Путч ГКЧП або як КДБ прискорило розпад СРСР

Сьогодні, 19 серпня 2026 року, ми згадуємо події 35-річної давнини, що відбувались по всьому Радянському Союзі. Рівно 35 років тому так званий «Державний комітет по надзвичайним ситуаціям» на чолі з Геннадієм Янаєвим та Володимиром Крючковим організував державний переворот проти тодішнього президента СРСР Михайла Горбачова з метою відновити жорсткий тоталітарний контроль, як це було за Юрія Андропова. У цій статті буде розбір планів та дій путчистів, а також аналіз регіональних протистоянь та ситуацій.
         Почати ж варто з передумов, а саме з політики «Перебудови». Коли після смерті Костянтина Черненка до влади прийшов Михайло Горбачов, його політика, як реформатора, першопочатково планувалась як докорінно – змінююча. Одначе, він відійшов від класичних тоталітарних методів реформації, хоч і не повністю. Справа в тому, що ще за життя Андропов планував втілити в СРСР реформу – знищити місцеві національно-визвольні рухи шляхом поділу на економічно рівні штати, надати можливість для ведення малого бізнесу та в цілому більші економічні свободи для підприємців, і водночас посилення контролю КДБ не лише за «ворогами народу», але й за так званою «трудовою дисципліною» на місцях. Горбачов же по суті продовжив такі реформи, але з меншим тиском на історіографію (що було фатальною помилкою) та національно-визвольні рухи (і все ж насильство було), чим каталізував процеси розпаду імперії. Станом на 1991 рік ситуація виглядала кардинально протилежною поглядам КДБ та основної маси КПРС, у тому числі й для самого Михайла Горбачова, з якого створили міф про доброго реформатора. Особливо це стало помітно в 1989 році, коли в країнах Варшавського договору відбулись антикомуністичні революції. Десь вони були відносно мирні, наприклад в східній Німеччині та Польщі, а десь збройні, приклад тому – Румунія, де всього за тиждень через кров і сльози, тисячі вбитих та поранених повалили криваву соціалістичну диктатуру Ніколае Чаушеску. У тому ж таки році антикомуністичні акції дійшли і до СРСР, одначе вони майже завжди відзначались жорстокістю. Прикладом може слугувати «Кривава неділя» в Грузії 9 квітня 1989 року, коли війська за наказом Ігоря Родіонова з дозволу безпосередньо Горбачова штурмом атакували беззбройних протестувальників, у результаті чого загинула 21 людина, у тому числі й 16-річна дівчина. У той же період в районі Карабаху почались справжні збройні сутички, і попри все Москва не спромоглась їх утихомирити. Фактично це означало невелику громадянську війну всередині союзу. Апогеєм став «Чорний січень» 1990-го в столиці Азербайджану Баку. І попри те, що ситуація була загострена до крайнощів ще раніше, а саме через вірменські погроми (організовані найрадикальнішими представниками Народного фронту через ранішу депортацію азербайджанців з Вірменії), в яких самі азербайджанці часто захищали місцевих вірмен – керівництво СРСР не втручалось, адже були сподівання, що все вирішиться само собою. Після того, як надії себе не виправдали, розпочалось введення додаткових радянських військ не лише на територію Карабаху, але й до Баку. На той час владу в місті формально контролювала партія, а фактично – Народний фронт Азербайджану, причому як і радикали, так й інтелігенція. За наказом міністра оборони Дмитра Язова 20 січня 1990 до міста були введенні близько 20 000 військових разом зі спецпідрозділом КДБ «Альфа». Армія вбила більше 150 ні в чому не винних цивільних, на деякий час придушивши національні рухи як Азербайджану, так і Вірменії. В Азербайджані до влади прийшов прорадянський Аяз Муталібов, його ще буде згадано пізніше, у Вірменії ж – Левон Тер-Петросян, який зайняв антирадянську позицію та курс держави на самостійність.
