«Марш справедливості», або як терористи пішли проти терористів

Сьогодні, 24 червня, виповнюється третя річниця вагнерівського путчу, також відомого як «Марш справедливості». Ми всі знаємо чим це закінчилось, а проте, для історії політики нам необхідно ще раз детально його проаналізувати, аби зрозуміти найслабші внутрішні місця московії…
         Почнімо з того, що путч не був «договорняком». Багато хто з вас можливо чув таку думку. Це феєрична брехня, оскільки якби це дійсно було так – то пригожина з уткіним або ж зразу після путчу ліквідували для нерозголошення інформації, або ж вона просочилась би до іноземних ЗМІ через закриті канали та агентів, що відбувається в армії рф доволі таки часто.
 
Історичні корені конфлікту. Вагнерівський путч не був спонтанним, для його реалізації необхідні були глибокі історичні передумови. Перш за все – це місце євгена пригожина в московитській політиці та в оточенні путіна зокрема. У першому – він був фактично ніким. Він не займав політичних посад, не був членом Держдуми і не писав закони. А от в оточенні путіна він був одним із найяскравіших. Професійний повар, якому дозволили створити власний бізнес у вигляді ПВК «Вагнер», і який на тому заробив мільйони доларів – це вже щось. Компанія «Вагнер» розпочала свою історію ще з 2014 року на основі сепаратистських та фанатичних московитських груп військових (сформованих зі «Слов’янського корпусу»), що брали участь в анексії Криму та війні на Донбасі. До 2016 бізнес пригожина розростав виключно на війні на Донбасі. Вагнерівці активно брали участь у боях за Дебальцево та Волноваху в 2015 році. Ситуація почала змінюватись у 2016, коли частину «Вагнеру» пригожин відправив у Сирію. Результат – їх громили 2 роки, та попри все вони до останнього зберігали військову боєздатність, доводячи свою «елітність», порівняно з московитською армією. В ті ж роки вагнерівців почали засилати в Африку для вирішення проблем місцевих царьків, що були маріонетками московії та Китаю. Так, до прикладу, з 2018 року бойовики почали діяти в ЦАР, Судані та Малі, займаючись захистом місцевої влади від інших збройних угрупувань. Самі при тому творили масу військових злочинів, фактично не відрізняючись, а то і перевершуючи навіть ІДІЛ. До 2022 року у пригожина склалась найкраща фінансова ситуація з коли-небудь можливих. І йому хотілось більшого, через що він і радо підтримав повномасштабне вторгнення 24 лютого того ж таки року. Всі ці роки його щедро покривав особисто путін та його довірені особи, і будь-які спроби міністерства оборони московії на чолі з шойгу щось виправити – були безуспішними. По суті, «Вагнер» був таким собі СС для путіна, ніби як загони особистої гвардії, оскільки євгеній вікторович був дійсно відданий ладім ладімичу через «кришування» і фінансування компанії.

