в схожій сорочці, та ще й поряд з такою красивою панною. Ми курили та дивились один на одного, а Настя дивилась відео про походження собак. Дідові подзвонили, його пес заскавчав, але старий не думав навіть поворухнутись, окрім хіба правої руки, в якій він тримав сигарету, та очей, якими він рухав то в мою сторону, то в бік моєї подруги. Настя докурила, та нагнулась, аби потушити бичок о землю. В діда засіяли очі, він весь почервонів. Потім він на мене більше не дивився. Настя взяла мій недокурок, та ми пішли вниз.
Сонце вже майже не гріло, воно повністю сховалось за дахами чотирнадцятиповерхових будинків, і вулиця з помаранчевої перетворилась на ніжно-голубу. Ми перейшли дорогу, та зайшли у двори. У квадратах, сторони яких утворюють п’ятиповерхові будинки сиділи пенсіонери. Чоловіки переважно грали в доміно і карти, попиваючи коньяк з металевих чарок, жінки ж вигулювали свої домашніх тваринок, та пліткували про своїх подруг, які не могли вийти цього вечора через біль в ногах або тощо. Проходячи такі двори, не можна не кивнути у знак вітання на чийсь спійманий погляд, адже ти одразу станеш темою для гнівного буркотіння та поглядів всього двору у твій бік. З сусідніх дворів доносились свисти та луною доходила музика. Це молодь верталась з пабів додому, але ще на останок, на звільнених місцях від старшого покоління випивали останнє пиво, та співали останню пісню.
Коли ми з Настею підходили до її будинку вже вийшов Місяць. Він був надзвичайний: повний та персикового кольору. Я звернув на нього увагу. Настя сказала, що коли вона народилась, був такий самий місяць. Але я її не чув, я був занадто спокійним. Мене не тривожили думки, вечірній вітерець наповнював мої легені свіжим липневим повітрям, а персиковий місяць вселяв в мені віру на ніжне майбутнє. Настя сказала, що зранку прийде дивитись фільм. Я сказав, що побачимо. Я її обняв, стаючи на носочки. Через три хвилини, у вікні на четвертому поверсі засвітились вікна і я пішов.