         Перейдімо до інших республік. 21 січня 1990 в Україні пройшла акція єднання – люди від Львова до Києва стали в ряд та символізували про свою готовність йти до кінця всупереч владі. В жовтні відбулась студентська Революція на граніті, яка змусила владу відступити. У Таджикистані в лютому того ж року був вчинений погром проти вірмен, і взагалі проти всіх, хто їм допомагав, на основі фейкової інформації. За наказом з Москви в Душанбе було надіслано до 5000 солдат, які стріляли прямо в цивільних, незалежно від їхньої позиції у цих заворушеннях. І таких сутичок було чимало навіть в останній рік існування тоталітарної системи. Згадати лишень січневі події у Вільнюсі 1991, коли радянські війська та спецпідрозділ КДБ «Альфа» атакували телевежу та Радіокомітет. Загинули 14 осіб, ще 400 було поранено, і лишень протест десятків тисяч литовців змусив окупаційний режим відступити. Тоді Дмитро Язов та Борис Пуго відхрестились від дій спецпідрозділу КДБ «Альфа» через те, що давали усний наказ про зачистку, підтвердити який ніхто не міг. Захід засудив події в Литві, зробивши це на фоні нещодавнього присвоєння Горбачову Нобелівської премії миру.
         І подібних випадків було чимало, тому, коли ГКЧПісти сподівались на насильство проти громадян по всьому союзу, вони враховували попередній досвід Горбачова, намагаючись вдосконалити його до максимуму. Не варто забувати й про внутрішні чвари в самій компартії, а також тими, хто хотів здобути собі більше впливу. Одним з таких був давній друг Горбачова та за сумісництвом Головою Верховної Ради СРСР Анатолій Лук’янов. Формально він участі в путчі не брав, одначе тісно контактував з путчистами й мав амбіції на посаду президента союзу. У разі чого готовий був підтримати їхній комітет з’їздом народних депутатів та юридично підкріпити рішення ГКЧП. Ситуація, що складалась станом на літо 1991 року, однозначно вела до останньої спроби реанімувати помираючий совок. Горбачов бажав утримати імперію Союзним договором, путчисти – шляхом введення надзвичайного стану та закручування гайок. Ввечері 18 серпня 1991 був утворений так званий «Державний комітет по надзвичайному стану», російською « Государственный комитет по чрезвычайному положению». В його складі перебували 8 осіб – Янаєв, Крючков, Язов, Стародубцев, Павлов (який одразу ж став недієздатним через алкогольне отруєння), Пуго, Тізяков та Бакланов. Усі вони займали провідні посади в компартії та уряді держави. Користуючись тим, що Горбачов полетів відпочивати в Крим на свою дачу у Форос, і тим, що на перемовинах того ж таки дня він погодився на введення надзвичайного стану в певних регіонах, одначе, юридично грамотними методами, через з’їзди, а не збройну агресію. Він добре пам’ятав минулий досвід подій, і розумів, що спроба застосувати зброю ще й тут остаточно доб’є союз. Путчисти, однак, не бажали цього визнавати. Їхній план був наступним – взяти під контроль ЗМІ, заарештувати уряд РСФСР, через Лук’янова взяти під контроль основний уряд держави, ввести війська в найбільш антикомуністичні регіони та міста союзу, заборонити опозиційні рухи та відкотити режим до часів Юрія Андропова.