Ситуація почала змінюватись восени 2022 року, коли через високі втрати путін оголосив часткову мобілізацію, а у «Вагнер» стали завербовувати десятки тисяч зеків. Усі ми знаємо про те, як їх використовували під Бахмутом, і які звірства вони чинили на Донбасі, про що не варто забувати. Пригожин уже тоді скаржився на високі втрати, оскільки це демотивовувало весь «Вагнер», який перетворився з елітної військової частини на штрафбат, але тут уже путін зайняв позицію міністерства оборони московії, оскільки він опирався на інтереси саме основної армії, а не приватної компанії свого дружка. Це була фатальна помилка. Пригожин не був із терплячих, оскільки відзначався бурхливим та імпульсивним характером ще з часів тюрми. Будучи зрадженим і кинутим на призволяще, він готував план помсти і міністерству оборони за використання «Вагнеру» як гарматного м’яса, і особисто путіну. Уже з квітня 2023 року почали надходити повідомлення про непідкорення наказам МО московії вагнерівцями та частіші випадки дезертирства. Кульмінацією стало захоплення Бахмута на початку травня, коли пригожин у відеозверненні напряму натякнув на те, що інтереси його і його ПВК знецінюються. Це вже мало би подати якісь знаки для московитської влади, але не змінилось рівно нічого. Ба більше, з 1 червня вагнерівців зобов’язали підписати контракт з міноборони, інакше – погроза тюрмою. З кожним подібним кроком ризик путчу назрівав дедалі більше. 23 червня вагнерівці чи то інсценували напад на себе, чи то криворукі московитські артоводи влучили у базу вагнерівців, убивши 2 солдатів, і це стало точкою неповернення. З десятої години вечора того ж таки дня і розпочався путч, який пригожин не спроста назвав «маршем справедливості», оскільки для нього це була особиста помста. Його головним завданням було взяти під контроль автомагістралі, що ведуть до України з москви, а також саму москву для потенційного становлення своєї влади, або ж висування ультиматуму вже діючій владі задля забезпечення інтересів самого пригожина. Зранку підрозділи Вагнеру фактично без бою взяли під контроль Ростов-на-Дону, встановивши там свій «штаб». Після того колони вагнерівців рушили на північ по магістралі М-4 «Дон» прямо на москву. У своєму терміновому зверненні путін назвав це «особистою зрадою» та «повторенням помилок 1917 року». Дійсно, тут можна навести приклад із Корніловським заколотом у серпні 1917, коли піддані Корніловим армійські дивізії потягами їхали до Петрограда для повалення Тимчасового уряду, але як і тоді, так і в цьому путчі – не дійшли. Повернімось до вагнерівського путчу. Уже до 13:00 вони захопили Воронеж, де не було вчинено жодного акту спротиву проти них. Кволі дії внутрішніх підрозділів московитської армії, які лиш трохи призупинили рух колон вагнерівців – довів внутрішню слабкість московії, адже коли вся потуга задіяна на війні проти України – в глибокому тилу не залишається нічого. До 17 години вагнерівці взяли під контроль Липецьк і дійшли аж до Тульської області. Їхнє просування було призупинено в 300 кілометрах від москви. Чому? На протязі всього дня путін через лукашенка спілкувався з пригожиним у намірах виторгувати все що завгодно, аби тільки путч припинився. В той же час у самій москві, порівняно з іншими регіонами – почали облаштовувати дійсно якісну оборону, що загрожувало втратам «Вагнеру». Близько шостої – сьомої вечора, заколот припинився, і вагнерівці почали повертатись на місця свого попереднього базування для подальшої передислокації у Білорусь. Фактично це означало перетворення останньої на країну, підконтрольну «Вагнеру», що також було спричинено небажанням путіна залишати бодай найменші сили вагнерівців на росії. Також пригожин виторгував у путіна недоторканність його майна, родини та іншого. Пригожин зберіг свої сили, і нібито довів міністерству оборони та іншим чиновникам московії про свою силу. Та все це виявилось великою помилкою для самого ж пригожина. Путін, будучи мстивим КДБістом, не бажав залишати в живих того, хто його особисто зрадив, саме тому з першого ж дня путчу і готувалась операція щодо ліквідації пригожина, дмитра уткіна та інших командирів ПВК. 23 серпня 2023 року по суті весь високопоставлений склад «Вагнеру» летів бізнес-джетом із Африки до Санкт-Петербурга. За наказом секретаря безпеки патрушева згідно з попереднім розпорядженням путіна, по літаку були випущені ракети ППО. Не маючи жодного захисту перед ними, літак був знищений в повітрі та розбитий в Тверській області. Загинули всі, хто був на борту. Пригожин, як військовий злочинець та садист заслужив на таку смерть, як і всі вагнерівці. Одначе, це не означає, що нам слід у цій ситуації не дай Господь хвалити путіна чи росію за спротив вагнерівцям. Ми маємо аналізувати це через українську призму – одні бандити пішли проти інших, в результаті чого заколотники прирекли себе на загибель, а саму ПВК – на розформування та підкорення міністерству оборони московії. На цьому в мене все.