         І ось 19 серпня 1991 року вночі віддані гкчпістам підрозділи оточують телевежу в Останкіно та беруть під контроль основні ЗМІ. О 6 годині ранку по всьому телебаченню союзу оголошують про введення надзвичайного стану новоствореним Державним комітетом (який навіть за законодавством СРСР був неконституційним). У перший день ситуація склалася наступним чином:
1. В Україні до голови УРСР Леоніда Кравчука прибув генерал Валентин Варенников, який поставив керівництву ультиматум – або підтримати введення надзвичайного стану та ГКЧП (що вже зробили компартія України та КДБ), або зіткнутись з непередбачуваними наслідками. На це він отримує відповідь, що ухвалення надзвичайного стану потребує схвалення Верховної Ради УРСР. По факту ж – Кравчук тягнув час, очікуючи на те, хто почне перемагати. КДБ ж республіки на наступний день почали збирати інформацію про всіх протестувальників та організаторів, сподіваючись на арешти, одначе було вже пізно. Тим часом Народний Рух під проводом В’ячеслава Чорновола засудив дії ГКЧП та почав організовувати акції непокори по всій Україні, намагаючись їх об’єднати в загальнонаціональний всеукраїнський протест. Одними з їхніх найважливіших осередків став Донецьк та загалом регіон Донбасу. Сильними також вони були і в Галичині та на Дніпропетровщині, поступово охоплюючи всю країну. В союзі з Народним Рухом перебувала і Українська республіканська партія під проводом дисидента Левка Лук’яненка та інші проукраїнські рухи. Владна еліта ж республіки була розколота. Згадати можна один приклад – вранці 19 серпня мер Хмельницького Михайло Чекман скликав засідання міської ради, де засудив дії ГКЧП та визнав діяльність їхніх указів незаконними. У той же час представники Руху домовились з військовими в місті про невиконання будь-яких наказів генерала Варенникова та ГКЧП. У той же час обласний комітет партії на чолі з Володимиром Новаком, отримавши засекречені шифрограми від КДБ, підтримали заколот, але не захотіли прямо йти проти українців.
2. В Азербайджані та Білорусі керівництво повністю підтримало путч. За деякими свідченнями, Муталібов радів, коли почув новину про ці події. Одначе, в обох республіках представники Народних фронтів організували масові акції протесту у столицях. В Азербайджані це відбулось попри надзвичайний стан, у Білорусі ж очільником та організатором мітингів став видатний білоруський націоналіст та дисидент Зенон Позняк;
3. Очільник Киргизистану Аскар Акаєв єдиний зі всіх очільників республік засудив ГКЧП та визнав усі його рішення незаконними;
4. У Латвії в Ризі місцевий ОМОН за наказом ГКЧП зайняв телевежу та оточив урядові будівлі, поранивши кількох цивільних;
5. В Москві Борис Єльцин, частина керівництва РСФСР та протестувальники, серед яких була українська сотня, виступили проти перевороту. Сам же Єльцин насправді мав інтереси не «захисту свободи й демократії», а власні владні амбіції, і перспективу їх здобуття він бачив у розпаді СРСР. КДБ оточує та бере під контроль ліберальну радіостанцію «Ехо Москви», і попри все їм періодично вдається вийти в ефір. До Кремля прибули Таманська, Кантеримівська й Тульська дивізії. Командир останньої, Олександр Лебедь, згодом перейшов на сторону протестувальників.
6. В Естонії війська, підконтрольні путчистам, перейшли кордон та спрямувались до Таллінна для захоплення ключових об’єктів.

         Таким чином, попри масштабний опір, який з кожною годиною збільшувався, ГКЧП ще мали надії. Навіть 2 «грізні» постанови видали, про заборону всієї преси, крім кількох газет. Одначе, їхні укази на місцевому рівні здебільшого ігнорувались. Щоб підкріпити «стабільність» ситуації путчисти організували пресконференцію, на якій були присутні всі організатори перевороту, окрім Павлова та Крючкова. Це стало однією з їхніх фатальних помилок. Спочатку питання задавались у плановому порядку, тобто перевірені. Одначе, поступово вони почали загострюватись, і самі путчисти виглядали на нервах, особливо Геннадій Янаєв, у якого тряслись руки. Квінтесенцією стало запитання Тетяни Малкіної: «Чи розумієте ви, що сьогодні вночі ви скоїли державний переворот, і яке з порівнянь вам здається більш коректним — із 1917 чи 1964 роком?». Ще один іноземний журналіст іронічно запитав «Чи запитували ви якісь поради у генерала Піночета?», після чого конференція стрімко закінчилась. Народ, побачивши нерішучість ДКНС, активніше пішов проти них, причому не лише у Москві, але й по всьому союзу.
         Наступного ж дня сутички посилились. КДБ України почало активно збирати інформацію про всіх мітингувальників та організаторів акцій супротиву, сподіваючись на арештантські списки, чого так і не сталось. У Татарстані очільник республіки Мінтімер Шаймієв радо підтримав ГКЧП (сподіваючись на утримання власної посади), заборонивши опозиційні татарські газети та закликавши негайно виконувати всі постанови комітету, а також пригрозивши: «Іншого не дано. Якщо хтось не згоден, той своїми руками губить своє майбутнє», натякаючи таким чином на арешти незгодних. У той же час націоналістична партія «Іттіфак» на чолі з Фаузією Байрамовою організувала всебічні акції непокори проти Шаймієва та надзвичайного стану. У свою чергу це підтримали місцеві демократи, котрі теж мали власні амбіції (як і Єльцин) у новому політичному середовищі без СРСР. Схожою ситуація була і в Башкортостані. Тим часом Єльцин видавав укази, які юридично криміналізовували підтримку перевороту, змінювали військову вертикаль на користь його самого та інше, усе, щоб не дати ГКЧП навіть мінімальних можливостей. У цей же день в Естонії було проголошено відновлення незалежності країни, частина військових підрозділів повністю підкорилась заново посталій балтійській республіці. Це, однак, не стосувалось столичного ОМОНу та групи радянських військ, дислокованих біля урядових будівель і ЗМІ. Путчисти почали розуміти, що їхня затія йде не за планом, а тому була розроблена спецоперація по штурму Білого дому спецпідрозділом «Альфа». Однак, через те, що ніхто не бажав підписувати наказ про операцію, про неї повідомили усно, через що командувач «Альфи» не бажав її втілювати. Згодом сумніви дійшли і до самого Дмитра Язова. Особливо це стало актуальним в перших годинах ночі на 21 серпня 1991, коли в результаті протистоянь загинуло 3 цивільних. Це викликало ажіотаж з усіх сторін та квінтесенцію опору путчистам. Розуміючи, до яких наслідків може призвести штурм Білого дому,  разом із невпевненістю всіх інших, Язов віддав наказ про виведення військ з Москви, що і було зроблено вже зранку того ж таки дня. Стало зрозуміло – путч, який так довго готували, і на який сподівались ті, хто хотіли зберегти соціалістичну імперію в своєму звичному вигляді, провалився. Зранку почалась сесія Верховного комітету РСФСР, де путчистів засудили та всебічно оголосили про їхній арешт. У Латвії після проголошення незалежності десантники почали залишати урядові будівлі та ЗМІ, теж саме відбулось в Естонії, одначе, там все ж таки були певні зіткнення з кількома пораненими. В той же час путчисти вилетіли у Форос до Горбачова на літаку, за ними делегація Єльцина на чолі з Руцьким. Останній президент прийняв обох разом ввечері 21 серпня та згодом повернувся в Москву. 22 серпня застрелився міністр внутрішніх справ СРСР Борис Пуго разом зі своєю дружиною. Язов записав довге вибачення. Згодом, усіх заколотників арештували. СРСР більше не мав шансів на існування. Фактично, остання спроба врятувати тоталітарну соціалістичну імперію прискорила її падіння на місяці, якщо не на роки.
         Здавалось би – цим усе мало б і закінчитись. Але ні. Усіх причетних до ГКЧП/ДКНС всередині 1990-х повністю амністували, і вони жили, будучи непокараними. Хтось відкрив бізнес, хтось пробився в політику та зайняв надійне місце, ще дехто доживав старість, багатіючи на мемуарах. Жоден із заколотників крім Пуго, який вчинив самогубство, не був покараний ні за Єльцина, ні за Путіна. І це говорить не про факт демократизації московії, а про те, що на заміну одним соціалістам, прийшли інші, причому пов’язані з самим же КДБ. Від цього протистояння вони виграли, і вже у новій формі фактично «воскресили» СРСР у путінській РФ.
         Висновки? Історія циклічна, російська імперія після розпаду СРСР не змінила свою суть, лишень форму. Як і в 1917 на місце царату постала ще одна форма московитського імперіалізму – большевизм. Пам’ятаючи про це – ми пам’ятаємо свободу, за яку мільйони людей проливали свою кров…